Легендарний лікар УПА Карпатського краю “Пастер”. Спогади…

У центрі питаю людей: “Як зайти на вулицю Пекарську?” Пройшов декілька перехресть, дійшов до цієї вулиці. І знову звертаюся до перехожого, середніх років мужчини, елегантно одягненого, з цвікером на носі.

“Ізвінітє пожалуйста, скажіть, где находіться медінститут і как туда пройті?” Звернувся російською мовою – так прийнято було говорити в Одесі і Києві, де домінував “общепонятний язик”. Перехожий зупинився, проникливим поглядом оглянув мене від стіп до голови, відвернувся від мене, “совєта”, і демонстративно плюнув у мій бік, не сказавши ні слова.

Мене вкрай здивувала його поведінка, я ціпенів від здивування, не розуміючи, в чому справа.

Львів дуже відрізнявся від Одеси. Вулички вузенькі, люди спішать, метушня. А найбільше вразило мене те, що ніде не було чути російської мови. Але українська незвична для мене, Інший акцент, багато незрозумілих слів. Правда, не було російсько-українського суржику, якийсь особливий діалект. З цієї обставини я зрозумів, що галичани не захоплювались приходом Червоної Армії, не так вони вітали “визволителів” у вересні 1939 року. Галичани зустріли Червону армію як нового окупанта, що змінив польську окупацію на московську.

І все ж я відшукав медичний інститут на вулиці Пекарській, зайшов у адміністративний корпус. У канцелярії мені порадили звернутися до приймальної комісії. Тут оглянули моє скерування з Одеси, веліли підійти до голови комісії. Я пред’явив голові скерування, і після докладного ознайомлення з цим документом він велів написати заяву на ім’я ректора інституту та заповнити анкету. Без особливих перешкод і труднощів мене зарахували студентом першого курсу Львівського медінституту.

У забезпеченні гуртожитком мені поки що відмовили, оскільки там ішли ремонтні роботи. З випускників одеського медучилища нікого до Львова не скеровували, лише у сусідню Станиславівську область.

Тому я й вирішив поїхати до Станіславівщини, куди вирушили мої товариші на працю. Також до Станиславова виїхав наш декан Савицький, скерований туди на посаду завідувача обласного відділу охорони здоров’я. До початку навчального року залишився місяць.

Зі Львова до Станиславова я поїхав поїздом, прибув на ринок, переповнений всякими продуктами, із типовою для таких місць метушнею покупців та продавців.

Місто видалося мені гарним, тихим і чистим. На вулицях чути було цокання кінських копит, торохтіння бричок. Іншого транспорту в місті на той час не було. Такою бричкою я доїхав до облздороввідділу, яким уже завідував наш декан Савицький,

У коридорі я зустрів своїх однокурсників, що з’їжджалися на роботу за призначенням до Станиславова, а звідси їх скеровували у райони. Того ж таки дня я вперше познайомився з калуським лікарем Дмитром Капітаном, завідувачем райздороввідділу у селі Новиця, що був розміщений у сусідньому селі Ляндестраю, а опісля переведений у велике гірське село Перегінське.

Лікар Капітан приїхав у облздороввідділ, щоб набрати медичні кадри до свого району. І він перший підійшов до мене. Зав’язалася невимушена ділова розмова. На запитання про біографічні дані я розповів йому про мої бажання і старання вчитися далі і моє зацікавлення медициною. Розмова між нами текла сердечна, і лікар Капітан запросив мене відвідати його в Калуші. Калуш – районне місто на шляху Станиславів-Львів. Я радо згодився на це, бо до занять залишалося ще менше місяця.

Для Капітана облздороввідділ виділив ще двох лікарів-євреїв, біженців з Польщі, та одеситку-акушерку Щуру Кацул. Завідувачем Калуського райздороввідділу призначили мого однокурсника, комсорга курсу Шмульмана.

Під вечір ми з лікарем Капітаном виїхали до Калуша. Вдома я познайомився з його гарною молодою дружиною, до якої він ласкаво звертався “Нюся”. За вечерею була невимушена, але якась віддалена розмова, а на другий день вранці ми поїхали у село Новиця на місце праці.

Райздороввідділ був розміщений у старій школі біля великої дерев’яної церкви, а у другій половині цієї будови розмістили амбулаторію.

Мене дивувало, чому його, солідного лікаря зі стажем скерували на роботу в Новицю, а мого однокурсника Шмульмана – в райздороввідділ. Про це я тільки подумав і залишився у здогадках.

Капітан звертався до мене “товаришу Зеленюк”, нічого особливого не розпитував, і я також у розмовах про своє життя не розповідав. Адже тих, хто мав скерування у західні області, збирав декан Савицький і сказав: “Коли прибудете у Західну Україну, ведіть себе достойно, по-комсомольськи. Нічого зайвого не говоріть, будьте такими, як вас вчили в радянській школі і комсомолі”. На що він натякав, я так і не зрозумів, але така бесіда була. Я без нього знав, що про голод говорити не можна, а про життя в Радянському Союзі краще не говорити, бо брехати я не вмів, а правди не говорилося.

Настанови декана Савицького я пам’ятав, але в Капітанів, незалежно від цього, бесіда зводилася до медичних тем.

Через кілька днів я поїхав до Львова. У вересні розпочався навчальний рік. Мені надали місце на проживання у гуртожитку в кінці вулиці Мечникова. Там була їдальня, де переважно харчувались усі студенти. Батько мій на той час працював у Одесі, гроші для мене передавав до Жабокрича, а звідти мені пересилали до Львова.

Час проходив швидко. На зимові канікули я їздив до матері у Жабокрич. В селі в той час уже була десятирічка.

Після зимових канікул продовжувалось навчання. У Львові відчувалась якась відчуженість до всіх “совєтів”, у тому числі й до мене. Я це болісно відчував. Відкритих розмов між студентами не було, переважно все зводилося до навчального процесу. Я багато уваги приділяв вивченню таких предметів, як анатомія та гістологія. Анатомія давалася мені легко, бо мав відповідну базу знань з училища. Так минув рік навчання. У червні я успішно склав усі екзамени і поїхав у Калуш до Капітанів.

Перебування В УПА

Неділя 22 червня 1941 року. Здавалося б, звичайна неділя, гарний сонячний день. Але в цей день, радше вночі, загриміли гарматні постріли на советсько-німецькому кордоні, під склепінням українського неба з’явилися німецькі бомбардувальники.

Розрив мирних, дружніх відносин між двома імперіями. Два володарі світу, Сталін і Гітлер, які запевняли один одного у непорушній дружбі, цього червневого дня розірвали дружні зв’язки. Німецькі війська без жодного опору перейшли радянський кордон і успішно крокували на Схід.

З Калуша дійшли чутки, що над ранком скинули три бомби на залізничний вокзал. “Війна, війна з німцями”, – говорили люди пошепки. Деякі заперечували, інші стверджували, що так дійсно сталося.

Молоді хлопці – військовозобов’язані – уникали зустрічі з органами правопорядку і влади. Думали, що буде загальна мобілізація. Але впродовж тижня вся радянська адміністрація втекла на схід, а органи НКВД залишили за собою тюрми, переповнені по-звірячому замордованими в’язнями у Тернополі, Станиславові, Калуші та інших містах та містечках Галичини.

30 червня на території Галичини, звільненої від совєтських військ, було проголошено відновлення Самостійної Української Держави. По містах і селах пройшли врочистості з цієї нагоди. Вони відзначалися масовістю учасників і святковістю цього торжества.

У цей час я був у гірському селі Перегінську. Після звільнення теренів Прикарпаття Капітан запропонував мені залишитися у Перегінську на посаді лікаря. Замешкав я в приміщенні поліклініки. Був це не дуже великий будинок: кухня, три світлі кімнати, досить велика веранда, маленька спіжарка. Телефонного зв’язку не було.

Німецький фронт успішно просувався на Схід. Капітан переконував мене, що їхати до Вінниці мені недоцільно, просто неможливо, і я вирішив працювати в медичній службі Калущини.

Із Перегінська кудись виїхали лікарі-євреї, залишився з невідомих причин лише лікар Фрішґрунд, який працював деякий час у Небилові. Перегінське – велике гірське село, що пролягло вздовж гірської річки Лімниці з великими гарними житловими будинками.

На лікарській роботі я залишився сам. У приміщенні поліклініки було багато хірургічних інструментів, що допомогло мені активно зайнятися хірургічною практикою. Певних навиків я вже набув під час практики в медучилищі, в дечому допомагали мені медичні підручники. Цією роботою я заробляв собі на життя.

У домашній господарці мені допомагала Оля Кулиній – дівчина моїх років. Це була сестра греко-католицького священика, якого заарештували у Львові в 1941 році. Олиного нареченого, зв’язкового ОУН, убито при переході мадярського кордону в 1939 році. Дівчина була дуже ввічлива, інтелігентна, хоч походила з перегінської селянської родини. За поміч я їй платив, бо гроші у мене були. Інколи навідувався до Капітанів у Калуші. Вони мешкали недалеко від центру, займаючи полонину особняка, на другій половині жила старенька їмость пані Рудавська, мати першої дружини Капітана, яка померла під туберкульозу. На другому поверсі мешкав отець Майорчак, священик з села Копанки. Поруч з Капітанами жила родина священика Манцібовича, який до 1939 року був катехитом у середній школі в Калуші. У Капітанів, куди часто вони приходили, точилися цікаві політичні дискусії, називали прізвища визначних українських діячів того часу, для мене зовсім чужі та невідомі. Отець Манцібович був активним учасником політичних подій у Калуші і в сусідніх селах, редактором районної газети “Золотий тризуб”, за що пізніше й поплатився довголітнім ув’язненням у совєтських таборах.

Капітан обіцяв взяти мене на посаду шкільного лікаря при магістраті в Калуші, при ньому був такий кабінет. У Калуші відкрили тоді середню, а в 1943 році і торговельну школу.

Після відступу радянських військ до Калуша прийшли мадярські відділи. Типовою для мадярів жорстокістю відзначилися ці підрозділи. Доходили чутки про нелюдську поведінку мадярського війська, особливо якогось майора, який грабував матеріальне добро, незважаючи, чи було воно державним, комунальним чи приватним.

У місті правила мадярська жандармерія, комендантом якої призначили літнього капітана, а його заступником – молодого лейтенанта. Як довго перебували мадяри в Калуші, не знаю, але скоро німці змінили мадярів. Німецька окупація з її гаслом “Німеччина понад усе!” та патологічно розвиненим бажанням панувати над усіма не покращила долі українців. Німецька жандармерія, прямуючи по звільненій від більшовиків території, вдалася до терору.

І все ж таки життя українців нуртувало, прогресував і набирав сили дух боротьби за звільнення від всякого окупанта. Гестапо нещадно нищило євреїв. Тривали арешти керівної єврейської верхівки, організовували “ґетто” (збирали масово євреїв і тримали під суворою охороною, а опісля розстрілювали). Жертвами цих акцій стали й українці, які проявляли свою свідомість і спротив караючому режиму.

Пригадую, як у Калуші німці під суворим конвоєм вели понад сім десятків селян із Копанки на цвинтар, де їх розстріляли. Церкву і частину села спалили. У відповідь на це хтось убив 2-3 німців-гестапівців.

У Калуші в домі Рубчака працювало КРІПО (кримінальна поліція), куди входило багато поляків. Вони відзначалися особливою жорстокістю щодо українців. Жертвою доносу поляків став і лікар Капітан, але завдяки добре організованій утечі зі Станиславівської тюрми йому вдалося зберегти життя.

Отак протікав час німецької окупації. Вістки про німецькі репресії все частіше доходили до людей. Я відновив студії в медінституті у Львові 1942 р. Тоді там була триместрова система. Канцелярія медінституту містилася на вулиці Чернігівській у бічному корпусі праворуч, на першому поверсі. Ректором інституту був професора Андрій Ластовецький родом з Бережан. Проживав він на вулиці Острозькій (бічна Личаківської). Загинув трагічно від рук польської боївки. На заняттях ми вивчали багато предметів німецькою мовою. Мені було важко вчитися, але інституту я не залишив.

Хату мою в Перегінську доглядала все та ж Оля Кулиній, що жила по сусідству.

У кінці березня 1944 р. з наближенням фронту до Тернополя навчання в інституті перервалося, студенти самовільно покидали студії і в крутежі воєнних подій подалися хто куди.

