Село Лецівка відоме з 1646 року. Первісна назва села — Лесівка, тобто від імені першого поселенця, який заснував село. 

леці

В селі проживає 406 жителів. В 1858 році в селі проживало 891 чо­ловік; в 1921 — 688 чоловік; в 1932 році — 1530 українців, 5 поляків, 4 євреї.

В 1866 році в селі була тимчасова школа, а в 1931—1932 роках в селі діяла двокласна школа, в яку ходило 180 дітей.

В 1950 році село було повністю знищене більшовицькими окупан­тами та їхніми прислужниками, а жителів було виселено в південні сте­пи України, в Сибір. 

Oскільки саме селяни надавали значну допомогу підпіллю  і у зв’язку з віддаленістю села у гірській місцевості, за тісні зв’язки з підпіллям і було виселео ціле село Лецівка у кілька етапів – 1946,1947,1949 та 1950 р. р.

В село заходили сотні «Опришки», «Загроза», «Журавлі», курінь Летуна. Біля села в лісі була повстанська шпитальна, були криївки. Одна з них була довжиною 18 м і 6 м ширини, друга – 6м довжини і 4м ширини. Над селом цілий час повівав синьо-жовтий прапор. Люди села Лецівки підтримували повстанців.

Йдуть повстанці у Лецівку

Осінь пізня, вечір тихий,

В небі зорі сяють.

Йдуть повстанці у Лецівку,

Про лихо не знають,

Що за тим вже поєдинком

Вороги чекають.

Йдуть, чекають вони того,

Щоб когось убити,

Щоби руки у повстанській

Крові намочити.

Йдуть повстанці кроком смілим,

Коло місця того,

Раптом куля розриває

Груди кошового.

Повій вітре, повій буйний,

Дай же батькам знати,

Хай прийдуть і мої рідні,

Мене поховати.

І ще вітер не повіяв,

І рідні не знають,

А вже ворог тіло друзів

В район забирає.

Поскидали мертве тіло,

На віз із пластами

І повезли біле тіло

В місто насміхатись.

Поскидали мертве тіло,

Коло мур на купи,

Аж приїхав кат ворожий

Рахувати трупи.

Їдуть люди із базару

Товпи не минають,

Подивляться на те горе

І сльози втирають.

До села приїхало з Рожнятова 13 більшовиків і в селі скликали мітинг. На мітингу один більшовик говорив про здачу контингентів, які треба здати до 5 серпня 1946р. Дольше насміхався, що вже не прийде їх боронити Довбуш, Грізний або Донський, що вже всіх їх розбили. А хто спробує не здавати контингенту державі, то будуть вивозити в Сибір.

У 1946р. 24 серпня до села зайшло 25 енкаведистів. В селі зрізали хрест на могилі  і відійшли до села Дуба. Того дня діти зробили новий хрест, прикрасили зеленню та закопали на могилі.

В перших днях лютого 1946р. 3тис. енкаведистів брали участь в облаві на ліси між селами Лецівка, Липовиця, Перегінськ. Біля Лецівки були вбиті два повстанці з сотні «Журавлі» і того дня знищили повстанську шпитальну. В лісі біля села був бій, загинули з енкаведисти. Одного дня вони забрали  7 корів у тих людей, які не здали податок – м»ясо, молоко, зерно і сказали, що будуть вивозити ті сім»ї, які не ходили голосувати на виборах.

У жовтні 1947р. відбулося перше вивезення в Караганду – 21 сім»ю.

Зимою 1949р. окупанти обступили ціле село, ловили людей, грузили на грузові машини і везли в Брошнів, там грузили у вагони і відправляли у Сибір. Того дня у Бурятію вивезли 24 сім»ї. Коли виселяли, давали людям одну годину на збір. Дозволяли  брати одяг, гроші, їду на дорогу.

Спогади про виселення Анни Дмитрівни Шумей:
Нас вивозили в 49-му році. Везли, як худобу, в товарних вагонах. Прийшли до хати рускі вночі і сказали: — Збирайтесь на Сибір.

