Встановити коли перші поселенці з’явились на землях Бойківщини, неможливо. Окремі археологічні знахідки свідчать, що в басейні ріки Лімниці (села Лецівка, Нижній Струтин, Туря , Тяпче) люди жили ще за 2,5-4 тис. років до н.е. У 3-4 ст.нової ери тут вже були численні городища. Залишки такого городища вияввлено і в Перегінську. Як стверджує Л.Шанковський, саме в цей час, тобто на грані переходу від ранньословянської до княжої доби, тут закінчується процес формування численних поселень білих хорватів.

Історія Перегінська

Новий історичний етап починається на Прикарпатті з настанням княжої доби. У 992 р. князь Володимир остаточно приєднав ці землі до Київської Русі і залишив тут свого намісника, князя Ростислава Володимировича, родоначальника першої династії Галицьких князів Ростиславовичів. Починається християнізація Русі, охоплює вона і Бойківщину. Памятки тих часів – житлові печери, видовбані у скелях над рікою – зустрічаються уздовж р. Лімниці. Це колишні монастирі, які є найдавнішими пам’ятниками християнства у краю. Залишок такого монастиря був ще в минулому столітті біля селища Перегінська, однак до наших днів не зберігся.

Отже, можна вважати, що Прикарпаття з кінця Х ст. перебувало в складі Київської держави, а пізніше стало частиною Галицького і Галицько-Волинського князівств. Відомо що такі поселення як Стрий, Перегінсько, Рожнятів та ін. виникли десь у другій половині ХІІ ст.,за князювання Ярослава Осмомисла, у звязку із зведенням ним оборонної зони проти Угорщини. Угорські загарбницькі війська сунули на Галич, вздовж ріки Лімниці через Перегінсько. Початково ліси околиць Перегінська належали князеві Ярославові Осмомислу, який, будуючи тут військові укріплення, неодноразово виїздив сюди на полювання. Далі власність Перегінська і навколишніх земель і лісів пов’язується з монастирями селища Перегінська, вони належали до катедральної церкви на Крилосі в Галичі. Перша письмова згадка про власність Перегінська є у грамоті князя Льва Даниловича від 1292р.,в якій йдеться про приналежність Перегінська з навколишніми землями і лісами до Галицької митрополії.

Селище Перегінсько – давнє поселення Русі. Колись воно мало назву «Перень-Гінпуль», пізніше стало називатися «Переньгінпульсько». Існувала й інша назва цього населеного пункту – «Чевчива», відповідно як і річка Лімниця, називалася «Чев». Є і інша версія. Ще десь на початку ХІІІ ст.монголо-татарські завойовники, женучи полонених гірськими шляхами на Закарпаття, робили зупинку для переправи через бурхливу Лімницю. Тому вважають,що первісна назва цьогомісця була «Перегін», від чого згодом і утворилася назва «Перегінсько».

З розпадом давньоруської держави в 1387р. на Прикарпатті поширилась влада польського королівства, був сформований новий адміністративний устрій земель на місці колишнього Галицького князівства. Околиці села Перегінська належали до двох адміністративних районів: Жидачівського і Галицького воєводств, границя між якими пролягла річкою Лімницею.

jagailo25Князь Ягайло Ольгердович

Немає документів, які б підтверджували належність Перегінська і лісових угідь в його околицях до конкретних власників у ті віддалені часи. Проте на горі Крілт в околицях села Перегінська у 1400 р.князь Федір Ольгердович заснував монастир ченців- василіян. Володар заповів селище Перегінсько разом з грунтами монастиреві. Пізніше ця гора стала називатися Сергій за ім’ям якогось угорсько – руського єпископа чи монаха, який тут помер І.Крип’якевич та Г.Лужницький пишуть, що якийсь ротмістер на суді у 1656 р. стверджував таке: у його батька були документи про те, що село Перегінсько разом з навколишніми землями та лісами надав катедральному соборові в Галичі князь Федір Ольгердович, брат короля Ягайла. Ці документи нібито були завірені в 1470 р.королем Казимиром Ягайловичем.

Отже, можна вважати, що лісові маєтки поблизу монастиря у ті часи були власністю церкви. Далі як вказує Г. Лужницький, існувала грамота польського короля Казимира від 15 вересня 1475 р.,згідно з якою Перегінський монастир разом з навколишніми селами, землями та лісами був переданий Андрієві Свистельницькому, названому в актах «крилоським митрополитом» і «адміністратором у Крилосі». Та згодом, після Свистельницьких, церковний маєток був заставлений. Котрийсь із ченців передав право на володіння монастирем жидачівському старості Збожному,а той в свою чергу,за 100 гривень передав монастир Матвієві Гембицькому з Куропатник. Пізніше, у 1548 р., король Польщі Зигмунд І дозволив владиці Львівському,Галицькому і Камянецькому Макарію викупити з рук Матвія Гембицького заставлений маєток монастиря у Перегінську.