Тривожні чутки надходили з Калуша. Одного дня принесли жахливу вістку про злощасний день, який пережила Калущина. На ринку, в центрі міста, біля аптеки розстріляли дванадцять чоловік, серед них вісім учнів торговельної школи. Гестапо розстріляло тоді найвідоміших та найгарніших хлопців з Перегінська: Ярослава Глушка, Ярослава Панька, Ярослава Писаря. Як свідків цього розстрілу гестапівці зігнали сюди людей, які того дня прийшли на ярмарок до міста. Відголос про цю сумну подію понісся по всій околиці. Уже пізніше, після проголошення самостійної України калущани вшанували ці місця: спорудили пам’ятник з викарбуваними іменами жертв фашистського режиму.

А я продовжував працювати фельдшером у Перегінську. Часто навідувався до Капітанів у Калуші, консультувався з усяких медичних питань. Побував я також у Ходорові в сестри Капітанової дружини. Її чоловік – поляк, мали дві дочки: Ірі – 18 років, Нелі – 12. Їхній батько ще працював у залізничному депо, приїздив до мене у Перегінськ.

Повертаючись до Перегінська і дізнавшись, що більшовики вже під Станиславовом, я в товаристві аптекаря з Рожнятова, інженера Левицького, вирушив на Закарпаття через Осмододу, Лужки. Про пересування ворожих військ ми довідувалися від селян, які слухали радіо, від них же дізналися, що більшовицький наступ відбито. В той час ми опинилися в таких непрохідних карпатських дебрях, що, не знаючи дороги, повернулися назад в Осмолоду. В Осмолоді я вперше зустрівся з чотою УПА. Для мене ця зустріч була несподіваною: поява якогось війська в Карпатах викликала в мене, крім здивування, ще й переляк. Тікаю вузькоколійкою до Брошнева, а звідти – до Калуша. У Калуші зайшов до Капітана, який запевнив мене, що на залізничному вокзалі напоготові товарні вагони для виїзду на еміграцію і що для мене там місце знайдеться.

У крутежі воєнних подій не без впливу Капітана я залишився в Калуші. а Капітан з родиною виїхав на Захід. Доля інженера Левицького мені не відома.

Друга совєтська окупація

На весну-літо 1944 року в Західній Україні припадає зміна ворожих окупацій. Якщо в 1939 році польська окупація змінилась на московську, а ця своєю чергою – в 1941 році на німецьку, то в 1944 р. грізною навалою знову повернулася совєтська. До цього повернення готувалася вся Західна Україна, організовуючи збройний опір під керівництвом ОУН. У 1942 р. створено збройні загони УПА, яка вже набула чималого досвіду і навиків боротьби з німецькими окупантами і мала підготовані військові кадри.

З наближенням німецько-совєтського фронту всюди панувало помітне пожвавлення і переполох серед населення. У містах неприхована паніка, метушня, поспішні приготування, переважно інтелігенції, до евакуації на Захід. Залишали свої домівки і нажите добро на когось із дальшої родини, знайомих чи сусідів, а самі з сім’ями вирушали у невідоме, щоб якнайшвидше і якнайдалі втекти від червоної чуми. Численні мешканці міст шукали будь-якої можливості виїзду на Захід, бо згадували побачене і пережите – масові вбивства і жахливі звірства енкаведистів, що після себе залишили гори замордованих. Люди були свідками й учасниками масових похоронів невинних, по звірячому закатованих рідних і близьких. Тому прагнення міського населення виїхати на Захід було цілком виправдане та зрозуміле.

Підготовка до збройного опору проходила підпільно в повній конспірації. Все сільське населення на диво організовано і самовіддано готувалося до боротьби. Ось такими я бачив міста і села Галичини напередодні нової, совєтської окупації.

Я не розкладав свого наплічника, надіявся, що за обіцянкою Капітана в будь-яку мить доведеться сідати у приготовані вагони і втікати перед страшною загрозою, котра насувалася зі Сходу, і врятуватися від неї можна було, лише подавшись на Захід.

Моя робота лікаря УПА

                     Оскільки український рух органічний

                                  і живиться власним життям,

                                      він ніколи не згасне.

В. Вернадський

Одного погідного недільного дня у квітні 1944 року прийшли до мене два хлопці у військовій формі і лаконічно заявили: “Докторе, ви підете з нами!” Цього я зовсім не міг збагнути. Куди і чого мене забирають? Хіба тому, що я східняк? Чого мені чекати від цих зовсім чужих людей? Що далі? Тривожні думки роїлись у моїй голові, приходили різні здогади.

Довезли мене до села Велика Туря. Тут завели у невеличку кімнату селянської хати, де я залишився сам. Але кімнату охороняли три військові, і я почув таке: “Ти вважай, та гляди, бо він може втекти!” Я не міг передбачити, що зі мною буде, але жодних питань і жодних пояснень не було.

Через деякий час завели мене до гурту якихось чужих і не відомих мені мужчин. Деякі з них були у військовій формі, а дехто – у цивільній. Була гарна сонячна погода, вони сиділи на подвір’ї селянської хати, ведучи поміж собою розмову. Мене зустріли мовчки, нічого не питаючи, хто я і чого тут.

Мене вразила їхня зовнішність. Розкішне, багате, кучеряве чорне волосся, чорні, як дві вуглини очі, виділялися в одного з них. Він був у цивільному одязі, розмовляв швидко, відчувалася рішучість. Це був, як довідався я опісля, обласний провідник Станиславівської області на псевдо “Роберт”.

Стрункий, незвичайної як для мужчини краси, високого зросту, у військовій формі і до блиску начищених чоботях – повітовий провідник СБ “Денис”.

Нижчий на зріст, також у військовій формі – окружний провідник СБ “Бурлака”. Два інші – “Косар” у цивільній формі, окружний провідник Калущини, і “Улас” – працівник СБ.

Про те, хто був на цій зустрічі, розповіла згодом “Калина” (про неї мова далі), бо з огляду на засади конспірації ніхто мені не представлявся.

До мене звернувся “Бурлака” зі словами: “Ви прибули до нас допомагати нашим пораненим і хворим стрільцям з УПА та українського підпілля як лікар”. Тепер я зрозумів нарешті, чого від мене хочуть, і відповів: “Але ж я ще не лікар, я мав намір виїхати на Захід, як і багато інших, бо повертається совєтська окупація. Ви їх не знаєте, як знаю я. Коли вони прийдуть на вашу територію, то до місяця часу нічого не лишиться”. Жоден з них нічого не відповів, мовчки переглянулись і усміхнулись.

“Бурлака” запропонував вибрати собі псевдо, а своє прізвище забути, бо в них так заведено. У відповідь я запевнив, що моє прізвище Зеленюк і мені не потрібне ніяке псевдо. “Ні, – заперечив мені військовий, – якщо ви не хочете для себе псевда, то ми його дамо вам самі”. І подумавши, сказав: “Від сьогодні ви не Зеленюк, а “Пастер” і будете гідні цієї назви”. І так, несподівано для мене, на довгі роки я став “Пастером”.

Переночував в окремій кімнаті у Великій Турі. Давали їсти смачну господарську їжу, але я нічого не хотів. На другий день зранку на селянській фірі завезли мене до невеликого підкарпатського села Болехова, на околицях якого виднівся ліс. Справжня партизанська оселя, майнуло в думці, коли я познайомився з настроями, які панували в селі.

Тут мене познайомили з молодою гарною дівчиною середнього зросту, і розкішним русявим волоссям. Вона називалася “Калина”, амене представили як “Пастера”. Їй вручили маленьку естафету (секретний папірець), і прочитавши його, вона привітаю усміхнулася та сказала: “Ну, добре, все мені ясно, будемо працювати разом”.

Ось так я поволі входив у нове середовище українського підпілля з його буднями. Того ж дня повели мене в одну із хат до пораненого в ногу хлопця-повстанця, щоб змінити пов’язку на рані. У хаті була санітарна торбина з бинтами, йодом і якоюсь маззю. Потрібного для роботи пінцета не було, але перев’язку я зробив як слід. Пообідали разом з “Калиною”, яка наступного дня зранку попросила йти з нею в ліс. День був погідний. Йшли лісовою дорогою, а опісля повернули на галявину, обрамлену численними кущами. “Калина” добре знала секрети партизанських сховків, відтягнула відповідний кущ і тим самим відкрила вхід у велику металеву цистерну, на дерев’яних полицях якої зберігалася велика кількість різних медикаментів та матеріалу для бандажів: бинти, марля, вата, антисептичні розчини. Ми уважно переглядали, сортували, складали ці медикаменти. Вони були різних фірм. Сортували все за їхньою дією. Після виконаної роботи ми з “Калиною” вийшли зі сховку й акуратно закрили конспіративний вхід. Повернулись у село, пообідали і розійшлися по своїх квартирах. Про себе і своє минуле ніхто не розповідав, цю тему ми в розмовах оминали.

Через кілька днів я поїхав в гори. Дорога пролягала біля села Гошева. На горі над верховіттям дерев пишалася церковна баня, там чудотворна ікона Божої Матері впродовж багатьох років збирала людей, що з вірою і молитвою приходили на це місце. Вже темніло, як ми в’їхали в село Витвиця, а далі подалися через Кальну, Розтоки до Слободи Болехівської – великого гірського села, розташованого вздовж потічка, серед могутніх карпатських смерек і дубів. Далі подались мимо Лужків у село Липа. Залишили ці гірські села і крутими стежками пішли вглиб карпатських лісів. Проходячи горами, кілька разів зустрічали молодих стійкових, які пропускали нас за умовними паролями. Все це було для мене і дивне, і нове.

Ми добралися до лісничівки з кількома кімнатами. Біля хати – довга будівля з дощок, у якій стояли залізні ліжка, а на них лежали стрільці УПА, поранені в боях з німецькими каральними органами. Це і був той “шпиталик”, як його називали тоді і як тепер у спогадах іменують.

Тут привітно зустріла нас гарна, струнка, кароока блондинка. Хлопці, які прийшли зі мною, вручили їй “штафету”. Вона уважно прочитала її і лагідним голосом заспокоїла мене: “Не бійтеся, будемо працювати разом”. Так раніше говорила до мене і “Калина”. Вона, мабуть, зауважила моє хвилювання і здивування, що опановувало мене щораз більше. Це була студентка третього чи четвертого курсу Львівського медичного інституту, називала себе “Танею”. Родом з Войнилова біля і Калуша, вона добровільно покинула навчання в інституті, свій дім і родину і пішла на медичну службу в українське підпілля. Мені розповідали, що “Таня”, коли побачила курінь УПА, курінного “Козака” з підстаршинської школи, який відбував військову муштру на лісовій галявині, заплакала з радості, що є українське військо.

“Таня” познайомила мене з небагатим шпитальним господарством: автоклав, металеві шини, якими ми удвох з “Танею” шинували, гіпсували вогнестрільні переломи рук і ніг наших стрільців УПА.

“Таня” спала на тапчані в амбулаторії, вранці звивала свій матрац, готуючись до прийому поранених. Мені виділили для спання місце в окремій кімнаті.

Пізніше “Таня” вийшла заміж за “Роберта”, спочатку обласного, а опісля крайового провідника, родом із села Бережниця, що біля Калуша. Походив він зі свідомої селянської родини, яку ще в 1940 році вивезли органи НКВД в далекі сибірські ліси. Вчився в Рогатинській гімназії, де виявився активним організатором юнацької сітки. З юнацьких років співпрацював з молодшим братом провідника Степана Бандери Богданом, бо їх родинні села Бережниця і Старий Угринів розташовані по сусідству. “Роберт” був наділений неабиякими організаційними здібностями, рішучий, вимогливий до себе і до своїх підлеглих. У своїх діях щодо організаційної роботи передбачливий і справедливий. У цього подружжя було двоє дітей. Старша дівчинка, хвороблива і квола, перебувала під опікою дбайливих селянок Слободи Болехівської.

Восени 1946 року “Таня” з маленьким сином і “Робертом” перебували в бункері у глибині Карпат. Там стали жертвою провокації і героїчно загинули. За точними даними стало відомо, що провокатор вийшов у розвідку, потрапив у засідку, був поранений і, рятуючись від покарання, зрадив бункер обласного проводу. До цієї акції-облави кагебісти організували цілий полк війська.