І загнали весь народ до резиденції, де священик жив. Було нас двадцять сімей. Потому приїхали машини з Рожнятова, завезли нас на міліцію, а там у вагони — і на Коломию. Моя дочка Міля захворіла в Коломиї на дифтерію (їй було 14 років). А вони кажуть: — Їдьте далі.

Визвали лікарку, і вона сказала забрати її геть від людей, у вагон, де умерлі. Ми з чоловіком пішли з нею в той вагон. А там умирало повно, і нас заперли в тому вагоні. І лиш я з чоловіком там живі, а то все вмерлі. І води не давали. А на цвяхах у вагоні мороз був, моя донька лизала той мороз на цвяхах. Так ми їхали 7 суток, і моя дочка померла в Брянському. Нам сказали:

— Ідіть уже в ті вагони, де живі, доньку лишайте в тім, де вмерлі. А ми їхали з умерлою з Брянського до Москви. У Москві сказали:

— Ідіть уже в ті вагони, де люди живі.

Я впала на мертву доньку та й кажу конвойови:

— А тобі не жалко було б таку доньку лишати? А він мені:

— Жалко. Я кажу:

— Аби-сте сказали мені, як будете її хоронити, аби-м ще увиділа свою доньку.

Та вони не дали знати. І ми без пам’яти сиділи з чоловіком коло наших людей. А люди нам кажуть:

— Дивіться, дивіться, вже приїхала санітарна вашу доньку забирати.

Ми зачали дивитися в тото вікно худиб’яче, та уже нас люди відти віддирали. Приїхала санітарна, забрала, і я дотепер не знаю, де її могила. Кілько згадаю за ту Москву, то все плачу.

Повезли нас в Читу. Дали валянки, куфайки, приїхало начальство з Бурят-Монголії, і нас везли машиною «Чорний ворон» 600 кілометрів тайгами. І дали нас на роботу добувати золото. Ми копали-копали, мили-мили, а там нема золота. А як не дав в магазин талончик про добуте золото, то їсти нічого не давали.

А там було село Моловск. Мій чоловік був коваль, і він у тому селі трохи заробляв. Так жили ми там цілих 10 років.

А як ми приїхали туди, в село дали знати, що «їдуть бандери», і ті люди озброїлися, щоби ми не кидалися на них. Загнали нас до клубу і все село зійшлося дивитися на тих «бандерів». А то йдуть старі, слабі, діти. А ті сільські кажуть:

— От які бандери.

І нанесли нам їсти всього. А на другий день рано нас на фіри і за 4 кілометри на приїск, на роботу. Жили ми в тому клубі. А як привезли нас на приїск в Бамбахту, то в стайні нас помістили. А з Бамбахти нас перевезли на село, на Моловск, бо треба було коваля в селі. Та й дали нам квартиру. І ми вже з людьми обізналися.

А як через 10 років комендатура нас освободила, можемо їхати додому, то обступили всі люди подвір’я і плакали за нами. Ми вже там картошку садили, а до нас нічого не родило. Казали люди:

— Ви в Бога вірили, і все стало родити, як ви приїхали. Бог вам дав усе.

Поїхали ми додому, і кожний своє гніздо будував.

1950 року село Лецівка було повністю виселено в Сибір і на південь України. Хати порозтягували тракторами, людей посадили у вантажівки і повезли у село Дуба, там на вузькоколійку і у – Креховичі.

Очевидці розповідають : енкаведисти прийшли уночі до хати і сказали збиратися у Сибір. Люди, що встигли, те і взяли в дорогу з собою.

Ой Лецівко,  Лецівочко

Ой Лецівко,  Лецівочко, село наше миле,

Заспіваймо, пригадаймо, як нас вивозили.

 

Обступили наші гори сталінські бандити,

Підпалили наші хати, що було робити?

 

Горить у вогні церковця, дзвіниця згасає,

А народ у тяжкім смутку, на снігу ридає.

 

Заплакали старі діди і діти маленькі,

А ми в Сибір поїдемо такі молоденькі.

 

А ми в Сибір поїдемо та й не боїмося,

За рік, за два, за чотири домів вернемося.