Королівська влада Речі Посполитої у той час була слабка. Польський король, щоб зміцнити владу, дарував магнатам велечезні ділянки землі, особливо в межах Галичини, оскільки ці землі, які раніше були власністю галицько-руських князів, ще не належали іншим землевласникам. Польська шляхта отримавши маєтки, почала будувати тут невеликі замки і встановлювала свої права на землю, ліси, пасовища, поступово примушуючи вільних селян відробляти панщину. Спочатку треба було працювати один день на тиждень, потім два і нарешті три дні на тиждень. Уже у 1556р. селяни платили данину баранами, медом від пнів, шкірами куниць.

Деякі поселення околиць м. Перегінська, зокрема c. Небилів засновані на «волоськім праві», оскільки були південними форпостами польської держави. «Волоське право» звільняло селян на три роки від панщини, оскільки люди селились у великих лісах. Село Небилів колись називалося «Небивало» або «Ломниця», а засноване у 1546 р. посилились тут «кметі». Спочатку тут було лише вісім родин, які мали протистояти контрабандній торгівлі, охороняти лісові пасовища та разом із писарем збирати данину з місцевого населення вівцями і свинями. Права на земельну власність та збір податків призвели до конфліктів між місцевою шляхтою, місцевим населенням та церковною владою.

У 1582 р. вважалося що Перегінсько – селище королівське. Польський король Стефан Баторій навіть звільнив жителів села Перегінська за заслуги в битві під Псковом (1581-1582рр.) від панщинних робіт і від податків. У 1593 р. каштелян Львівський Станіслав Жолкевський та єпископ Львівський, Галицький і Камянецький Геодон Балабан виступили з претензіями до уряду Польського королівства з приводу власності на маєтки в селищі Перегінську. Польска шляхта і рицарство одержували від короля в дарунок землі в нашому краї, будували свої садиби. Садиби відрізнялись від селянських хат архітектурою і розмірами, служили захистом для господарств.

Така садиба була побудована Перегінську близько 1630 р. власником селища Олександром Балабаном і збереглась до наших днів. Це був будинок-фортеця в центрі селища, біля річки Млинівка. Віддалений від дороги двір мав довжину 120 і ширину 90 метрів навколо двору був викопаний рів з водою (12 метрів ширини і 3 метри глибини), а та­кож земляним валом з нахилом 45 градусів. Рів наповнювався водою з потоку Млинівка, який плинув до фортеці під гострим кутом, і таким чином вода ніколи не могла переповнити рів.Із західного боку фортеці височіли три сторожові башти. У централь­ній із них знаходились головні ворота, які постійно були під пильним оком сторожі. Ворота були оббиті бляхою і мали розміри: 5 метрів ши­рини і 7 метрів висоти. Залога фортеці нараховувала 240 жовнірів. У головній споруді, що була на території фортеці, розміщувались панські покої. В інших були приміщення для обслуги, пекарня, корчма, млин та інші господарські служби.Фортеця була не тільки доброю спорудою оборонного значення, що служила шляхті захистом від селянських повстань та частих на­бігів татарських і турецьких завойовників, але й була тоді красивою архітектурною будовою. Раніше власністю підданих селища Перегінська було 16 ланів, тепер вони отримали лише 6. За користування цими земельними наділами селяни мали платити чинш і відпрацьовувати один день на тиждень панщини. Проте платити селян змушували за всі 16 ланів. Пізніше вже всі навколишні села мусіли платити податки й відробляти панщину. Варто відзначити, що піддані села Небилова в ті часи щорічно платили рибою. Від кожного «прута грунту»(приблизно 20 кв. м.) треба було віддати одного пструга, який би був завдовжки у півліктя, або двох менших.

img_20130101_060608 img_20130101_060646З утворенням греко-католицької церкви ці землі стали її маєтністю. Проте шляхта вважала, що теж має право на ці землі. Відтоді розпочався тривалий юридичний конфлікт з приводу цієї справи. З документів давнини, що збереглися у ЦДІА в м. Львові, на увагу заслуговує договір 1595 р., укладений між шляхтичами Миколаєм та Станіславом Жолкевськими, з єпископом Геодоном Балабаном та Шляхтичем Куропатицьким про сплату грошової суми, забеpпеченої на маєтку в м. Перегінську. Отже, цей документ свідчить, що Церква в ті часи мала великі земельні маєтности в околицях м.Перегінська, які віддавала в оренду шляхтичам, отримуючи за це. Після смерті Єпископа Олександра Балабана в 1638р.польський король Владислав 4 передав королівське селище Перегінсько королівському підчашому Станіславові Яблоновському. Зміна власності не обійшлась без кровопролиття. У першого власника Олександра Балабана був брат Єжи Балабан – ротмістр гусарського полку, який вважав себе спадкоємцем Перегінська і фортеці. Він захопив замок і поставив свого управителя пана Сусловського, залишив міцну залогу і виїхав. Пану Яблоновському довелося силою захопити замок, так як управитель, не признаючи його власником, з погордою кинув під ноги показаний королівський дарчий лист. Посланець із замку повідомив Єжи Балабана, який великим загоном війська знову захопив замок, залишив залогу і виїхав до Стратина. Дізнавшись про виїзд Єжи Балабана, Яблоновський зібрав 400 добровольців, серед яких були і опришки, другий раз оточив замок і знову здобув його. В архівах збереглася скарга Єжи Балабана на Яблоновського, в якій він пише, що замок здобували 4 години і описує подробиці битви за замок: «Челядь всю, яка там була, – на голову повисікали і повбивали.Тіла замордованих цими тиранами, оголивши їх псам і вовкам на пасовисько за замком повикидали. А те, що пси і вовки не доїли, в горах десь позакопували…» Для розбирання справи король в 1638 році визначив спеціальну комісію, яка призначила селище Перегінське Яблоновському. По його смерті у 1647р. весь маєток разом з селом Перегінськом перейшов до сина Станіслава Яблоновського – майбутнього гетьмана, та його мами Анни Яблоновської.stanislaw_jan_jablonowski_0Рід шляхтичів Яблоновських був власником великих земельних володінь на Прикарпатті. У Перегінську вони мали замок і не лише сперечалися з львівським єпископом за право власності на навколишні земельні маєтки, а й перебували у стані гострої земельної і панщинної конфронтації з місцевими селянами і міщанами Калуша. В ті часи це була типова соціально – політична ситуація, яка призвела до загрозливих протиріч на пограничних землях України і Польщі. Це викликало незадоволення серед селян та міщан не лише Галичини, а і на всьому Правобережжі України.