Тепер місце загибелі краєвого проводу вшановує Калущина і вся Івано-Франківщина. Щорічно відбуваються поминальні відправи за загиблих героїв, складають вінки і запалюють свічки. Червоними китицями хилиться калина, а з вершин гір лине тужне “Кру-кру-кру”.

Дочку “Тані” й “Роберта” забрала зі села мама “Тані” до Войнилова, де вона виросла й вийшла заміж. Їхня внучка закінчила юридичний факультет Львівського університету і живе тепер у Львові.

Ось так мене, молодого, полохливого за вдачею і далекого від політичного зацікавлення, вводили в українське підпілля дві молоді дівчини-патріотки, які ставили понад усе ідею боротьби за Україну.

Фармацевт “Калина” – невдовзі вийшла заміж за “Уласа”, провідника СБ (з ним я зустрічався у Турі Великій). Під час чергової облави, які безнастанно організовували більшовики, “Калину” заарештували в одному із сіл Долинщини. Коли вона перебувала ув’язнена в тюрмі у Долині, на її визволення поспішав зі своєю боївкою “Улас”, де й загинув у боротьбі з кагебістами. “Калину” засудили на 25 років. Відбувала покарання на Колимі разом з “Оленкою” – Надею Посацькою, яка й розповіла мені всю цю історію. Після звільнення у 1956 році вона вийшла заміж за такого ж політичного в’язня-поляка, виїхала до Польщі, до Вроцлава, де живе дотепер.

Недалеко від нашого шпиталика в Лужках було організовано курси медичних сестер. Лужки – мальовниче гірське село, розташоване між пагорбами різної висоти, оперезане шумливими гірськими соснами, насичене чистим гірським повітрям. Фактично все населене правдивими патріотами, які активно допомагали підпіллю.

Слухачі курсів були дівчата переважно з гімназійною освітою. Курсами відала “Степова”. Лектором і викладачем медичних дисциплін був єврей з Тернополя під псевдо “Амікус”, знаючий лікар і розумний викладач.

Одна з курсанток, молоденька, гарна блондинка Сімків Романа, пізніше стала моєю дружиною. Вона в той час закінчила 1-шу українську гімназію у Львові, добровільно зголосилася на курси. Засуджена на 25 років ув’язнення. Покарання відбувала в північних таборах Мінлагу “Інта”.

Одного дня вранці мене покликали в сусіднє село Липа до пораненого в сутичці з німецькими відділами стрільця УПА. Поранення у шию, за кульовим каналом з’явилася над ключицею флюктуація (припухлість). Операція нескладна, я навіть без знечулення прорізав скальпелем у центрі, де найбільше проявлялась флюктуація, встановив марлево-йодоформну туруну, перев’язав шию, наклав відповідну пов’язку. Хворого від мене забрали, і далі про нього нічого не знаю.

Якось через декілька днів я почув метушню біля річки, що протікала селом. Ніяк не міг збагнути, що сталося, але мені розповіли, що якась відважна дівчина каменем убила совєтського розвідника, який вештався по карпатських теренах.

Минуло ще декілька днів, і до села вступили совєти-армійці. Ця подія вкрай стривожила мене, і я вирішив ховатися. А сховком для мене виявився невисокий оберіг біля хати господарів. Я швиденько видряпався на нього, зарився в сіно, насуваючи на себе великі пласти. Але чую, що в селі метушня, якісь важкі кроки біля оборогу, типові солдатські матюки. Коли чую, хтось добирається на сіно поверх мене. Пошарудів плащ-палаткою, недовго полазив оборогом, пізніше зіскочив і відійшов. Я чув його кроки, що віддалялися, а коли вони стихли, я нервово зірвався з того оборогу, струсив зі себе сіно і пішов селом. Зайшов до крайньої хати, відкриваю двері, а там повно совєтських солдатів, які порозсідалися біля довгого господарського стола і щось смачно їдять.

“А де моя мама, ви не знаєте?” – звернувся я до господині. Вона швидко зорієнтувалася і недбало відповіла: “Та не знаю, лиш була тут та й десь пішла”.

Перед фронтовиками вдавав, що я вчитель-біженець, бо виглядав на такого. Переночував на стриху в одній хаті. Москалі-фронтовики подалися в гори, а я вранці перейшов у село Слобода Болехівська, яке в той час входило у фронтову зону. В гірських селах проходив фронт. Відлунням карпатських гір відбивалися вибухи гарматнів то німецьких, то совєтських. Я опинився в гурті сільських людей, які металися то сюди, то туди. Йшли в ліс, ховаючись від гарматнів, або знову верталися до своїх домівок. Фронтовики не цікавились загальною ситуацією в Галичині, вони йшли вперед по команді. Каральні війська НКВД подалися тільки вслід за ними.

Наступного дня, коли притихла стрілянина, я покинув село і сам пішов попри Кальну, Розточки, прямуючи до Витвиці. У випадку якихось перевірок я надіявся видати себе за вчителя, який втікав перед фронтом, не маючи жодного документу. В кишені штанів я мав кілька золотих царських п’яток і кілька австрійських золотих десяток, які отримав від людей у Перегінську, але й ті загубив, ховаючись в оборозі. Йдучи полями, бачив убитих коней, а в одному місці зустрів совєтського офіцера, який стояв обіч дороги, роздивлявся навкруги, але мене не чіпав, і я мовчки, з трепетом пройшов мимо.

Так дібрався до Витвиці. Пройшовши село, виходив з фронтової зони. В цьому районі я знав тільки надрайонного пропагандиста “Беркута” і надрайонного провідника “Іскру”, людину середніх років, міцної статури, охайну, ділову і рішучу. Сам уродженець гірського села Тисів. Але на той час зв’язок був утрачений, і я вирішив вертатися до Болехова, де знав, більше підпільних точок.

У білий день я вибрався з Витвиці, пройшов біля Гошева в напрямку Болехова. Тут побачив, що фронт уже за мною. В одному з перших сіл біля Гошева потрапив на підпільний зв’язок і далі йшов підпільними зв’язками.

Ідучи цими зв’язками, в одному з сіл я познайомився з лікарем під псевдо “Вугляр” і фельдшером “Копитком” – молодим хлопцем високого зросту з дуже світлим волоссям. Лікар “Вугляр” розповідав мені, що навчався у Празькому університеті на медичному факультеті, згадував деякі деталі зі своєї медичної практики. З ним мені пізніше доводилось зустрічатися в лікарській роботі.

Нарешті я дібрався до Болехова, зайшов до знайомої мені хати. “Калини” не застав, десь вибула, “Тані” теж не було, їх ніколи більше я не зустрічав. Як переходила фронт “Таня” і всі, хто був у нашій шпитальці за Липою, мені не відомо.

По районах большевики почали налагоджувати свою адміністрацію, в міру того, як фронт успішно просувався вперед. У Болехові я був тільки кілька днів. Звідти за чиєюсь вказівкою вночі фірою перевезли мене до села Камінь, де був організований підпільний шпиталик. Як потім я довідався, його організували для поранених вояків “Чорного лісу”.

Село Камінь розташоване близько глухої дороги Калуш – Перегінськ, яка простягається через Новицю, Ландестрай, Льдзяне, Красне, Небилів. Село недалеко від “Чорного лісу” не викликало ворожої підозри, тому хтось із проводу запланував там шпиталик по селянських хатах. Туди мені доставили німецький польовий набір хірургічних інструментів у двох великих алюмінієвих скринях. Набір був багатий і дуже цінний для мене як хірурга, чим я був дуже задоволений. По деяких господарствах робили сховки для хворих і поранених.

У селі перебував з усією родиною старий чоловік Келебай з Калуша. Високий і статечний, він ходив по селі, спираючись на костур. Дочка Дарка, струнка шатенка, хворіла на туберкульоз, але працювала друкаркою у відділі пропаганди. Друга дочка – Марійка. З ними ще жила племінниця Нюся. Як я довідався, сина його за співпрацю в Юнацькій Сітці ОУН розстріляли в Калуші німці. Дружина працювала кухаркою у кухні для стрільців, але при переході фронту загинула внаслідок військових міжфронтових дій.

Келебай на псевдо “Юр” був, як на його роки, дуже активним. Він заготовляв у селі харчі для відділів УПА, контролював підготовані схрони (бункери) для поранених. Як склалася його доля, не знаю, бо після мого арешту він ще залишився в селі.

Згодом появилася надрайонна УЧХ Ольга Наконечна, псевдо “Степанівна”. Під час зустрічі я завважив зовсім не привабливу її зовнішність, не була вона такою делікатною, ввічливою і привітною, як “Таня” і “Калина”. Здалась мені надмірно вимогливою до підлеглих, хоча ті вимоги не стосувалися мене. Згадала мені про німецький набір хірургічних інструментів, з яким я уже ознайомився, і пообіцяла, що когось із медиків пришле мені для допомоги. Запитала, що ще потрібно мені в роботі.

Мене цікавив насамперед перев’язочний матеріал та автоклав, антисептики, настоянка йоду, спирт тощо. Також украй необхідні були знеболюючі, анастетики. Усе це в короткому часі мені доставили.

Санітаркою була Наталка Музика з Каменя, молода, гарна дівчина, яка походила з відомої патріотичної родини і закінчила медичні курси.

Медичні сестри поповнювали медичну службу після короткочасних підпільних курсів. Між ними була Зеня Федак, псевдо “Невідома”, яка найдовше працювала зі мною. В моїй лікарській роботі зустрівся я з двома патріотками, сестрами Посацькими, дочками директора школи із села Грабівка, що біля “Чорного лісу”. Старша Ніна, псевдо “Уляна”, окружна провідниця УЧХ Калущини, дуже рішуча й активна. Її сестра, псевдо “Олена”, була членом надрайонного проводу Калущини.

Обласна УЧХ Юля Ганущак, уродженка села Долпотів, за спеціальністю – вчителька, закінчила вчительський семінар ще в 30-их роках. Була активною членкинею ОУН, і через те не працювала на вчительській посаді. Педагогічної роботи польський уряд їй не довіряв, бо добре знав її погляди. Тому до війни була лише вихователькою в дитячих садках. У підпілля працювала під псевдо “Галичанка”. У своїй роботі з нею я неї зустрічався.

Краєвий провідник УЧХ Катерина Зарицька, дочка відомого професора Львівської політехніки Мирона Зарицького, ще в часи польської окупації була активним членом ОУН. У часі національного зриву 40-років у підпільних умовах займала посаду крайової провідниці жіночої мережі ОУН.

Ходили чутки по довколишніх селах, що в “Чорному лісі” діє великий військовий загін із куренів УПА під орудою командира “Різуна”. Говорили, що він має добре вишколених військовиків, успішно захищає своїми відділами навколишні села від терористичних акцій НКВД. У нього був свій лікар “Берест”. Як потім я дізнався, це був Ярослав Мартинець, родом з Богородчан, що біля Станиславова. Він закінчися Львівський медичний інститут, працював завідуючим амбулаторією в Богородчанах; як патріот, добровільно пішов лікарем у загони “Чорного лісу”. Лікарську працю пов’язував із журналістською, записи його передавали конспіративним шляхом на Захід і опісля надрукували в окремих томам Літопису УПА.

Одночасно “Берест” був активним вояком УПА, маючи 8 стрільців у своєму розпорядженні. Героїчно загинув у бою з окупантами в 1948 році у селі Завій на мості річки Луква. На цьому місці збудовано капличку і поставлено пам’ятний знак. Я побував на цьому місці, щоб віддати шану побратимові.

Окрім нього, в підпільних відділах УПА “Чорного лісу” працювали лікар “Фока”, фельдшер “Богданка”, яка закінчила медучилище в Станиславові, а також фельдшер із Полтави “Полтавець”, гарний, білявий хлопець, уже досвідчений військовий фельдшер совєтської армії, який втік із німецького полону і прийшов у відділи УПА.

У своїй роботі я зустрівся також із дружиною командира “Різуна” Ґенею, яка працювала у нас медсестрою.

Що можна сказати про медичну службу ОУН-УПА?

На початку організації вона спиралася на лікарів-євреїв, які, втікаючи від німецьких переслідувань, зв’язувалися у лісі з відділами УПА, щоб зберегти себе фізично.

З одним із таких лікарів під псевдо “Кум” я працював у наших відділах. Він закінчив медичні студії у Відні ще до 1939 року як стоматолог. А в умовах підпілля працював як хірург і терапевт, радо передавав свій лікарський досвід середньому медичному персоналові. При наближенні совєтського фронту у 1944 році і з поверненням другої окупації всім лікарям-євреям було дозволено вийти з українського підпілля, що фактично зберегло їм життя. Вони покидали ліс, УПА, верталися до міст і працювали за спеціальністю. Зрад та провокацій за ними не траплялося.