 

Не страшні нам тяжкі муки, не страшна руїна,

З того попелу повстане вільна Україна!

kt лец

Всім роздали підйомні гроші по 50 рублів кожному і повезли як худобу у товарних вагонах – кого в Сибір, кого в Херсон або Миколаїв. Багато людей померло від голоду, спраги, холоду.  Людей везли близько трьох місяців, а там розділили по колгоспах, в яких працювали за паличку – трудодень.

Після смерті Сталіна жителі села Лецівка почали повертатись додому. Але села вже не було. Будуватись не дозволяли. Люди жили в пивницях, або в маленьких, нашвидкуруч збудованих хатах. Пізніше, після наказу з Києва, дали дозвіл на тимчасове будівництво.

Зі спогадів жителя Лецівки – Дмитра Івановича Бойка:
Пішла по селі чутка: «Ідуть до нас козаки. Ідем встрічати». Взяли синьо-жовтий прапор, взяли хліб-сіль і йдемо встрічати. Прийшли, а так нема ніяких козаків — лиш москалі. І говорять нам: — Зачєм ето? Ето спрячтє. І показують на прапор.
Ми подивилися, що то вже не козаки, не наші. Це не ті, що ми чекали їх, як братів.
Вони прийшли, заложили уряд. А в нас був лісник, і в него було п’ятеро чи шестеро дітей. Одної ночі приїжджають на конях (то військо було) і забирають ту сім’ю на Сибір. Тут люди обступили їх і не дають забрати. Вони на конях кричать: «Отойдітє! Отойдітє!» Люди підписувалися, щоб їх не брали, але їх все одно забрали, і старий там помер, а сини після війни вернулися. З кожного села забрали лісників. І вже ми увиділи, які то брати. А потому всіх заарештували, хто був в ОУН.

А потому прийшли німці. Німців у нас не встрічали, бо то як один ворог був, так і другий. За німців уже в нас організувалася УПА. В 42-ім в нас дванадцять хлопців пішли одної ночі. Німці тоже арештували людей, взяли п’ятьох братів у нас, а раз у церкві, як була служба Божа, забрали п’ять чоловік. Тих, що з церкви забрали, потому пустили, а тих перших п’ятьох так і не пустили.

Хлопці пішли в УПА і організували сотні. Тут недалеко є село Спас. Заїхали туди німці і забрали худобу. А наші партизани зробили заставу і їх прогнали, а худобу повернули людям назад. А потому як німці нападали на село, люди тікали в ліс. Німці забирали коней для своїх поїздок, а потому повертали їх.

А коли в 44-ім році, десь у серпні, німці вийшли, а прийшли рускі, вже ми їх не стрічали хлібом-сіллю, бо знали, хто йде до нас. І знову почалися арешти, арешти. То всякі контигенти брали, то людей забирали, мучили. А то ходили по лісах, у криївках багато повибивали хлопців. Убили тоді 12 чоловік (вони не були в УПА, тільки так ховалися; а в УПА було з нашого села 40 чоловік із 180-ти дворів). Із тих 40 чоловік лишився живий один, він ще живе, а то всі загинуло. Той чоловік був на Воркуті і в інших таборах.

У 45-ім році зимою вони заїхали в село перепис робити, так звану «конскрипцію» (так називали тоді це люди). Це були військові й цивільні. Вони грабили, курей ловили і варили і, що виділи, брали. А все з села тікало до лісу. В нас стояла сотня «журавлів» (сотенний Журавель був). Коли москалі виїжджали з села з тим награбованим, сотня Журавля зробила на них засідку і побила. Найперше вбили кулеметника, що був замаскований в кінці села. Скільки їх там побили, ніхто не знає, а партизанів лиш двоє ранили — одного в руку, а одного в ногу. Про цей бій склали пісню:

Утікали москалі, куфайки губили,

А за ними бандерівці з кулеметів били.

Утікали москалі, половали цівки,

Як їх гнали бандерівці із села Лецівки.

А потому, як контигент збирали, ще раз був бій. Убили одного нашого зрадника, такий був Іван Сеньків. І капітана Астахова ранили. Він намастив лице кров’ю, ніби вбитий. Вони пістоля й автомата в нього забрали, а його лишили. Він тоді встав і пішов (йому вже прийшла підмога з гарнізону).