На початку 1648 р.під проводом гетьмана Богдана Хмельницького розпочалась на Україні Визвольна війна. Невдовзі після перемог під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями, козацьке військо рушило на захід на землі Волині та Галичини. Місцеві селяни вітали військо Хмельницького і приєднувались до нього. У жовтні 1648 р. козацьке військо взяло в облогу м.Львів.

З приходом Богдана Хмельницького восени 1648 р. у Галичині почалися народні бунти проти панів. Повстали і селяни Прикарпаття. Найвидатнішою постаттю був Гнат Височан з Вікторівки, якого називали Хмельницьким Галицької землі. Його повстанське військо налічувало 15 тисяч вояків. Особливі заворушення були в районі Долини, Перегінська та Калуша. Тут утворився загін чисельністю до 4 тис повстанців.images-1 Селяни сіл Ясеня, Небилова, Спаса, Угринева, Копанок, Підмихайлова, Кропача під проводом ватажка Коріня Князя напали на місто Долину і знищили костел. Дрібні шляхтичі і жиди втекли до села Суходіл,проте повстанці напали на це село, зруйнували там замок і вимордували втікачів. Водночас селяни сіл Сваричева, Рівні, Топільська, напали на замок у Перегінська і теж зруйнували його, провідниками цих повстанців були піп Коритко з Грабівки на прізвисько «Полковник», та попи з сіл Бабина, Угринева, Пійла, Долини, Жукова, Струсова, Озерян. Власник замку в Перегінську магнат Яблоновський з матірю Анною ледве встигли втекти. Того ж року в село вступило селянсько-козацьке військо, яке місцеве населення вітало.

Новий польський король Ян-Казимир запропонував Б.Хмельницькому укласти перемиря, на що гетьман погодився, і вже в січні 1649 р. повернув до Києва. Невдовзі,навесні 1649 р.у наступ на схід рушили і польські війська, на Галичині знову відновилася польська адміністрація. Повернулися у свої володіння і магнати. У 1649 р. шляхтичка Анна Яблоновська звернулася до Галицького городського суду зі скаргою на дії селян, які знищили її родинний замок у Перегінську. З аналогічними скаргами до суду звернулися і шляхтичі Самуїл Понятовський, Войцех Сваричовський, Христофор Вишнівський. Знову шляхта почала запроваджувати панщинні порядки.

У 1656 р.між поляками та московським царем було укладено мир. Закінчився невдачею обєднаний українсько – семигородський похід. 4 вересня 1657 р. помер Б.Хмельницький. У січні 1667 р. поляки і росіяни підписали Андрусівський мир, за яким Правобережна Україна відходила під владу Польщі. Відтоді польська шляхта остаточно закріплює за собою володіння у Галичині. Спір між родом шляхтичів Яблоновських та єпископатом Греко-Католицької Церкви за земельні володіння у верхівях річки Лімниці продовжився. Якийсь час шляхтичі Яблоновські володіли Перегінським маєтком.galicja_1915_11У Карпатах одночасно з виникненням козацтва на Україні та зародженням Запорізької Січі зявляються народні месники-опришки, які кілька століть ведуть антифеодальну боротьбу. Карпатські гори дуже зручні для ведення партизанської боротьби та маневрування. Загони опришків були грізною силою для польської шляхти. Ще в 1653 р. коронний гетьман Потоцький повідомляв, що ,,…наддністрянські опришки роблять великі наїзди, шляхту вбивають, маєтки нищать, навіть міста здобувають. Шляхта постановила не лише укріпити наддністрянські міста, а й організувати на чолі з пермським старостою військо проти опришків, яких наказано було судити без усякої опеляції.0_7d594_9edf86_xxlІз середовища опришків вийшло багато народних героїв: Олекса Довбуш, Василь Баюрак, Іван Бойчук та ін. Ліси басейну ріки Лімниці теж були ареною опришківських походів. Так, у 1744 р. Олекса Довбуш робить далекий похід під Турку і Дрогобич. Маршрут його пролягав якраз через Горгани. Є згадка, що Олекса Довбуш побував у Перегінську кілька разів.