Однак лікар “Кум” вибрав інший шлях. Він попросив дозволу продовжувати лікарську службу у відділах УПА, віддаючи борг тим, хто врятував йому життя.

У 1948 році в лісі поблизу с. Сколе, де розташувалася шпиталька УПА, “Кум” виконував свій професійний обов’язок. Під час наступу совєтських військ НКВД хворих зі шпитальки евакуювали вглибину лісу, а лікар “Кум” відбивав ворожий наступ. У цьому бою він загинув разом з іншими стрільцями УПА. Жертовний учинок єврейського лікаря гідний нашої вдячної пам’яті. Слід сказати, що українські лікарі в більшості своїй при наближенні совєтсько-німецького фронту подалися на Захід. Їхня втеча у багатьох випадках не була лише їхньою ініціативою, це підтримував провід ОУН, очевидно, з мотивів збереження кадрів української інтелігенції, в тому числі й лікарів. У той час ще жевріла надія на післявоєнний конфлікт Заходу зі Сходом, але так, на жаль, не сталося.

На місце лікарів-євреїв приходили медики-студенти, молоді, відважні, готові довсяких випробувань. Дуже рідко зустрічалися дипломовані лікарі, анестезіологи, кваліфіковані хірурги. А в них була якраз найбільша потреба, бо стрільці УПА часто зазнавали складних поранень і не отримували фахової хірургічної допомоги. Всі державні лікарні та операційні були наглухо перед ними зачинені, обставлені ворожими сексотами з медичного персоналу. Отже, потрапити туди пораненому стрільцеві означало добровільно здатися до совєтської тюрми, а там – неминучі допити, суд, табори і в багатьох випадках навіть розстріл. Поранені довіряли своє життя підпільній медичній службі, і ми виконували свій обов’язок. Але цього було замало. Не вистачало знань, медичного, а найбільше саме хірургічного досвіду, бо всі медики, з якими я зустрічався в підпіллі, були тільки на порозі своєї медично-лікарської практики. Хтось був уже дипломованим терапевтом чи лікарем іншого профілю, але їм дуже нелегко було переключатися із стетоскопа на хірургічний скальпель, невдалий чи хибний порух якого міг позбавити життя пацієнта.

Ось так виглядала медична допомога УПА, мабуть, на всій території Західної України, де палахкотіла національно-визвольна боротьба з озброєним до зубів ворогом.

Складність медичної праці посилювалася ще й тим, що підпільні лікарі робили хірургічні операції в селянських хатах, в антисанітарних умовах, без особливого дотримання правил гігієни, без відповідного електричного освітлення. Знаю з досвіду, що малі хірургічні втручання робили під відкритим небом, на лісовій галявині. Часто бракувало ліків, наркозу, інструментів, перев’язочного і що найважливіше – стерильного матеріалу. Як правило, без амбулаторного рентгенівського обстеження, без переливання крові, не завжди були кровозамінники.

До того ж поранені і хворі та й уся підпільна медична служба не мали тилу, міжнародного конвенційного права, яким користувалися медичні служби всіх держав. Не мали поетапної медичної допомоги, коли з фронту пораненого доставляли в батальйонний медпункт. Тут пораненого тільки перев’язували, при потребі знечулювали і відправляли в медпункт чи госпіталь за 10 км від фронту. Там робили прості операції, а далі відправляли в армійський госпіталь за сотні кілометрів від фронту, де поранені діставали якнайкращу спеціалізовану допомогу. Наша медична служба не мала міжнародного захисту Червоного Хреста. Наші поранені постійно перебували в зоні нападу ворога. Коли робили якусь складну операцію, чекали денного світла, бо при нафтових лампах пари ефіру могли вибухнути і під час вибуху не тільки пошкодити приміщення, але й забрати життя хворого і персоналу.

Під час тривалих операцій виставляли на кінцях села стійку на якійсь високій точці (дах хати, високе дерево), яка при появі ворога на обрії вчасно повідомляла про це.

Не знаю, чи були в нас нейрохірурги, наприклад, за весь час я не зробив жодної краніотомії. Але ж були поранення голови і спинного мозку. У цих поранених в дорозі, за складних умов транспортування, погіршувався стан, вони або гинули, або спонтанно самі по собі залишались живими з непоправними неврологічними ускладненнями.

Багатьох стрільців, поранених у живіт, глухими польовими дорогами доставляли з перитонітом, їх уже не можна було оперувати, і вони помирали.

Про деякі хірургічні операції в підпіллі

Одного осіннього дня 1945 року до мене привезли пораненого під Болеховом стрільця на псевдо “Гаркавенко”, родом із Брошнева. Він прибув із хлопцями зі своєї боївки в супроводі згаданого вище лікаря “Вугляра”. Від часу поранення минуло вже два тижні. Ворожа куля досягнула його у сутичці з більшовиками між Стриєм і Болеховом. Рана в ділянці ліктьового суглоба лівої руки, очевидно, були перервані кровоносні судини руки, бо почалась ішемічна ґанґрена. Рука нижче рани почорніла, і незабаром ішемічна ґанґрена перейшла в газову. При огляді руки нижче поранення з’ясувалося, що все передпліччя, кисть почорніла із втратою пульсу і чуття. Плечова ділянка припухла, покрилася міхурами і рідиною із запахом, характерним для ґанґрени, дуже смердючим і з рідким ексудатом. Оглянувши пораненого, я не сумнівався в діагнозі: газова ґанґрена після вогнепального поранення руки. Припухлість виходить за межі плеча. Хворий температурить. Стан важкий. Мене тривожила велика припухлість плеча, що вийшла поза його межі, і я добре усвідомлював, що операція ампутації руки, яка робиться в таких випадках, уже запізніла. Ми з “Вуглярем” вийшли надвір, і я йому це розказав. Він сприйняв моє спостереження мовчки і не порадив мені, що робити.

Вони повечеряли з хлопцями і повернулися до Болехова.

Ніч сховала їхні сліди. Пораненого залишили під мою опіку. Я пішов на нічний спочинок до свого бункера. Але голос совісті лікаря нуртував у моїй свідомості, раз-у-раз ставлячи питання: “Як я міг відмовити у допомозі стрільцеві УПА? Хворий і справді важкий і безнадійний. А може, він має хоч якийсь мінімальний відсоток шансу на життя? Може, хоч якийсь відсоток успішної операції залишить його при житті? Бо без операції він помре, швидко помре. Ця газова ґанґрена дає стовідсоткову летальність”.

Такі думки, наче Гамлетове “бути чи не бути”, роїлись у моїй голові. Оперую! Як блискавка грому, пронизало мене це рішення і в ту ж мить поставило на ноги. Алярм! Піднімаю зі сну господаря, даю розпорядження збирати персонал і готуватися до операції. Терміново!

Дівчата готують все необхідне до операції. Найперше довго виварюють лляне полотно на операційне поле. Виварене полотно викручували, відповідно обробивши руки спиртом.

Відбираю у великий стерилізатор інструментарій для ампутації руки і серед нього не можу знайти пилки для перетину плечової кістки. Я кидаюсь у різні боки і ніде її не знаходжу. Знаю, що бачив її між інструментами, але в даний момент її не знайшов.

Думаю, що далі робитиму, і тут у мене виникає ідея. В селі є кузня, там повинна бути пилка для заліза, а якщо вона ріже залізо, то й кістку перепиляє.

Приносять з кузні пилку, всю вкриту іржею та мазутом. Дівчата труть її піском, промивають бензином, якось не скоро, але дуже добре почистили. Дуже довго варять її окремо від інструментарію. Все підготували до операції, чекаємо денного світла, щоб її почати, бо ефірний наркоз при гасовій лампі небезпечний.

Вранці в кінці села на стійку відходять дівчата, щоби повідомити про небезпеку в разі появи більшовиків.

Операцію проводжу під ефірним наркозом, пилкою легко перерізую плечову кістку. Ампутація третини плеча лівої руки. Поздовжні розрізи, післяопераційна пов’язка.

Після пробудження знімаємо хворого і вкладаємо на зручне ліжко. Він хлопець рослий, здоровий, був у дивізії “Галичина”, а потім перейшов до УПА. Операція дала нечувано позитивні результати: стрілець видужав і через місяць пішов додому до Брошнева. Він і дотепер там мешкає. Щасливо оминули його концтабори. Я добре пам’ятаю операцію через ту пилку, і, повертаючись спогадами до неї, впевнений, що не мої знання хірурга, а воля Божа втримала хлопця при житті.

Пам’ятаю, як у селі Барлоги переховувався хоробрий сотенний “Ромко”. Після поранення у нього була емпієма легені, з усіма характерними для цього захворювання симптомами: кашель з виділенням великої кількості харкотиння з особливим запахом. Іти у цих випадках на резекцію ребра без рентгенологічних даних недоцільно, бо ж харкотиння підказувало, що крім емпієми (гнійного плевриту), наявний ще й абсцес легень. Я порадив викликати з Калуша лікаря для консультації.

Привезли лікаря Сандурського, але він без рентгенологічного й амбулаторного обстеження і в таких умовах не погоджувався на жодне лікування. І так сотенний “Ромко” залишився без медичної допомоги і невдовзі загинув у бункері при черговому наступі військ НКВД разом із медсестрою, яка його доглядала.

Ось так характеризується наша медична служба УПА в підпільних умовах.

У перші дні організації шпитальки в Камені я практично роботи не мав, за винятком поодиноких легких поранень. Аж одного разу восени, після затяжного нічного бою відділів “Різуна” з “Чорного лісу” і “Рена” із Закерзоння за здобуття районного центру Перегінська, до мене надійшло одночасно багато поранених стрільців – аж 16. Я оглядав їх і надавав медичну допомогу одному за одним у хатині біля школи. Все обійшлося без складних операцій. Цей бій пам’ятає і лікар Ріпецький, бо він прибув до нас із Закерзоння разом з відділом “Рена”, куди й повернувся пізніше вже після бою. Про це він розповідав мені через багато років під час зустрічі в Києві.

Операційну в с. Камінь влаштували у світлій господарській хаті Василишина. Передопераційна й операційна кімнати вибілені, підлоги помальовані олійними фарбами. Кімнати з широкими вікнами, добре освітлені денним світлом. Санітарні умови дотримані.

У січні 1945 року після Різдвяних Свят пізно ввечері прийшли до мене в Камінь стрільці УПА, серед них Василь Савчин родом із Каменя з запискою від лікаря “Береста”, який просив якнайскоріше прибути з хірургічним інструментом до пораненого командира “Різуна”. Я наспіх збираю всі інструменти у великий стерилізатор, знаючи, що командир поранений у руку. Полями навпростець прибуваємо в село Петранку, у лісництво. Це великий мурований будинок ще з австрійських часів. В одній із кімнат на тапчані лежить командир “Різун”. З руки знято металічну шину. Лікар “Берест” розповів мені, що кілька днів тому командира поранено розривною кулею у сутичці з ворогом в околиці Івано-Франківська

Рана була в ділянці ліктьового суглоба, з рани виднілася переламана променева кістка, частина якої змістилася, посилився гострий біль у руці, незважаючи на те, що рука добре вшинована. Лікар “Берест” через те вирішив знята шину і проконсультуватися зі мною про можливість операції. Рана була чиста, невеликі згустки крові довкола рани, припухлості та температури не було.

Важко було нам із “Берестом” без рентгенологічного обстеження визначити, як докладно виглядав сам перелом. Ми вирішили розширити рану для більшої видимості перелому кістки, виправити її й укріпити швами із грубого кетгута накриваючи швами м’язів передпліччя, наскільки це можливо. Усе це можна було зробити під загальним наркозом чи знечуленням новокаїновою блокадою за Вишневським але ні того, ні другого в нас не було. Допомогла нам провідниця УЧХ “Уляна”. Вона слухала нашу розмову і запропонувала свою допомогу. Вирішила поїхати до знайомого лікаря Рожанківського до Калуша. І привезти все, що потрібно. В селі осідлали коня, і “Уляна” в супроводі стрільця-охоронця поїхала через Угринів, Грабівку, Завій до Калуша. А тим часом ми прикрили рану стерильним матеріалом і чекали гінців.