Зайшла облава в 46-ім році. За селом була одна чота. На табір наступила облава. П’ять чоловік повстанців убили тоді, люди з села почали тікати в ліс, то ще одного убили з тих, що тікали. А один чоловік у селі лежав на тиф. Він був не повстанець, але скривався. Жінка й мати десь вийшли, а він сам лежав у ліжку — в него сильна температура була. Коли вони зайшли до хати, він устав. У вишитій сорочці був. Вони запхали в нього шість штиків, а він не мав ні зброї, нічого. Ми втекли в ліс і дивимося. А вони з того господарства везуть дві корови. В той рік, але вже літом, убили в лісі станичного. Взяли гілляку, прив’язали до неї того станичного і тягнули конем по землі три кілометри. Притягнули до читальні і зганяли людей, щоб ішли пізнавати. І хтось сказав, бо там були й сексоти. Пішли по його жінку, прийшла жінка з дитиною та й побачила свого чоловіка, що лежить, прив’язаний до гілляки, а до него прив’язаний крес і пістолет. Він дихав, і то рушалося над ним. Вона почала плакати, він відкрив очі, побачив жінку й дитину і закусив губи. Нічого не говорив, вмер, і не давали його ховати. А як вони забралися, вночі зійшлися люди і поховали його на цвинтарі.

А в 47-ім році вивезли в Казахстан з нашого села 23 родини, тих, хто був зв’язаний з УПА (члєнов сємей банди ОУН). В Караганду їх вивезли. В 48-ім році 31 родину було вивезено в Бурято-Монголію, а 17 чоловік було заарештовано і засуджено за зв’язок з УПА. В 1950-ім році забрали решту всіх жителів села і виселили в Херсонську область. А хати, котрі були кращі, порозбирали і дерево вивезли, а котрі пущі — спалили. З церкви бляху здерли, то вона зогнила — і від села нічого не лишилося. Хати зачіпляли тросами і тракторами розтягували, ще навіть діти в хатах були, а вони тягнули.

Мене вивозили так. В 47-ім році вночі обступили хати і сказали:

— Можете брати з собою що-небудь до двох центнерів.

А решту все лишалося. Я нічого з собою не брав, бо думав, що буду тікати і з дороги вернуся. Нас завезли в стодолу при резиденції, де священик був. Сніги великі були. Підігнали «штудебейкери», погрузили нас і машинами везли до Долини, до станції. Ішов дощ зі снігом, загнали нас, мокрих, у вагони-пульмани і 22 доби везли до Караганди. Хто з собою мав з дому їсти, то їв. Давали баланду раз на добу чи на дві доби. А води дадуть відро або два на весь вагон, то ділили ту воду дітям малим, а дорослим мало лишалося.

Їхали через Волгу-ріку, а малий дітвак дивиться через шпарку в тім вікні та й плаче:

— Тілько води, а нам не дають.

На кожній станції ставали і виносили з вагонів трупи. Тоді з західних областей України шалон за шалоном везли. Запам’яталося мені, як проїжджали тернопільські і співали пісню:

…Не щебече у нім соловейко. Прощай, милий, навіки прощай.

У пульманах були нари, і ми на них лежали. Коли нас підвезли до Караганди, поїзд став у степу. І відкрили вагони, і ми вчилися ходу, бо ми сколінничилися в тих вагонах. А там була керниця з водою. Нас випустили, кругом стояв конвой. Ми випили всю ту керницю, і воду через пісок ссали. А воші лазили по нас, як муравлі.

Як привезли нас у Караганду, то загнали у вагонне депо. Ми сіли на ті станки, і по тих станках воші лазили. Звідти нас водили в барак, а потому завели у великі землянки. Там підлоги не було, лише трачиною земля засипана.

Я там був два й півроку. А 8 лютого 50-го року мене арештували. Групами забирали, щоб люди боялися, з кожного села по п’ять чоловік арештували. Пришивали, що було й що не було, людей намовляли одних на других. Мені пришили агітацію проти совєтскої власті, пришивали, що ми співали антисовєтскі пісні. І дали нам по десять років лагерів, по п’ять років «пораженія в правах» і по п’ять висилки. Казали: «Боролся за созданіє так називаємой самостоятельной України». Пришили 58-му статтю російського кодексу. Ми побули в лагері по 5 років. Умер Сталін, і нас випустили. З Омська я вернувся сюди. Наші люди поверталися і жили в пивницях, під оборогами. Люди поверталися, а їм будуватися не дозволяли, не приписували. Потому дозволили. Я бачив таке: заглянув до одної пивниці, де жили дід з бабою. Їх не було тоді, пішли на роботу в поле. А в алюмінійовій мисці стояла бульба варена, і кругом тої бульби лазила гадюка. На тім пожарищі велося багато змій, і ще довго вони в нас були.