opryszok_2

У нашому селищі є люди, яких називають «довбушевими». Олекса Довбуш зупинявся з ватагою опришків у Патрія, садиба якого знаходилась по вулиці, яка тепер має назву «Патрєва вулиця». Господар забивав вола, або годоване теля, щоб нагодувати «лісових хлопців». Іван Якович Франко у своїй повісті « Патрії і Довбущики» в першій редакції називає Перегінсько «основним місцем уродження капітана опришків Довбуша» та й ще згадує імя Івана Патрія, «який був отаманом у Довбушевій «банді», перший по Довбушу і його повірник. В цій повісті Іван Франко пише, що ніби то існує підземний хід від садиби Патріїв в гори і що великі скарби опришків сховані в горах біля Перегінського.Недарма вздовж Лімниці є печери Довбуша-мовчазні свідкиминулих героїчних днів.

img_20130101_061205 Навесні 1750 р. загін Василя Баюрака проходив Перегінськими лісами на Долину; в червні 1759 р.Іван Бойчук зі своїм загоном з Чорногори проходить цими місцями на Болехів. Поступово боротьба горян набувала масового характеру. Селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, що з дня на день зростали і дедалі активніше чинили збройні напади на представників місцевої влади та на жовнірів.

За єпископа Йосифа Шумлянського (1667-1708) почався другий етап боротби за Перегінські землі. Так селище Ценява вперше згадано в документі про судовий процес 1676-1677 рр., що його порушив єпископ Шумлянський проти шляхтичів Рожнятовських,які володіли селом. За посередництвом польського короля Яна ІІІ єпископу Йосифові вдалося відібрати частину Перегінських земель і від шляхтича Яблоновського, що коштувало йому, крім королівської допомоги, ще й 70 тисяч тодішних польських злотих.

У1676 р. на теренах Прикарпаття появилися орди татар, які знищили замок у Перегінську. Перегінські селяни здіснили опір татарам за селищем, на допомогу перегінським оборонцям поспішили ясенські селяни, але зазнали поразки, а місце де відбувся бій назвали «Посіч», від слова «посічені», рештки населення втекло до урочища Чута, яке було недоступне позаяк мало обривисті схили вздовж р. Лімниці й нагадувало природню фортецю.

У 1690 р.польський сейм вирішив повернути лісові маєтности околиць Перегінська галицькій крилоській церкві. Того самого року польський король Ян ІІІ надав селищу Перегінську «привілей»,що передбачував право на проведення двох щорічних ярмарків. Традиційні ярмарки відтоді стали постійним явищем. На честь повернення маєтку 1691 р. єпископ Львівський Йосиф Шумлянський збудував церкву і монастир Святого Онуфрія на горі Сергіїв.Проте конфронтація між шляхтичами та місцевими селянами продовжувалась ще довгий час. Серед місцевого населення виникали бунти. Для їх приборкання поляки залучали військо. У 1698 р.польський король Август ІІ видав спеціяльну грамоту про права та панщинні повинності мешканців м. Перегінська, якою остаточно закріпив за ними статус кріпаків. Проте селяни не мирилися зі своїм становищем і бунти продовжувались. Селяни покидали рідні землі, так група селян з Ясеня через карпатський вододіл втекла до Угорщини.

Унаслідок загарбання Галичини Австрією у 1772 р. відбулася зміна адміністративного поділу. Землі басейну Лімниці входять до округи Стрийщини, яка межувала на заході з Самбірським, на сході з Станіславським , на півночі – Львівським, а на північному сході – Бережанськими округами. Лівобережжя Лімниці входило до Долинського повіту, який протримався з тих часів аж до другої світової війни.

Тривалий опір з домінією вели селяни с. Перегінсько.В 1795 р. в одній із скарг , селяни заявили, що коли посесор Бронецький залишиться у Перегінському, то вони змушені будуть покинути село. В 1798 р. громада неодноразово скаржилася на посесора Мазаракі, вимагаючи його усунення і попереджаючи, що у випадку незадоволення вимоги, селяни не відроблятимуть панщини, не платитимуть податків, і подадуть скаргу навіть до Відня. Та скарги громадян, очевидно, не дали наслідків, бо в 1805-1806р. Мазаракі продовжував орендувати цей маєток. В 1814р. спір набрав особливої гостроти. 14 лютого частина громади поскаржилася в окружне управління на лісничого, який примушував селян відбувати панщину зверх встановленого часу, а непокірних бив. Скарга була передана на розгляд домнії, яка відкинула всі притензії селян і звернулася до окружного управління за військовою командою. У відповідь на це селяни Григорій Яцук та Іван Гавриляк від імені всієї громади подали скаргу в губернське управління. Подаючи скарги селяни ухилялися від виконаня панщини. Особливо посилився опір селян у 1817р. в звязку з селянськими заворушеннями, які охопили всю Галичину. У Перегінсько прибуло військо для захисту маєтку від опришків і розправи над селянами. Перегінські селянські ватажки Іван Федора і Григорій Яцук були увязнені, однак останньому вдалося втекти до Молдавії, а Іван Федора пізніше втік із Стрийської вязниці разом з селянами Василем Голотою і Миколою Лесюком.