Переді мною лежав командир “Різун” – Василь Андрусяк не позбавлений почуття гумору, жартував з нами. Це був той легендарний “Різун”, який зі своїм військом таборував у Чорному лісі”, успішно відбиваючи всі атаки енкаведистів з мінімальними втратами своїх стрільців. І дивлячись на цього героя, який був улюбленцем військовиків і навколишнього населення, я особливо бажав допомогти йому. Щасливо повернулася “Уляна” з Калуша і вручила нам два флакони не ефіру а хлороформу, дуже небезпечного для наркозу. Ми з “Берестом” були цим прикро вражені, порадилися в окремій кімнаті і вирішили, що операцію таки треба робити, не зволікаючи. Промедитація морфієм і крапельний наркоз. Наркоз обережно капав Берест”. Під час операції наш пацієнт колядував чи то від болю, чи від дії хлороформу, але операція закінчилася щасливо, осколок було видалено, опісля рідкими швами вшито м’язи передпліччя. Рана засипана білим стрептоцидом, ушинована попередньою шиною. Першу допомогу – накладення шини – надав досвідчений хірург зі Станиславова, якого хлопці привезли з однієї клініки.

Операція надовго мені запам’яталася, бо поранений був визначним командиром у підпіллі, а, як лікареві, мені пам’ятний небезпечний хлороформ-наркоз. Руки в мене тремтіли, серце стискалося від ризикованого наркозу. Стрільці, знаючи мою лякливість, жартували: “Нехай скальпель не тремтить у твоїх руках, навколо села виставлені стійки і застави УПА, тож підходу ворога не допустимо”.

І десь через два тижні я вирішив провідати командира, який тоді перебував у Грабівці, де зустрів його дружину Ґеню. Рана командира загоювалася добре, рука відповідно ушинована, температури не було.

Забігаючи наперед, хочу розповісти ще про одну операцію.

Рік 1946, літо. У гарний, сонячний день привезли до нашого шпиталика молодого стрільця, десь близько 20-22 років, родом зі Станиславова. Поранений у бою в “Чорному лісі” гранатою в праву половину грудної клітки. Рана просочується, піниться, при кашлі кривавить. Переламана ключиця справа і три верхні ребра. Операція складна, промедитація морфіном і внутрівенний наркоз. Зроблено лобектомію верхньої частини правої легені з резекцією ребра. Операція тривала 5 годин. Я навіть не надіявся на позитивний результат цієї операції, але хворий залишився живий. Після операції забрали його у наперед приготовану криївку. Він одужав.

Я щораз більше усвідомлював, що не ми, лікарі-хірурги, врятовували життя нашим стрільцям, а воля і владна рука Всевишнього керувала їхнім життям і не допускала до них кістлявої руки смерті. Це я розумів потім, попадаючи у різні складні ситуації своєї роботи, дякував Богові!

Після відвідин командира у Грабівці я відійшов до села Угринів, відвідав хлопців з обласного проводу. Хто завів мене туди, не пам’ятаю. Там був і зв’язковий “Роберта” під псевдо “Опришко”.

Ми дружньо, по-товариськи поговорили про загальну ситуацію, і на прохання залишитись на ночівлю я погодився. В селі було ніби все спокійно, єдине, що застановляло нас, то була поява двох чужих жінок, які продавали селянам гас. Власне, може, це й викликало біду, та це тільки здогади.

Ми, втомлені, поснули на долівці, застеленій соломою, а коли вранці хтось із друзів вийшов у задні двері надвір, піднялась тривога. “Хлопці, більшовики!” – крикнув він, відкриваючи двері. Всі спали одягнені, і вмить вибігли надвір. Перший, хто вибіг із хати, впав від ворожого пострілу. Ми кинулися тікати в протилежні двері і побігли в напрямку Петранки. Село Угринів лежить у яру, тож на нас посипались стріли зверху і з усіх боків. “Опришко” біг за мною і нервово крикнув: “Докторе, скидай пальто!”

Пальто в мене було чорне і дуже виділялося на сніговому полі. Я вмить його скинув і залишився в білій кожуховій безрукавці. На межі біля села Петранки були грубі, старі дерева, тож “Опришко” і “Березюк”, озброєні гранатами, і я заховалися за деревами. Коли почули грізне: “Стой! Рукі вверх!”, я упав чи з переляку, чи з безсилля, машинально викидаючи вміст кишень. Це був студентський квиток, виданий під час німецької окупації в медінституті, та ще деякі дрібнички.

Ми зрозуміли, що потрапили в засідку. Кулеметники мали намір взяти нас живими. “Березюк” невідомо з яких міркувань подався назад у село, в напрямку найближчих хат, залишаючи нас з “Опришком”.

Я добре пам’ятаю, як з відчаю чи з переляку скрикнув: “Опришку! Робіть щось!” “Опришко” кинув гранату в кулеметне гніздо, при вибуху якої я добре побачив, що москаль підскочив, наче сплеснув руками, і впав на землю. Тоді “Опришко” кинув ще дві димові гранати і крикнув: “Біжімо!” Він переді мною, я за ним. На краю села стояли на дорозі вислані за нами сани, запряжені одним конем. То люди з Петранки зауважили, що ми попали в пастку, і вислали їх, аби ми могли втекти. Коли “Опришко” висунувся з-за дерева, кулеметною чергою був поранений в поперековій ділянці справа, але рана була поверхнева, уражена тільки мала частина тіла, без пошкодження хребта і черевної порожнини. Ми сіли на сани, за нами більше ніхто не стріляв, бо кулеметники загинули від гранат.

По дорозі до нас сани вскочив фірман, який неподалік ховався в рові. Ми доїхали навпростець до Каменя де зробив “Опришкові” первинну обробку рани, наклав шви і увечері пішов до села Новиця. Так “Опришко” за волею Бога врятував життя собі й мені.

Значно пізніше я довідався, що “Опришко” загинув у Новиці в бункері, на який новицький станичний навів більшовиків.

Облави більшовиків по селах продовжувалися. Пам’ятаю, що в усіх районних центрах області в один день полонених стрільців вішали з кляпами на вустах. Жертви з накинутими на шиї петлями стояли на платформі машини, яка під’їжджала до шибениці і тягнула за собою повішених.

А під кінець березня, коли ще лежали сніги, москалі розгорнули широкомасштабну облаву під назвою “Червона мітла”, яка охоплювала великий терен з кільканадцяти сіл.

Тож і в село Камінь, яке мало близько 300 дворів, заїхав великий відділ каральників. Розставили навколо стійки і почали детальний обшук кожного селянського господарства. Обшукували кожну хату, кожну будівлю, кожне подвір’я.

Я ховався в нібито надійному бункері в стодолі під копицею сіна. Бункер був глибокий, обмурований усередині цеглою, а з нього, знявши декілька цеглин, можна було перейти в інший сховок і заставити себе цеглою. Вхід до бункера закривався дошкою, яка на метрову висоту була вкрита сіном. У господаря був хлопець Мілько, який потаємно збудував цю криївrу як надійний захист перед ворогом. Це була друга хата при в їзді в село. І під час облави я добрався туди. В селі були заховані поранені стрільці за 7-8 хат від мене в одній бідній хатині, в якій проживали вдвох бездітні старенькі Петро і Параска Несплюки. Хатина була дуже убога, пошита сніпками, стіни збиті з побілених дощок. З таких же дощок була зроблена і перегородка, за якою ховались два молоденькі поранені стрільці УПА, років 20-22. Одного звали Володя, як його ім’я чи псевдо – не знаю, імені другого не пам’ятаю.

Доходять до нас вістки про вбивства, арешти в селі. Москалі шаленіють… Прийшла черга і до стареньких Петра і Параски. На їхнє подвір’я увірвалась ватага москалів, і до згорбленої кіфозом хребта Параски, яка вийшла з хати, старшина закричав: “Хозяйка, кто у вас дома єсть?” – “Нікого у нас немає, ми тільки двоє зі старим”, – відповіла Параска. “Ну смотрі, єслі нє скажеш правду, хуже будєт вам”, – закричав озвірілий старшина. Почався ґрунтовний обшук на стриху, звідти знайшли вхід до сховку, прорубали стіну, за якою були заховані хлопці. Впали дошки, стрільці викинули гранату, але вона нікого не вбила, тільки поранила одного солдата. А стрільців витягнули зі сховку, зв’язали їм обом руки, пов’язали Петра й Параску, затягнули до хати, закрутили дротом двері, зігнали всіх сусідів, в тому числі й мого господаря, на подвір’я до Несплюків, облили хату бензином і запалили. Хата під соломою і швидко , спалахнула, і тільки було чути голоси приречених на мученицьку смерть. На це видовище прибула чимала кількісні “облавників” (так називали каральні відділи по усіх селах) з , вигуком: “Смотрітє, со всємі вамі так будет, єслі кто-то будєті держать бандітов!”

Мій господар прибіг з цієї акції переляканий, відкрив бункер і закричав до мене: “Докторе, утікайте, бо москалі спалят мене і всіх нас поб’ють”. Не допомогли всі мої переконливе слова, що наш бункер надійний, що у випадку його викритт яя перейду в другий, господар нервово вимагав: “Ні, ні, нізащо, втікайте, поки не пізно!” Я зрозумів, що у цьому сховку не втримаюся, вийшов з бункеру, подався в напрямку недалекого яру, падаючи в сніг. Бачу, як димить, догоряючи хатина Петра і Параски, чую крики облавників. Бачу, спокою у селі немає. Броджу, а радше пересуваюсь по цьому яру, а сонце вже на заході, на деревах злетілось гайвороння і кряче, і кряче, а я молюся до Господа і Божої Матері і думаю, що може востаннє бачу захід сонця. Стемніло…

Усе стихло, в селі чути гавкання псів. Я вибираюсь з того сховку-яру одеревілий від страху і холоду, через поле прямую до Петранки. Дійшов до хати, стукаю, прошу, щоб впустили, та дарма. Ніхто не відзивається і не впускає мене. Вступив у рівчак з водою, перемочив ноги, набрав води в чоботи і знову виходжу на поле між Каменем і Петранкою, де чорніють купи гною. Недалеко був березовий хащівник, де знаходився бункер. Навкруги тиша, тільки чути гавкіт псів зі села. Про цей бункер я знав, але як знайти його серед ночі?

В одній з куп гною, далі від дороги, я спорудив з гілок буду, нагорнув на неї гною, заліз, прикривши вхід гноєм. Через декілька годин з Каменя відійшли вбивці у бік до Перегінська – чути було їхню лайку і гамір. Я виліз із свого сховку, бо вода вже повністю замочила мій одяг, і подався в хащівник, віднайшов бункер, відкрив і ступив туди, де було повно води. День був короткий, але видався мені роком. Ноги набрякли, появилися лімфатичні вузли, ступити не можу.

Але, слава Богу, люди наче відчули мою біду, знайшли мене в хащівнику, зробили з гілок ноші, занесли до села, обігріли, і я, молодий, швидко відійшов.

А що ж сталося з моїми важко пораненими хлопцями? – мучило мене питання. У Володі прострілена, загіпсована нога, у другого – переламана рука…

Мені розповіли, що вони згоріли в хаті разом зі своїми господарями. Останки їхніх тіл люди зібрали у спільну домовину й похоронили по-християнськи.

Біля тієї хати ріс дуб, який від вогню обгорів з однієї сторони. Селяни зрізали його і на тому місці поставили витесаний з цього дуба хрест і проходячи біля нього, знімали шапки і ставили хресне знамення.

На цьому місці я був у 50-х роках. Дерев’яний хрест замінений залізним, на місці старої хати стоїть нова забудова. Я мовчки, з болем у серці, підійшов до цього святого для мене місця.

Восени 1945 року я був у селі Камінь. Черговий станичний села (бо до нього вже були два вбиті) Матвій Йосафатів зустрівся зі мною, щоб вирішити деякі справи, зв’язані з моєю роботою. Сам Матвій – молодий хлопець, красивий, кремезний, з чорним чубом, високий, з притаманною йому усмішкою. На дворі було мрячно, сиро. Коли ми віддалилися від хат, вийшли на галявину, здалека побачили озброєних “облавників”, які прямували до села. Ми розбіглися, я – між хати, а він – мабуть, до свого сховку вниз від хат через галявину. Його наздогнала ворожа розривна куля, яка, влучивши просто в серце, як потому мені розповіли, вирвала його з грудей і залишила велику рану.