На сьогоднішній час село повністю відновлено.

 

 

2 КОМЕНТАРІ

  1. Зі спогадів жителя Лецівки – Дмитра Івановича Бойка –
    Пішла по селі чутка: «Ідуть до нас козаки. Ідем встрічати». Взяли синьо-жовтий прапор, взяли хліб-сіль і йдемо встрічати. Прийшли, а так нема ніяких козаків — лиш москалі. І говорять нам: — Зачєм ето? Ето спрячтє. І показують на прапор.
    Ми подивилися, що то вже не козаки, не наші. Це не ті, що ми чекали їх, як братів.
    Вони прийшли, заложили уряд. А в нас був лісник, і в него було п’ятеро чи шестеро дітей. Одної ночі приїжджають на конях (то військо було) і забирають ту сім’ю на Сибір. Тут люди обступили їх і не дають забрати. Вони на конях кричать: «Отойдітє! Отойдітє!» Люди підписувалися, щоб їх не брали, але їх все одно забрали, і старий там помер, а сини після війни вернулися. З кожного села забрали лісників. І вже ми увиділи, які то брати. А потому всіх заарештували, хто був в ОУН.

    А потому прийшли німці. Німців у нас не встрічали, бо то як один ворог був, так і другий. За німців уже в нас організувалася УПА. В 42-ім в нас дванадцять хлопців пішли одної ночі. Німці тоже арештували людей, взяли п’ятьох братів у нас, а раз у церкві, як була служба Божа, забрали п’ять чоловік. Тих, що з церкви забрали, потому пустили, а тих перших п’ятьох так і не пустили.

    Хлопці пішли в УПА і організували сотні. Тут недалеко є село Спас. Заїхали туди німці і забрали худобу. А наші партизани зробили заставу і їх прогнали, а худобу повернули людям назад. А потому як німці нападали на село, люди тікали в ліс. Німці забирали коней для своїх поїздок, а потому повертали їх.

    А коли в 44-ім році, десь у серпні, німці вийшли, а прийшли рускі, вже ми їх не стрічали хлібом-сіллю, бо знали, хто йде до нас. І знову почалися арешти, арешти. То всякі контигенти брали, то людей забирали, мучили. А то ходили по лісах, у криївках багато повибивали хлопців. Убили тоді 12 чоловік (вони не були в УПА, тільки так ховалися; а в УПА було з нашого села 40 чоловік із 180-ти дворів). Із тих 40 чоловік лишився живий один, він ще живе, а то всі загинуло. Той чоловік був на Воркуті і в інших таборах.

    У 45-ім році зимою вони заїхали в село перепис робити, так звану «конскрипцію» (так називали тоді це люди). Це були військові й цивільні. Вони грабили, курей ловили і варили і, що виділи, брали. А все з села тікало до лісу. В нас стояла сотня «журавлів» (сотенний Журавель був). Коли москалі виїжджали з села з тим награбованим, сотня Журавля зробила на них засідку і побила. Найперше вбили кулеметника, що був замаскований в кінці села. Скільки їх там побили, ніхто не знає, а партизанів лиш двоє ранили — одного в руку, а одного в ногу. Про цей бій склали пісню:

    Утікали москалі, куфайки губили,

    А за ними бандерівці з кулеметів били.

    Утікали москалі, половали цівки,

    Як їх гнали бандерівці із села Лецівки.

    А потому, як контигент збирали, ще раз був бій. Убили одного нашого зрадника, такий був Іван Сеньків. І капітана Астахова ранили. Він намастив лице кров’ю, ніби вбитий. Вони пістоля й автомата в нього забрали, а його лишили. Він тоді встав і пішов (йому вже прийшла підмога з гарнізону).