Революція 1848 р. скасувала панщину та феодальні повинності, однак селянство було невдоволене несправедливим вирішенням земельного питання. Так, після реформи 1848р. громада Перегінська втратила значну частину угідь, якими користувалися раніше. Основними земельними власниками залишалась Церква і приватні особи. У 1857 р. Львівська греко – католицька митрополія мала в Перегінську 59013 моргів лісу, полів і пасовищ. Заможним селянам належало 145 моргів орної землі, 3992 моргів лук та 47530 моргів лісів. У простих селян Перегінська, яких на той час налічувалося 3620 осіб, було лише 1670 моргів орної землі 3721 лук та 1426 пасовищ.

Спір за право власности на маєток у селищі Перегінську все ще продовжувався і протягом 1779-1815 рр. на цей раз з родиною графів Скарбеків ,які мали замок у Рожнятові. Судовий процес закінчився з матеріяльною шкодою для Лвівського єпископату. Кільканадцять сіл, які колись належали до Галицького владицтва, залишились при родині Скарбеків, а також дістались родині Конецпольських. Проте терени лівого берега гірської частини басейну Лімниці все ж належали Галицькій митрополії Греко – Католицької Церкви. Крім лісів до маєтности входили й полонини, які віддавалися в оренду. Орендарі платили грішми і продуктами харчування. Проте Церква не лише отримувала дохід від своєї маєтности,а й як свідчать документи, допомагала селянам у тяжкі неврожайні роки та тоді коли вони зазнавали лиха від хижих звірів і стихійних явищ. Церква позичала і навіть безкоштовно виділяла зерно під весняний посів і для прохарчування. karpaty-22-45-1Люди Перегінського відзначались вірою в Бога і будівництвом храмів. Вже в 1690 році в селі було три церкви і три монастирі. Збереглися передавання людей про церкви, записані Володимиром Леоновичем Ковалем. У 1823 – 1824 рр. остаточно вирішувались спірні питання про південно – західну межу Перегінської маєтности, яка належала греко-католицькій митрополії з громадами сіл Велдзіж (сьогодні с. Шевченкове), Лолин, та Ніагрин, за право володіння полонинами Гича, Укерня, Галунець, Погар, Кругла Млака, Солотвинка, Перехрести. Як вказано в матеріялах позову, піддані селища Перегінська здавна господарювали на цих полонинах, мали там колиби. Зокрема, у документах згадується, що Андрій Полицький та Олекса Смоляк – мешканці Перегінська – «робили там сіно і зимували вівці»

Населення краю наприкінці ХІХ ст.зросло. У 1880 р. в Перегінську вже проживало 4294, а в селі Ясень – 2090 мешканців. Село Ясень на той час мало приблизно 500 господарств і церкву. Населення переважно вело натуральне господарство, сезонно працювало в лісі, їздило «за Дністер» на жнива. Ще з 1782 р. село Ясень було підпорядковано державній адміністрації і належало до Калуського староства. Тут була управа державних лісів, яка мала 25961 га лісу, а також тартак. У селі Ясень завжди було багато приїжджого люду – заробітчан, які працювали лісозаготівлях. Заробивши гроші,лісоруби, фірмани – візники, сплавники відвідували місцеву корчму, де не раз пропивали весь свій заробіток. Нещасні жінки часто мусіли забирати своїх чоловіків непутящих «газдів» і навіть віддавати корчмареві борги. Так у 1874 р.тут стався безпрециндентний випадок: обурені жінки цю корчму спалили. Пізніше на тому місці був встановлений «хрест тверезости», який зберігся до наших днів.