У селі вже були сексоти, які донесли, чий то син, тож прийшли до хати Йосафата і запитали його матері: Тдє твой син?” Це була багатодітна родина, і мати впевнено відповіла: “Не маю сина!” Батько Матвія – статечний господар, старший за віком, з довгим сивим волоссям, з бакенбардами біля вух.

Вбивці витягнули матір з хати, довели до вбитого сина, а він лежить з великою раною в грудях, з розкішною чуприною і наче усміхненими устами.

“Кто ето?” – запитали. Мати, мабуть, боялася репресій і переслідувань і відповіла: “Не знаю!” – “Врьош, ето твой син – бандіт”. Мати не витримала і зі сльозами на очах кинулася до тіла вбитого сина, ридаючи й омиваючи його материнськими сльозами. Сусіди ледве відтягли її від мертвого.

І скільки в той час можна було бачити і чути материнського болю, розпуки і страждань. Весь час доходили чутки, що когось вбили, когось заарештували. Московське сито пересівало люд Галичини, але в багатьох випадках карателів наздоганяла повстанська куля. Москалі час від часу навідувались до того чи іншого села, інколи цілими групами. Якось недалеко від школи загубили свою військову торбу і люди підібрали її і передали хлопцям з СБ. В сумці нічого особливого не було, увагу привернув список, у якому були записані прізвища людей зі села, проти яких у дужках були виписані якісь назви чи то їх псевдо. Це був явної провокаційний крок НКВД. Хлопці з СБ зорієнтувалися що це провокація для знищення українців і всього національно-визвольного руху, т. зв. бандерівщини.

З цією ж метою спеціально формувалися навчальні відділи під Ленінградом і Москвою. Там вони вивчали галицький діалект і опісля під виглядом бандерівців грабували селян та чинили над ними жорстокі розправи. Все це робилося з метою провокацій, спрямованих на дискредитацію визвольної боротьби українського народу.

Операція НКВД “Бочка”

У 1947 році енкаведисти практикували операцію під назвою “Бочка”. Суть її полягала в тому, що заарештованого чи затриманого учасника підпілля або взагалі кого-небудь із ознайомлених з повстанським рухом везли в район або область. По дорозі потрапляли на засідки, організовані відділами НКВД, які виступали в ролі повстанців. Під час засідки, обстрілювання, сум’яття заарештований тікав від конвою і був ніби звільнений “бандерівцями”. Жертву приводили в бункер або інше безпечне місце, і там енкаведисти, виступаючи в ролі “бандерівців”, ретельно випитували все, що лише можна було довідатися від “звільнених”. Таким чином багато людей мимоволі ставало жертвою Цих провокацій. Чимало було провокаторів і в органах СБ, які вміло пристосувалися до ролі зрадників під личиною “відданих” УПА.

Наведу тільки один відомий мені приклад. Надрайонним провідником СБ Калущини був “Артем”, родом зі Сваричева біля Рожнятова, який загинув у 1945 році. На його місце призначили “Орленка”, родом із Долини, члена ОУН до 1939 року. Він був завербований органами НКВД ще в 1941 році разом зі своїм братом, про що свідчать дані з першого тому “Незбореної України”. Жахливу роботу енкаведиста-карателя виконував у ролі активіста-керівника СБ. За його доносами заарештовано чимало людей, багатьох знищено фізично. Жертвою цього енкаведиста стала “Уляна”. За його сприяння заарештували медичну сестру “Невідому” та Нюсю Келебай. У 1946 році за його доносом заарештовано “Степанівну”, надрайонну провідницю Калущини. Під час арешту вона намагалася застрелитися, але лише поранила себе в голову і була паралізована, та не оминула тюремного покарання. Після закінчення збройної боротьби українського підпілля “Орленко” у званні старшого лейтенанта працював у КДБ в Дрогобичі. Там із ним зустрівся Богдан Білас, який прибув з Воркути після звільнення з табору і проживав у Трускавці.

Влітку 1946 року до мене в село Камінь прийшов “Скала”, зв’язковий “Роберта”, із запискою, щоб прибути до нього, а звідти буде можливість переправити мене за кордон. Я мав деякі сумніви щодо цієї можливості і дав негативну відповіді вирішив залишитись у підпіллі і ще трохи перечекати.

Мій арешт

Настав 1947 рік. Зима була люта, щоразу важче підпільникам, на снігу видні сліди, до криївок доступу не було. А “червона мітла” шаленіла, перетрушувала села, хутори. Мене найбільш турбувала думка про поранених та хворих, бо і надійних сховків залишилося мало, і медикаменти добувались щораз важче. Я незмінно перебував у Камені; тут і люди до мене приязні, і найголовніше, тут знаходилася основна шпиталька. Якось у лютому я переночував у бункері, а зранку мав намір піти до хворого на другий кінець села. По дорозі повернув до хати Андрія Камінського – патріотичної та інтелігентної родини, там можна було поспілкуватись, дізнатися сільські новини. Син його Микола, станичний, став жертвою свавілля есбіста – провокатора “Орленка”, який побив його за “нібито неналежне виконання обов’язків”. У результаті у нього почалися постійні нестерпні болі голови, які й спричинили передчасну смерть. Залишив двоє маленьких дітей, котрими опікувалися дід та бабця Камінські. Мені було відомо, що там, у коморі, через коридор, є сховок, подвійна стеля із дощок. Пропонували скористатись ним. І в цей трагічний день я сів на лавці і, спершись на руку, задрімав. Бабця поралася біля печі, бо першим кроком було нагодувати підпільників. А господар вийшов на двір обійти господарку. Не встиг я навіть як слід задрімати, як почув над собою різкий оклик: “Стой, рухи вверх!”, і до хати вдерлося щось із десяток озвірілих, озброєних людей з залитими люттю обличчями та диявольськими поглядами. Наставили дула пепешок і кинулися мене обшукувати. Із кишені мого плаща витягнули пістолет “Вальтер”, що його подарував мені один з провідників, з руки зняли годинник (я як лікар завжди носив годинник), з пальця стягнули дорогий перстень. Вот “бандьора”, перегукувались між собою; звичними для них методами, штовхаючи, частуючи прикладами, вивели мене з хати, заштовхали на віз, запряжений господарськими кіньми, обсіли кругом, як гайвороння, і повезли до Рожнятова.

Чому так сталося? Ні, мене ніхто не спровокував, ніхто не показав пальцем, а господар, вийшовши із хати, побачив, що стежкою суне ціла зграя. Він швидко біг до хати, щоб мене застерегти, але вороги його випередили, бо пильно стежили за рухами кожної людини.

Здавалося окупантам, що вони спіймали когось із дуже високопоставлених осіб підпілля, судячи з мого одягу та речей, які в мене забрали.

У Рожнятові заштовхнули мене в камеру із заґратованими вікнами, а потім негайно повели на допит, мабуть, до найголовнішого каґебіста.

А в голові весь час нуртувала думка, щоб лише не потерпіли через мене мої добрі господарі Камінські, та хоч би облавники не натрапили на жодного пораненого повстанця, а їх налічувалось у Камені близько десяти. Знаючи про страхітливі методи допитів, я весь час думками линув до небес і просив: “Господи, допоможи мені витримати і нікого не зрадити. Бо чому ж би мали постраждати через мене ці добрі, великодушні селяни, які своїми вчинками взяли добровільно на свої плечі великий тягар визвольної боротьби!”

Ось я стою перед демоном-каґебістом: “Гаварі всю правду”. Розказав про себе приблизно, а у відповідь почув: “Врьош, ти гаварі нам правду, ми обо всьом узнаєм, а сєйчас только скажи: кто і гдє тєбя прятал в етой проклятой дєрєвнє?” Я далі вперто повторював, що ховався у стодолі без відома господарів. А після моїх зізнань поїхали енкаведисти у хату Камінських, все обшукали, але господарі встигли криївку розібрати.

Допит тривав, а я твердив одне і те саме: ховався у стодолі уночі, а ранком зайшов до хати зігрітися, бо у селі до хати мене ніхто не пускав. Я фактично весь час перебував у лісі, а то випадково появився у селі, бо відбився від сотні “Чорноти”. Ще кілька банальних питань та одних і тих же відповідей, за які мене добряче побили.

Другого дня мене із зв’язаними руками відправили до Калуша. Полковник НКВД лаконічно спитав: “Кто ти такой?” Без вагання я розказав, що мене у 1944 році незнані озброєні люди схопили і завели до лісу, і я там перебував весь час, працюючи медиком. “А почему до сіх пор нє прішол к нам с повінной?” – допитував полковник. “Боявся і вас, і їх”, – була коротка відповідь. “Ну, подожді, – сердито крикнув чекіст, – ти нам єщо запойош!”, – і натиснув гудзик на своєму столі.

Увійшов конвой, по команді “руки назад” і “вперед” повів мене коридором до в’язниці, розташованої за будинком. Заскреготали ключі, і я опинився в камері. Там було з 15 осіб, які сиділи на зліплених з дощок нарах, внизу і нагорі. Я став посеред камери, не знаючи, що мені далі робити. Співкамерники допитливо приглядались до мене, бо я, на їхню думку, був дуже пристойно вбраний. “Ну, і “бандьора” попався нам”, – вигукнув якийсь чорний бородань. Тут я зауважив, що в кутку сидить знайомий мені чоловік. Він ледве помітно моргнув оком, і я впізнав у ньому брата Капітанової. Так, це був Андрій Томашівський, мешкав на Височанці. Чому він потрапив туди, я довідався через багато років. Велика його провина була перед “Родіною”, бо у 1941 році, коли проголошували самостійність, він повісив на високій трубі на саліні (комбінат добування калієвих солей) синьо-жовтий прапор. За це його заарештували, засудили, і він пізніше помер у лагерах. Хтось із хлопців посунувся на нарах, мені дали місце, принесли якусь їжу – це мав бути обід. Черпак рідкої баланди або каші. Голосно говорити заборонялося. З твердим переконанням, що тільки молитва може нас врятувати, ми звертали свої прохання до Всевишнього, в надії, що вони будуть вислухані.

Почало смеркатись, і, як звичайно, почувся оклик: “На оправку!” Біля мене сидів молодий хлопець із Підмихайля. В мене не було ніякої думки про втечу. Взяли “парашу” (це був великий баняк) і сходами подались униз, де був каналізаційний люк. Але тут, мимоволі, без будь-якого наміру тікати, я вирвав парашу із рук хлопця і вилив усе на голову конвоїра, який стояв неподалік на східцях. Конвоїр упав, а я схопився та кинувся тікати задніми дверима. Пробіг одні двері, почув, як від пострілів сиплеться скло, пробіг другі, треті, а через четверті вибіг на вулицю. Перебіг вулицю і метнувся в напрямі “Маслосоюзу”, а навздогін мені сипалися черги із кількох автоматів. Був я у чоботях, так званих “англійках”, а вони дуже ковзалися, і я упав. Наді мною тут же зібралась ціла зграя чекістів із автоматами. Куля поранила мене в палець, а вони зі скаженою люттю почали гамселити мене автоматами, чобітьми. Так побили, що я три дні не бачив нічого на очі, коли хотів глянути, то рукою піднімав повіки.

Запроторили мене у зовсім порожню камеру, шпурнули крізь двері мій плащ, а зранку, вдягнувши наручники, кинули на вантажну машину і відправили до Станиславова. Знову скрегіт залізних брам, спочатку потримали мене в пивниці, а потім запровадили в камеру, переповнену мужчинами, які сиділи просто на підлозі, оскільки жодних нар тут не було.

У камері довжиною п’ять метрів, завширки не більше – трьох, усіх нас було двадцять двоє. Вгорі маленьке заґратоване віконце, через яке не пробивався навіть маленький клаптик неба, в камері духота та тіснота. Добрі люди потіснились, і я примістився між двома хлопцями. Ще до того часу зняли мені наручники, і тепер тільки відходили руки. Час від часу відкривалось “очко”, і пильне око наглядача перевіряло, чи не спить хто.

Режим такий, як у всіх в’язницях: о шостій рано підйом, потім сніданок – шматок глевкого хліба і чай, далі обід, вечеря, а об 11-й – “отбой”. На допити викликали тільки вночі. От і до мене дійшла черга.