    Зайшла облава в 46-ім році. За селом була одна чота. На табір наступила облава. П’ять чоловік повстанців убили тоді, люди з села почали тікати в ліс, то ще одного убили з тих, що тікали. А один чоловік у селі лежав на тиф. Він був не повстанець, але скривався. Жінка й мати десь вийшли, а він сам лежав у ліжку — в него сильна температура була. Коли вони зайшли до хати, він устав. У вишитій сорочці був. Вони запхали в нього шість штиків, а він не мав ні зброї, нічого. Ми втекли в ліс і дивимося. А вони з того господарства везуть дві корови. В той рік, але вже літом, убили в лісі станичного. Взяли гілляку, прив’язали до неї того станичного і тягнули конем по землі три кілометри. Притягнули до читальні і зганяли людей, щоб ішли пізнавати. І хтось сказав, бо там були й сексоти. Пішли по його жінку, прийшла жінка з дитиною та й побачила свого чоловіка, що лежить, прив’язаний до гілляки, а до него прив’язаний крес і пістолет. Він дихав, і то рушалося над ним. Вона почала плакати, він відкрив очі, побачив жінку й дитину і закусив губи. Нічого не говорив, вмер, і не давали його ховати. А як вони забралися, вночі зійшлися люди і поховали його на цвинтарі.

    А в 47-ім році вивезли в Казахстан з нашого села 23 родини, тих, хто був зв’язаний з УПА (члєнов сємей банди ОУН). В Караганду їх вивезли. В 48-ім році 31 родину було вивезено в Бурято-Монголію, а 17 чоловік було заарештовано і засуджено за зв’язок з УПА. В 1950-ім році забрали решту всіх жителів села і виселили в Херсонську область. А хати, котрі були кращі, порозбирали і дерево вивезли, а котрі пущі — спалили. З церкви бляху здерли, то вона зогнила — і від села нічого не лишилося. Хати зачіпляли тросами і тракторами розтягували, ще навіть діти в хатах були, а вони тягнули.

    Мене вивозили так. В 47-ім році вночі обступили хати і сказали:

    — Можете брати з собою що-небудь до двох центнерів.

    А решту все лишалося. Я нічого з собою не брав, бо думав, що буду тікати і з дороги вернуся. Нас завезли в стодолу при резиденції, де священик був. Сніги великі були. Підігнали «штудебейкери», погрузили нас і машинами везли до Долини, до станції. Ішов дощ зі снігом, загнали нас, мокрих, у вагони-пульмани і 22 доби везли до Караганди. Хто з собою мав з дому їсти, то їв. Давали баланду раз на добу чи на дві доби. А води дадуть відро або два на весь вагон, то ділили ту воду дітям малим, а дорослим мало лишалося.

    Їхали через Волгу-ріку, а малий дітвак дивиться через шпарку в тім вікні та й плаче:

    — Тілько води, а нам не дають.

    На кожній станції ставали і виносили з вагонів трупи. Тоді з західних областей України шалон за шалоном везли. Запам’яталося мені, як проїжджали тернопільські і співали пісню:

    …Не щебече у нім соловейко. Прощай, милий, навіки прощай.

    У пульманах були нари, і ми на них лежали. Коли нас підвезли до Караганди, поїзд став у степу. І відкрили вагони, і ми вчилися ходу, бо ми сколінничилися в тих вагонах. А там була керниця з водою. Нас випустили, кругом стояв конвой. Ми випили всю ту керницю, і воду через пісок ссали. А воші лазили по нас, як муравлі.

    Як привезли нас у Караганду, то загнали у вагонне депо. Ми сіли на ті станки, і по тих станках воші лазили. Звідти нас водили в барак, а потому завели у великі землянки. Там підлоги не було, лише трачиною земля засипана.