Переважна більшість населення краю, особливо мешканців Перегінська працювала на лісозаготівельних роботах, початок вирубування лісів верх ріки Лімниці припадає на початок ХIХст. Деревина бука була необхідна, щоб добувати вугілля для виплавляння залізної руди на гуті в Ангелові, яку заклав у 1810 р.митрополит галицький Антоній Ангелович. Закінчили будівництво домни в 1812 р. Вартість будівництва становила 252 тисячі ринських злотих (австрійських гульденів, гульден дорівнював 60 крейцерам, а з 1857 р. він став дорівнювати 100 крейцерам. 45 гульденів містили 500 гр. золота). Залізну руду копали в горішній частині потоку Чута. В Ангелові при фабриці заліза були гуртожиток для робітників, тартак і лісничівка. Через погану якість руди підприємство виявилось збитковим і у 1818 р. гуту закрили.Gemeindeamt in Perehinsko, Februar 1916 Населення Перегінського жило в злиднях і темряві. Перший навчальний заклад — невеличку початкову народну школу — тут засновано лише в 1832 році. Тільки через півстоліття відкрито дворічну школу. А в 1910 році створено дві чотирирічні школи — чоловічу й жіночу. В Перегінському проживало близько 5 тис. чоловік, і такої кількості освітніх закладів було мало. Більшість дітей лишалася поза школою.В кінці XVIII ст місцевих лісорубів наймали угорські приватні фірми «Браття Гредель», «Ляйбука Барбер», «Й.Глезінгер», «Вайберг», графи Йосиф і Домнік Потоцькі. Деревину доставляли сплавом до Осмолоди, Ангелова, Перегінська, де були водні тартаки. Вироблена на тартаках продукція відправлялася за кордон. У Перегінську було декілька водних тартаків на річці Млинівка, для місцевих потреб виробляли 2 млн. штук дощечок (гонти) для покрівлі дахів. Вздовж річки Млинівка розміщувалися також водні млини (млин на великому березі , Зосин млин та ін.ші) На початку ХХ ст.в Перегінську були пошта, телефон, телеграф. На все село один лікар і інженер. В ті часи оплата праці була низька, так за один день майстер тесля чи муляр отримували 2 золоті, помічник майстра 1,5 золотого, а ціни на будівельні матеріали були доволі високими:100 шт цегли-4,5 золотого, 1000 шт гонти – 4 золоті. Суворою була кара за крадіжку лісу, так штраф за одне зрубане дерево діаметром 26-30 см. становив 224 золотих, випас коня-0,48 золотого, вівці 0,06 золотого, за один куб.м добутого з річки каменю – 1,02 золотого, а збір трав і лікарських рослин – 0,08 золотого.

Наприкінці ХІХ ст.для розширення сільськогосподарських угідь мешканці населених пунктів і великі землевласники розпочали масштабне вирубування лісів і їх розкорчовування. Про це свідчать численні конфліктні справи з цього приводу між землевласниками, Долинським староством, лісовою інспекцією у місті Стрию та Галицьким намісництвом. Землевласники самочинно рубали і корчували ліси. Лісові інспекції, та староства забороняли їм це робити, штрафували землевласників, змушували їх садити лісові культури. Масове рубання лісів фатальне за своїми наслідками почали в з 1898 р. фірми «брати Гредель» і В.А.Шмідт. Купці спочатку платили 975 корон за 1 га лісу, пізніше ціна зросла до 1300 корон за 1 га, після 1905 р.- навіт до 1450 корон за 1 га.(з 1892р.австрійський гульден дорівнював 2 кронам).

img_20130101_060842 На початку 90-х років ХІХ ст. на річці Молоді була споруджена могутня гребля «Зелена», яка давала можливість підвищити обсяги лісосплаву. Сплавляли ліс по Лімниці невеликими плотами «драбами» збитими по 7 колод. Але Долинське староство через ерозію грунтів вздовж річки у 1903р. заборонило сплав по річці Молода, в звязку з цим розпочали будівництво вузькоколійної залізної дороги, будівництво провадили купці ,а Галицька митрополія безкоштовно давала матеріали, а згодом у 1912 р.і зовсім заборонили лісосплави на річці Лімниця.

1912 року в Перегінському іноземці заснували дві нафтові копальні «Митрополія» і «Апполо» Експлуатувалося 5 свердловин глибиною 200—400 метрів. Обслуговували копальні в основному поляки, місцевих жителів працювало тут близько 10 чоловік. одержували вони 1,5—2 злотих на день.0_121eda_ddd03fef_orig З серпня 1914р. церковні дзвони сповістили населення Галичини про початок світової війни і загальну мобілізацію. На війну брали чоловіків від 20 до 40 років ,везли фірами до залізничної станції у Креховичах, а далі поїздами відправляли на фронт. Російська армія наступала швидко . 28 серпня 1914р. у Перегінську видався гарний погодній день проте затьмарив його гук гармат, що долинав із північного сходу. Десь біля Галича точився бій. То були перші провістки, що російські війська наступають, а австрійські відступають. Фронт наближався до Карпат. До Перегінська і навколишніх сіл прибували втікачі з Галичини – урядовці, священники, лікарі, серед них чимало жидів. Місцеве купецтво поховало товари і підняло ціни. Курцям за пачку тютюну, що недавно коштувала 13 крейцерів, треба було вже платити 2 крони. Припинилося навчання в школах.

10 вересня 1914 р.у селі Красному з”явилася сотня російських козаків. Австрійська жандармерія покинула села в околицях Перегінська. У половині жовтня із села пішли і козаки. Через кілька днів з”явились і польські легіонери, пробули тиждень, але збоку Рожнятова почали наступати росіяни. 20 жовтня російські війська під Перегінськом розбили легіонерів, які відступили в бік Росільної. Люди боялися російських козаків і повтікали в гірські ліси. У селах залишилося дуже мало людей. Козаки пробули в селах недовго, великої шкоди не завдали, хіба що порізали курей та порозбивали пасіки і пішли в бік Росільної, а місцеві люди повернулися до своїх осель.