Заклавши руки за спину, я під озброєним конвоєм проходив довгим коридором у кабінет слідчого. Сидів він за масивним бюрком, а над ним на стіні – зловісний портрет Берії. На досить великій відстані крісло чи табуретка, на яку мені дозволено сісти. Представився: “Я капітан НКВД Жадан, мені доручено вести слідство по вашій справі. Розмову вів російською мовою. Вимагав бути “чєстним і откровєнним”, що значило розказати все про підпілля, а особливо – про людей. Найперше треба заповнити анкетні дані. Ні слідчий Жадан, ні попередні не вірили, що я уродженець Вінничини, тому що я так оволодів галицьким діалектом, що це викликало у них сумніви. А може, то вбито Зеленюка, а під його документами ховається хтось інший, використовуючи його біографічні дані?

Я розказав, що вчився в Одесі. Тут Жадан підійшов ближче до мене і накинувся. “Ти же наш, одєскій! І как ти можеш бить ізменніком Родіни? Тебя виучила совєтская власть, попав в такую ситуацію, ти должен расказать всьо, что відєл і знаєш”. Я завжди твердив своє. Були моменти, коли лють брала гору, і слідчий, затиснувши кулаки, підбігав до мене і кричав, аж слина бризкала з рота: “Ви хотєлі України? Ми вам дадім такую Україну, что у вас глаза вилєзут!”. І тепер, через п’ятдесят літ після слідства, на десятий рік незалежності, часто згадую, що пророкував мій слідчий.

Мене, як усіх інших, викликали на допит тільки вночі. Аж якось викликали вдень. У кабінеті слідчий сидів за своїм столом, а я, звернений до нього обличчям, почув, що за мною відчинилася двері, і хтось увійшов. Слідчий звернувся до прибулого зі словами: “Посмотрітє на етого чєловєка”. І велів мені обернутись. Я повернувся і занімів. Побачив перед собою свого батька, постарілого, згорбленого, який крізь сльози промовив: Та це ж мій син, Льоня”. Я батька не бачив сім років, і коли я його побачив таким, мені було дуже боляче.

Тоді слідчий з притаманною йому злістю процідив крізь зуби: “Вот, ви і опозналі друг друга. Вот как, Ніколай Йосіфовіч, ваш старший син Павел прошол героєм всю войну, защищал родіну, бил тяжело ранєн і вєрнулся домой, а вот етот ваш син – бандіт, враг родіни”. Ці слова так вразили мене, що я, не думаючи нічого, крикнув: “Татку, неправда, я не бандит”. – “Молчать!” – крикнув озвірілий каґебіст і відправив мене в камеру.

І так я нічого й не довідався ні про маму, яка днями важко відробляла трудодні, а ввечері і ночами проливала сльози, ні про сестер, зрозумів тільки, що брат Павло був поранений на війні і повернувся додому. А з батьком ми зустрілись аж через багато років, коли мене звільнили. Після цієї очної ставки моє слідство тягнулося ще довго. Ніяк не могли змиритися кагебісти з моїми відповідями, що я нікого не знаю, ні з ким не був зв’язаний, тільки з лісом. Тому, що я по справі проходив сам – не мав ніяких свідків, мені було легше. Ще влаштували мені одну очну ставку з надрайонною провідницею “Степанівною”, але ми одне одного “не впізнали”, а друга очна ставка була з селянином із Каменя – Музикою, батьком санітарки Наталки, яка мені допомагала під час операцій. Я про неї ніколи не згадував. Після звільнення я навідався у село Камінь, зустрівся з хворою Наталею, і довідався, що батько її став жертвою свавілля “Орленка” (більшовицького агента).

Ще одну очну ставку влаштували в тому ж кабінеті з чоловіком середніх років, але його я й справді не знав. У жовтні моя справа закінчилася, був суд у військовому трибуналі, який містився поза приміщенням КҐБ. На суд вели нас велелюдними вулицями, перехожі із жалем помахували руками, а в декого і сльоза закапала …

Вирок суду був: 10 років ув’язнення і 5 років позбавлення прав.

Через кілька днів відправили нас у пересильну тюрму до Львова, яка містилася на вул. Пелтевній (тепер – проспект В.Чорновола). Тут були бараки, тіснява, гамір, зустрічалось багато знайомих, розпитували про життя на волі у тих, хто прибув до в’язниці пізніше. Харчування було як у тюрмі, але дні і ночі вже без слідчого терору.

На волю

Воля, ох воля кохана,

Мріє чарівна, лети!

Жду тебе в тюрмі щорана….

З тюремної пісні.

Ось і прийшла до мене ця “солодка мрія”. За службовими обов’язками я мусив часто їздити до Інти, де знаходилася центральна аптека. Коли я туди їхав, мені завжди здавалося, що я когось зустріну, поспілкуюсь. Справді, якось зустрів знайомого з Калуша – Капка, який був заарештований ще 1939 року, а вийшовши з табору, залишився на поселенні. Я завжди поглядав, чи десь не побачу когось із своїх знайомих із Калуша або довколишніх сіл. І тут стрінувся мені мій співтабірник Гриць і каже: “З моєю сестрою є в таборі дівчина, яка закінчила медичні курси в Лужках, ім’я її Рома”. Ця вістка мене окрилила: тепер я вже не буду сам коротати недільні дні, а вже зможу їх провести разом (я заздрив усім, хто в неділю йшов на “увольнітельний”). Ромцю я відшукав дуже скоро, ми часто зустрічалися, бо вона, як медсестра, також багато полагоджувала лікарських справ. Наша дружба зміцнювалась, з часом переросла у щирі почуття, і я вже від понеділка з нетерпінням чекав неділі.

Хлопці і дівчата знайомилися між собою, одружувалися, деякі виїжджали в Україну, але багато хто залишався на Інті, знаючи про несприятливі умови на Батьківщині. Моя Ромця мала тут велике коло знайомих, які стали й моїми приятелями.

Це були інтелігентні дівчата, з якими можна було спілкуватись і розмовляти на всю широчінь вільних думок. Про них напишу окремо. Це вони вносили тепло і світло в сіру буденщину Півночі, знайомили мене із чудовою табірною поезією і в своїх таких злиденних квартирах створювали домашній затишок. У жовтні Рома поїхала до Львова, а я ще залишився у Кожимі, Настали дні великої туги, які заповнялися численними листами.

Додому, в Україну!

У червні 1957 року я виїхав із Кожима на Вінниччину. Повернувся у рідне село Жабокрич через 18 років. Родичів застав живими, батька востаннє бачив на слідстві у Станиславові у 1947 році.

Хто зустрів мене на станції Крижопіль, не впізнавав. Мати дуже раділа, бо вже й не надіялася зустрітися зі мною.

Брат Павло вернувся з фронту інвалідом і тим оберіг батьків від вивозу в Сибір, що грозив їм у зв’язку з моїм арештом. Я мало розповідав про себе, розуміючи, що про своє минуле розповідати не слід.

Після тижневого відпочинку поїхав в Одесу по документи. В Одеському обласному архіві знайшлися мої документи про навчання в медучилищі.

В Одесі я зайшов до родича Максима, який працював у російському драматичному театрі. Вдома його не застав, тож пішов у театр. Після досить холодного привітання він шепнув мені: “Олесю, не говори до мене по-українськи, бо тут усі – руські та й кажуть, що українська мова – свиняча”. Наче електричним струмом вдарило мене, і я йому відповів: “Рідна мова – то рідна мама, то невже ж, Максиме, твоя мама – свиня?” Мені й не хотілося продовжувати цю розмову, але на запрошення Максима я зайшов до них до хати, де ще більше розчарування огорнуло мене. Дружина його походила з селянської родини на Київщині, родичі були розкуркулені під час колективізації, а вдома в них усі розмовляють російською, діти навіть не знають українських слів. Це зовсім відчужило мене від них.

Опісля ми з Максимом пройшли вулицею Пушкінською до бульвару Фельдмана, а дорогою я розповів, за яку кару відсидів десять років у московській тюрмі та концтаборі. Пригадав йому голодомор, від якого він малим хлопцем утік до Одеси, щоб вижити, а далі пояснив, хто і для чого робив цей голодомор. Він став ніби дещо іншим, і навіть перейшов на українську мову.

Потім я відвідав своє училище на вулиці Баранова, 10. Якесь особливе відчуття огорнуло мене. Чи боляче, чи радісно я сприймав ці відвідини – сказати не вмію. Ті самі аудиторії, коридори, нові учні, а як дивно і по-різному склалася доля мого покоління.

Ще заглянув у медінститут і зі скритою заздрістю споглядав на тих, хто міг бути студентом.

Пізно ввечері я виїхав додому, а думки про зустріч з Максимом ще довго не покидали мене і боляче вражали.

Як і що робити далі?

Удома я відпочивав, поправлявся, але думки мої зводилися до того, як продовжити навчання у медінституті.

У Крижополі відшукав свої документи і на підставі метрики і довідки про звільнення одержав паспорт з правом на проживання тільки у Вінницькій області. Поїхав до Львова в обласний архів на вул. Підвальній, де одержав довідку про те, що був студентом Львівського медінституту в 1940-1944 роках. Отже, документи у мене були вже такі: паспорт, довідка замість диплома з Одеського медучилища, довідка з Львівського державного медінституту.

А ввечері, полагодивши всі справи в архіві, я пішов ночувати у готель “Першотравневий”. Як і всі приїжджі, оплатив у готелі за добу перебування, здав паспорт, узяв ключі від номера. Однак о третій годині вночі викликають мене в реєстратуру, віддають паспорт, перелякана адміністратор просить покинути приміщення серед ночі, бо вона помилково поселила мене, а з таким паспортом я не мав права перебувати і проживати у Львові. Просить мене, ну, просто вмовляє, покинути готель, бо на випадок перевірки їй грозить звільнення з роботи й інші неприємності.

І я вимушений був залишити серед ночі готель, виходячи тільки з законів гуманності, пішки подався на залізничний вокзал і поїхав у Жабокрич. Це дуже гнітило мене, але, побувши декілька днів вдома, вирішив їхати до Вінниці вступити до місцевого медінституту.

Документи мої вже давали мені право проживати у Вінниці, і була надія на те, що мене поновлять на навчання на підставі довідки з Львівського медінституту. Зайшовши у приймальну комісію, я виклав усі документи, а один із членів комісії, мордатий дядько у військовій формі, глянувши на них, рвучко підійшов до мене, взяв зі злістю мене за комір і заревів: “Ми воєвалі на фронтах, а ти отсіжівался в нємєцком інституте, нєт тєбє мєста срєді нас”, – і вивів мене з приймальної комісії за поріг. Здавалося, що для мене раз і назавжди зачинилися двері всіх медінститутів. А я так мріяв стати лікарем!!!

Повернувся я в Жабокрич, але думка продовжувати навчання не покидала мене. В довіднику для вступників до вузів вичитав що у Тернополі є медінститут, отож – прямую туди.

Уже не згадую і не подаю довідки про навчання у Львівському медінституті, здаю документи, але не вистачає мені медичної довідки форми 286. Для загального огляду необхідна флюорографія, отже, рентгенкабінет не минути. При огляді грудної клітки рентгенолог з тривогою зауважила: Та ви, молодий чоловіче, важко хворий, у вас хронічна дисимільована форма туберкульозу зайняла всі частки легень”. Я заплакав від такого повідомлення, лікар переконливо заспокоїла мене: “Не впадайте у відчай. Ця форма туберкульозу добре лікується. Я запевняю, ви одужаєте і забудете про свою хворобу”. Дала мені скерування в тернопільський тубдиспансер на лікування, і там я пролежав місяць. Але мене це не заспокоїло. Не знаходячи собі місця, передчасно виписуюся та їду до свого табірного друга Фількенштейна Шуліма Абрамовича в Молдавію, у місто Бендери. Там він був авторитетним лікарем, активним та поважним членом лікарського товариства.

Довідавшись про моє горе, й поспівчувавши мені, Шулім Абрамович проконсультував мене у свого товариша-єврея, доброго фтизіатра, зробив повторне рентгенобстеження і всі потрібні аналізи. Діагноз лікаря з Тернополя підтвердився. “Ця форма туберкульозу лікується повністю, прогноз на повне видужання – незаперечний. Для песимізму і відчаю тут немає місця”, – такими були слова спеціаліста. Трохи заспокоївшись, я написав у Москву на ім’я Ворошилова, голови Верховної Ради СРСР, лист, у якому просив дозволу на проживання у Львові. Хвороба здалася мені найбільшим горем, вироком усьому, про що так мріялося, про що думалося так багато ночей, за чим так щеміло серце.