    Я там був два й півроку. А 8 лютого 50-го року мене арештували. Групами забирали, щоб люди боялися, з кожного села по п’ять чоловік арештували. Пришивали, що було й що не було, людей намовляли одних на других. Мені пришили агітацію проти совєтскої власті, пришивали, що ми співали антисовєтскі пісні. І дали нам по десять років лагерів, по п’ять років «пораженія в правах» і по п’ять висилки. Казали: «Боролся за созданіє так називаємой самостоятельной України». Пришили 58-му статтю російського кодексу. Ми побули в лагері по 5 років. Умер Сталін, і нас випустили. З Омська я вернувся сюди. Наші люди поверталися і жили в пивницях, під оборогами. Люди поверталися, а їм будуватися не дозволяли, не приписували. Потому дозволили. Я бачив таке: заглянув до одної пивниці, де жили дід з бабою. Їх не було тоді, пішли на роботу в поле. А в алюмінійовій мисці стояла бульба варена, і кругом тої бульби лазила гадюка. На тім пожарищі велося багато змій, і ще довго вони в нас були.

  2. Спогади про виселення Анни Дмитрівни Шумей
    Нас вивозили в 49-му році. Везли, як худобу, в товарних вагонах. Прийшли до хати рускі вночі і сказали: — Збирайтесь на Сибір.

    І загнали весь народ до резиденції, де священик жив. Було нас двадцять сімей. Потому приїхали машини з Рожнятова, завезли нас на міліцію, а там у вагони — і на Коломию. Моя дочка Міля захворіла в Коломиї на дифтерію (їй було 14 років). А вони кажуть: — Їдьте далі.

    Визвали лікарку, і вона сказала забрати її геть від людей, у вагон, де умерлі. Ми з чоловіком пішли з нею в той вагон. А там умирало повно, і нас заперли в тому вагоні. І лиш я з чоловіком там живі, а то все вмерлі. І води не давали. А на цвяхах у вагоні мороз був, моя донька лизала той мороз на цвяхах. Так ми їхали 7 суток, і моя дочка померла в Брянському. Нам сказали:

    — Ідіть уже в ті вагони, де живі, доньку лишайте в тім, де вмерлі. А ми їхали з умерлою з Брянського до Москви. У Москві сказали:

    — Ідіть уже в ті вагони, де люди живі.

    Я впала на мертву доньку та й кажу конвойови:

    — А тобі не жалко було б таку доньку лишати? А він мені:

    — Жалко. Я кажу:

    — Аби-сте сказали мені, як будете її хоронити, аби-м ще увиділа свою доньку.

    Та вони не дали знати. І ми без пам’яти сиділи з чоловіком коло наших людей. А люди нам кажуть:

    — Дивіться, дивіться, вже приїхала санітарна вашу доньку забирати.

    Ми зачали дивитися в тото вікно худиб’яче, та уже нас люди відти віддирали. Приїхала санітарна, забрала, і я дотепер не знаю, де її могила. Кілько згадаю за ту Москву, то все плачу.

    Повезли нас в Читу. Дали валянки, куфайки, приїхало начальство з Бурят-Монголії, і нас везли машиною «Чорний ворон» 600 кілометрів тайгами. І дали нас на роботу добувати золото. Ми копали-копали, мили-мили, а там нема золота. А як не дав в магазин талончик про добуте золото, то їсти нічого не давали.

    А там було село Моловск. Мій чоловік був коваль, і він у тому селі трохи заробляв. Так жили ми там цілих 10 років.

    А як ми приїхали туди, в село дали знати, що «їдуть бандери», і ті люди озброїлися, щоби ми не кидалися на них. Загнали нас до клубу і все село зійшлося дивитися на тих «бандерів». А то йдуть старі, слабі, діти. А ті сільські кажуть:

    — От які бандери.

    І нанесли нам їсти всього. А на другий день рано нас на фіри і за 4 кілометри на приїск, на роботу. Жили ми в тому клубі. А як привезли нас на приїск в Бамбахту, то в стайні нас помістили. А з Бамбахти нас перевезли на село, на Моловск, бо треба було коваля в селі. Та й дали нам квартиру. І ми вже з людьми обізналися.

    А як через 10 років комендатура нас освободила, можемо їхати додому, то обступили всі люди подвір’я і плакали за нами. Ми вже там картошку садили, а до нас нічого не родило. Казали люди:

    — Ви в Бога вірили, і все стало родити, як ви приїхали. Бог вам дав усе.

    Поїхали ми додому, і кожний своє гніздо будував.

Залишити відповідь до Olek Скасувати відповідь