Осінь і зима 1914-1915р. були спокійні. Російська жандармерія мала свій пост у Петранці, а в Калуші керував градоначальник. По селах їздила лише російська розвідка, оскільки у Карпатах зявляються загони Українських Січових Стрільців. В ряди УССів зголошувалися добровольці з цілого краю. Наплив молоді був такий великий, що в Станіславі відправляли хлопців назад, бо не вистачало мундирів і зброї. Австрійські війська дислокувалися в Карпатах. Тут вела воєнні дії група австрійських військ під командуванням генерала Вайса, зокрема 5- та дивізія 8-го корпусу. У лютому 1915 р. австрійці пішли в наступ і в Осмолоді зявилися австрійські частини. До Перегінська почали прибувати російські війська. По селах лютував плямистий тиф. У горах на південь від Ясеня ,точилися бої. Поступово австрійські війська почали витісняти росіян з Карпат і вже на початку березня наблизилися до Перегінська. Головні їх частини стояли в Небилівських лісах від Майдану до Прислоба. Відбувся бій. По селах згоріло багато хат, загинуло чимало людей і військовиків, але наступ австрійських військ не вдався. Вони дійшли до Рожнятова і мусіли відступити. Російські війська знову повернулися. Проте навесні 1915р. почався наступ австрійських військ, зявилися підрозділи тирольських стрільців і росіяни відступили.%d0%b2%d0%b8%d1%88%d0%ba%d0%b0-%d0%b3%d0%be%d0%bb%d0%b8%d1%86%d1%8f Російські військові біля вишки на г. Голиця ,що біля Перегінська 1916 р.

Перша світова війна завдала великої шкоди нашому нашому краю. І Центральна адміністрація столових дібр митрополії подала до австрійського суду «зголошеніє» на відшкодування збитків, що були завдані маєтности в сумі 471497,5 крон, але після закінчення першої світової війни Австо-Угорська імперія розпалася і землі Галичини .

У 1923 р. управитилем «лісової господарки» був Анатолій Бервід – лісовий інспектор Львівського воєводства. Надлісничим і директором «заряду лісів» маєтності метрополії Греко-католицької церкви в Перегінську – Йосиф Сальц – єврей, що вихристився. Інженерами – лісничими працювали Володимир Кисілевський, Ярослав Гаврилюк, Францішек і Теодозій Криницькі, Андрій Мельник. Комісаром охорони лісів був Остап Бобикевич, який рецензував господарські плани маєтку в перегінських лісах. У Станіславові був на той час «воєводський комісаріят лісової охорони». Керівники лісового господарства в маєтності Галицької митрополії Греко- католицької Церкви у Перегінську.

img_20160624_190802_34cs

З ліва на право 1 ряд: лісничий Й.Туз, секретарка Л. Матіяс, касир Є.Гашинський, інж. В.Кіселевський, директор Й. Сальц, інженер М.Саєвич, інженер Левицький, лісничий Ф.Криницький, Т.Мірошниченко, М. Різарня.2 ряд:шофер дризини Ф. Дубинський.Побережники:Ф.Яцишинець, О.Мураль, Д.Колодніцький, П.Христук, Д.Притула, Ф.Сорочак, В.Стрижак.3 ряд К.Ратай, К.Кульман, Я.Халус, П.Малярчин, М. Кушнір, К. Сорочак, П.Стрижак.

В кінці 20-х років ХХ століття почалися великі катаклізми: у 1927 р. була велика повінь, що завдала великої шкоди господарству, виникла земляна лавина, взимку 1928/29 рр. були сильні морози, унаслідок чого дуже потерпіли деревостани з участю ялиці і бука. Наукова громадськість порушила питання про охорону гірських Карпат.

Важлива роль у справі збереженні гірських лісів Карпат та створення в найцінніших масивах заповідних об’єктів належить митрополиту Андреєві Шептицькому, який долучив до цієї важливої справи доктора лісівництва Миколу Саєвича.

%d1%81%d0%b0%d1%94%d0%b2%d0%b8%d1%87_%d0%bc%d0%b8%d0%ba%d0%be%d0%bb%d0%b0

Інженер Микола Саєвич у першу світову війну був чотовим, а згодом сотником Січових Стрільців, створив в Осмолоді лісовий музей, форельне господарство, він був справжнім патріотом України і професійним лісівником.

image6055200481-9-4

Сприяв у всіх починаннях М. Саєвича, один з найвидатніших діячів ОУН , інженер управи Митрополичих дібр Андрій Мельник, зокрема створення заповідного резервату «Яйце» на площі 270 га. Заробітна плата лісничих у маєтку станом на 1928р. становила 250 злотих на місяць, крім того, вони отримували «упосадження депутатове» – грунтовий наділ і зерно. Зарплатня робітників за заготівлю 1 куб. м дров – 1,09 злотих. Ціна 1 куб. м ділової деревини на пні, залежно від діаметра та доступності лісосіки, коливалася від 16 до 37 злотих, а куб. м дров – 2 -3 злотих.