Мені здавалося, що якийсь вампір-тигр кігтями рве моє серце, мої надії та задуми. Але я таки вирішив написати всю правду Ромі. Моя добра подруга з повним розумінням сприйняла сказане й допомогла влаштуватися в туберкульозний інститут на вул. Енгельса (нині вул. Є.Коновальця) у Львові. Там працював досвідчений лікар-фтизіатр д-р Кишакевич. Він був знаний своїм гуманним ставленням до хворих, особливо до “неблагонадійних”, за що його часто картали у медичних колах.

Через місяць після інтенсивного лікування я ще побував у санаторії “Підгірці”, а потім ми порадилися, що найкраще я зможу зміцнити своє здоров’я у своєї доброї мами. Вона й справді опікувалася мною, як малою дитиною, так змушувала їсти, що я швидко поправився й окріп.

У 1959 році я почав працювати фельдшером у селі Юрівка на Вінниччині. Там була сільська амбулаторія. Я все ще мріяв про медицину, а щоб вступити на вечірній факультет, треба було мати два роки стажу. Причому інтинський стаж не годився. Я весь час листувався з Ромою, і врешті здійснилися мої мрії: Рома стала моєю дружиною, а я – студентом. Для мене це було велике щастя. Я успішно вивчав усі дисципліни, був у числі передових студентів і закінчив інститут з червоним дипломом.

За час навчання працював фельдшером в обласній психіатричній лікарні, а після закінчення одержав скерування на роботу у с. Нове Місто Старосамбірського району на Львівщині.

Нове Місто, колись жидівське, з досить добротними будинками, було населене переважно поляками та комуністами. Недаремно колись у Добромилі працював Ґомулка (пізніше перший секретар Польської компартії). То він залишив “добру” спадщину. Про підпільний рух говорили мало та пошепки. Але було багато людей, які брали участь у визвольних змаганнях. Там я вперше почув пошепки сказане слово “Саліна”. Якось у Добромилі зустрів старого дідуся, котрий попросив підвезти його на “швидкій” пару кілометрів. Сів біля мене і, коли ми проїжджали біля санаторію, зняв з голови солом’яного бриля і прошепотів: “Саліна, Саліна”. Заінтригувало мене це слово, тож питаю у старенького: “А що таке Саліна?” – “А ви не знаєте? У цьому шурфі, де колись добували сіль, страшною смертю закатовано декілька тисяч невинних людей. Совіти, коли тікали від німців, зганяли туди дітей, жінок, стариків, і всі знайшли свій упокій у цьому шурфі”. І покотились сльози з очей старенького. Так ось вони, ще недосліджені місця масових захоронень, де люди, оглядаючись навколо, знімають шапки, хрестяться і шепочуть “Отче наш”…

Отож, спочатку я налагодив у Новому Місті медичну роботу, і моя лікарня, до якої належало 11 сіл, займала одне з перших місць у районі. Як говорили мені колеги-лікарі: “У тебе найкраще годують і найчистіша постіль”. Особливо багато уваги я приділяв старим та самітнім. Але “всевидяче око” не дрімало. Почалися часті, зовсім необґрунтовані перевірки – то документації, то ще чогось, і мене почали частенько шарпати у районні інстанції. Я зрозумів, що мої біографічні дані вже вивчені та що на моє місце вже є “свой чєловєк”. Залишив керівну роботу і влаштувався на посаду лікаря швидкої допомоги.

Маючи багато вільного часу, часто заїжджав до Самбора, бо правдиві колеги-лікарі ставилися до мене подружньому і ми багато дечого обговорювали. У Самборі я познайомився з Миколою Мишком, невтомним бійцем УПА, який був у близьких відносинах із багатьма моїми знайомими ще з Івано-Франківщини. Сам родом із Закерзоння, він закінчив Подебрадську Академію у Чехії, довголітній політв’язень. Між нами зав’язалася щира дружба політичних однодумців. Я досить часто бував у Мишка в Самборі, ми постійно вели палкі та змістовні дискусії про політику й побудову української держави. Пан Микола Мишко – людина з високим політичним інтелектом. Сьогодні він очолює на Самбірщині весь український національно-патріотичний рух.

Наступав час великих перемін, і ми по-різному до цього готувалися.

Святкування 50-річчя УПА

А в Кийові злота брама,

А на брамі синьо-жовта фана.

Народна пісня

1992 рік повернув нам славу і жертовну історію Української Повстанської Армії. Україною прокотились величаві маніфестації на честь тих, хто в лавах легендарної УПА поліг у боях за волю України. Освячено сотні відновлених могил героїв УПА. Проведено низку наукових конференцій і святочних академій.

Вчені мужі поспішали, загладжуючи гріхи минувшини, сказати правду про всенародну УПА. Національна армія вустами тодішнього міністра Збройних сил України, генерал-полковника Костянтина Морозова заявила про свій намір бути вірною традиціям УПА.

1992 рік – 50-та річниця повстанської армії нашого народу, яка у вихорі Другої світової війни поборювала будь-якого окупанта на українській землі, вміло, стійко протистояла німецько-фашистському, сталінсько-більшовицькому загарбникові, румунським, польським, угорським зайдам. Армія, яка вела боротьбу на шість фронтів із ворогами, що у стократ переважали її чисельно і мілітарно, воювала понад 10 років.

Погідного осіннього дня 12 жовтня 1992 року поїздом, організованим братством УПА та Львівською обласною державною адміністрацією, ми, львів’яни – учасники визвольних змагань 40-50-х років, поїхали до столиці Незалежної України Києва взяти участь у святкуванні 50-ї річниці створення УПА. Це була радісна подорож, яка окрилювала нас новими надіями щодо визнання урядом Самостійної України УПА воюючою стороною у Другій світовій війні. На жаль, цього не сталося. Чому? Адже УПА роками воювала зі зброєю в руках, спочатку проти гітлерівської Німеччини, потім проти вікового окупанта України. Це після розпаду СРСР та утворення Самостійної України об’єктивно дає право офіційно визнати УПА воюючою стороною. Чи влада в Україні ще не усвідомила небувалого жертовного подвигу УПА, її героїв, чи ще не позбулася ворожого настрою щодо самостійництва? Чи боїться не догодити Москві? Чи не означає все це, що українській самостійності загрожують обставини, пов’язані з “імперією зла”, навіть після розпаду СРСР? Вік імперій на викінченні в усьому світі. Відганяючи думки, що нинішня Україна – це постімперський задвірок, бачимо її в міжнародному співтоваристві та на шляху до Європи.

Важко знайти українця, який не мріяв би побувати в овіяному тисячолітньою славою Києві. Я поїхав у столицю разом із дружиною. Київ зустрів нас теплими барвами осені. Привітно шуміли тополі на бульварі Шевченка, головна артерія столиці – Хрещатик – сяяла золотом знаменитих київських каштанів. Радісно вітали нас кияни та воїни національної гвардії України.

За наказом Костянтина Морозова, нас помістили на проживання і харчування у військові казарми разом із солдатами та офіцерами. Це добре послужило нашому близькому знайомству, спілкуванню та взаєморозумінню.

14 жовтня на Хрещатику відбувся урочистий військовий парад-марш підрозділів УПА всіх регіонів з національними прапорами України. Учасників параду щиро вітали кияни. Ми відвідали Аскольдову Могилу, а після цього віддали шану пам’яті героям, полеглим у бою під Кругами. На могилах Героїв Крут священики відправили панахиду. Внизу котив хвилі могутній та вічний Дніпро.

Наступного дня в Національному палаці культури “Україна” відбувся великий форум – святкування 50-річчя УПА. Відбулося багато тематичних виступів, зустрічей з друзями, нових знайомств з цікавими людьми. Зокрема, я познайомився з редактором “Літопису УПА”, який запросив мене до співпраці та запропонував написати свої спогади. Познайомився я також із внуком Степана Бандери – Степаном.

Сьогодні я виразно пригадую собі й іншу, не менш хвилюючу подію, що сталася на святі.

На сцені – авторитетна президія, до складу якої входили чільні й найбільш активні учасники УПА, а в кінці столу – троє і військових в особливій, незвичній для нас формі, мабуть, іноземні гості.

Почувся милозвучний голос ведучого: “На наші святкування приїхали гості з Голландії – генерали армії, які своїм порятунком, а може, й життям завдячують стрільцям і командирам УПА”. Залою пронісся легкий шумок пожвавлення, і помітно було здивування на обличчях присутніх.

А ведучий продовжував: “Вони не зі своєї волі служили у німецькій армії і дійшли з нею аж поза Збруч. Рік 1944 був роком відступу німецьких військ, а частини армії, які хотіли пробратися в Угорщину, опинилися в Прикарпатті, добралися до “Чорного лісу”. “Чорний ліс” – твердиня УПА, де роками втримував військо командир “Різун”. Стійкові затримали розгублених військовиків-чужоземців і привели до командира. Важко було подолати через мовний бар’єр, але в рядах УПА були такі, що володіли кількома мовами і, користуючись німецькою, зуміли порозумітися. Перекладач після кількох спільно обговорених фраз заявив: “Ці люди з німецької армії, вони самі голландці і намагаються повернутися на батьківщину, просять допомогти їм дістатися до Угорщини”. Рішення допомогти було прийняте негайно.

Зі штабу визначили стрільця – зв’язкового, який добре знав терен лісів і Прикарпаття, дали їм для конспірації селянський одяг і відправили у небезпечну дорогу.

І далі ведучий зі сцени продовжував: То може, є хтось між вами, що зв’язаний з цією подією, знайомий з цим фактом? Ці панове приїхали на наше запрошення, щоб виразити нам свою вдячність”.

Ми з дружиною на цій урочистості сиділи в перших рядах. Через кілька рядів за нами піднявся літній мужчина у вишитій сорочці з гордо піднесеною головою і попрямував до сцени. Характерним для українського вояка “струнко” випрямився перед чужинцями і гордо сказав: “Так, це я той зв’язковий УПА, який разом з вами пробирався через хащі Карпатських гір, поміж ворожі кулі і застави”.

Сльози, обійми…

А яке було моє здивування, коли я побачив на сцені хлопця-зв’язкового. Та це ж Михайло Луцан, який у 1945 році був поранений чекістами, і я його оперував у нашому шпиталику в Камені. Я пригадав, що поранення було важке, проникнення кулі в живіт з пошкодженням внутрішніх органів. А він вижив і сьогодні у військовій формі сидить поміж генералами.

Ця урочистість у Києві була справедливим визнанням великого подвигу українського народу і могутнім прикладом для тих українців зі Сходу, які в цей час наче збудилися із летаргічного сну неволі.

А в Галичині святкування цієї дати набрали масового характеру.

Я з родиною їздив на урочисте посвячення могили в селі Станьковій, що на Калущині. Був здвиг народу, молоді з навколишніх міст і сіл.

У посвяченні могили взяли участь багато священиків, представницька делегація з Калуша та навколишніх сіл.

Коли я виступив на вічі, мене впізнав колишній маленький хлопець – Роман з села Камінь, якому я робив хірургічну операцію, будучи в підпіллі. Потім я був заарештований в хаті його діда Андрія.

Ця приємна зустріч відбулася, коли Роман був уже депутатом Івано-Франківської обласної ради. За походженням зі свідомої патріотичної родини Шмігельських, він гідно несе свій громадянський обов’язок. Два його вуйки – Іван та Микола – загинули в національно-визвольних змаганнях.

Згодом я побував у батьків Романа Шмігельського в с. Камінь і виступив на вічі біля церкви. Було багато людей, а ще більше цікавих запитань. Мене тут люди знали і пам’ятали, бо в час підпілля в селі містився наш підпільний шпиталь УПА.

Двічі ми з дружиною відвідали садибу-музей Степана Бандери в Старому Угринові на Калущині. Було там завжди багатолюдно, відбувалися цікаві зустрічі, розмови, дискусії.

У цей час панувало велике національно-патріотичне піднесення, сповнене світлих надій. Усіх єднала майбутня доля України, за яку дуже вболівали люди. Одначе роки нашої незалежності назбирали й чимало негативного, наприклад, економічну кризу, корупцію на всіх щаблях влади, дещо погасили великий патріотичний порив перших років незалежності. Та знаємо і віримо, що в Україні доконче наступить час, коли її державницька влада надійними руками і несхитною волею нації переборе всі труднощі в побудові незалежної, квітучої демократичної держави.