17-1

У 1928 році в Перегінську нараховувалося 5912 жителів, із них 5150 українців, 612 євреїв, 150 поляків. З 6 по 27 січня 1929 р. в Перегінську страйкували лісоруби під проводом страйкового комітету. 7 січня 500 страйкарів зібралися на станції Посіч і перешкоджали рухові поїздів на вузькоколійці Брошнів-Осмолода. Було припинено роботи на підприємствах фірми Глізінгера. Відбулася сутичка з поліцією. В ході страйку робітники добилися підвищення на 10 відсотків заробітної плати. На сезонних роботах в маєтності в 30-х роках ХХ ст. знаходило понад роботу понад 800 робітників. У ті часи ліс вирубували дуже дбайливо, так, що на зрубах практично не залишалося відходів. Там де рештки деревини утруднювали висаджування культур їх спалювали. Починали рубати ліс весною в травні, в часі так званого луплення (коли кора легко відстає від дерева. Зрізані дерева окоровували, і вони сохли 3-4 тижні, а в тому часі робітники йшли додому на сінокоси. Пізніше проводили кручення, відтявши вершок дерева, обертали і знімали решту його кори. Далі хлисти розкряжовували на колоди завдовжки 6 – 10 м. Дров’яну деревину кряжували на метровки. Колоди зіштовхували до бічних звориків, звідки восени їх перетягувано до головних зворів. Коли виникала потреба, то будували ризи, довжина яких могла сягати двох кілометрів. Ризи закінчувалися «вискоком» на склад. Робота на ризах і складах була дуже небезпечна й іноді закінчувалась трагічно. Восени деревину ризували на лісові склади – «рагаші», так, щоб до перших снігів дерево було готове до вивозу. Вивозили деревину до нижніх складів вузькоколійкою зимою, після Різдва до середини березня. Там де не було вузькоколійки, практикували вивизення деревини по снігу на півсанях – «кучугурах». У лісі при складах будували тимчасові стайні для коней, а для людей колиби. Колибами опікувалися «кальмани», які варили їжу для робітників. В 1936 р. у Перегінську засновано копальню товариства «Галіція». Свердловина №2 досягала глибини 1030 м.,але видубуток нафти становив тільки 300 кг на добу. Вона скоро була закрита. В тому ж 1936 р.було відкрито копальню «Башти»,розташовану в долині річки Радови, яка давала продукції від 500 до 1500 кг на добу. Сім свердловин давали 3,5 цистерни ропи щомісяця. Копальні в Перегінському до 1928 року давали біля 250 цистерн ропи. На цих свердловинах працювали робітники з Перегінська і навколишніх сіл. В 1937 р.копальні «Сіл-Ціти» і «Башти» мали 4 свердловини і дали 24,5 цистерни ропи. А одна цистерна містила 5000 літрів ропи. У 20-х роках ХХ ст. в наших лісах було покладено початок створення пластового табірництва. У липні – серпні 1924 року біля Підлютого розташувався перший пластовий табір. У 1926 р. під горою Сокіл, при допомозі митрополита Андрея Шептицького було розпочато спорудження найбільшого табору Українського пласту. Він зводився за проектом І.Чмоли та інженера П’ясецького.

%d0%bf%d0%bb%d0%b0%d1%81%d1%82%d0%be%d0%b2%d0%b0_%d0%be%d1%81%d0%b5%d0%bb%d1%8f_%d1%81%d0%be%d0%ba%d1%96%d0%bbПластова_оселя_сокіл

Вже в 1929 р. були побудовані 4 житлові приміщення, і кухня, світлиця на 500 осіб, майдан та ігрища. Лісовий простір, Перегінська Пуща, що мав ще назву «Митрополичі діброви» обіймав 25 тисяч гектарів лісів і полонин. Там майоріли синьо-жовті прапори і була це правдива «республіка» пластунів.

У 1933 році. В Перегінську нараховувалось вже 8754 жителі, з них – 75 поляків, і 931 єврей. Діяв осередок КПЗУ (Комуністична партія Західної України), які поширювали в селі листівки про комуністичний «рай» на Великій Україні.

15 березня 1939 року на засіданні Сейму було проголошено самостійність Закарпаття, названо державу «Карпатська Україна» і президентом обрано Августина Волошина. Барва кольорів прапора – синьо- жовта.

%d0%bf%d0%bb%d0%b0%d0%ba%d0%b0%d1%82-%d0%bc-%d0%bc%d0%b8%d1%85%d0%b0%d0%bb%d0%b5%d0%b2%d0%b8%d1%87%d0%b0-%d1%8f%d0%ba%d0%b8%d0%b9-%d0%b7%d0%b0%d0%ba%d0%bb%d0%b8%d0%ba%d0%b0%d1%94-%d1%83%d0%ba%d1%80

Була створена армія десь близько 2000 бійців – для захисту незалежності, але Угорська армія не змирилася з незалнежністю маленької держави і навравила в Закарпаття свої чисельні і добре озброєні війська. Сили були нерівні і на допомогу братам –закарпатцям поспішила молодь зі всієї Західної України створивши сорокатисячну армію «Карпатської України». З Перегінська в Закарпаття також йшли добровольці. Відомо про двох хлопців – Патрія Володимира і Депутата Володимира, останнього добровольці залишили сплячого на Різарні в колибі, жаліючи, так як він був наймолодшим поміж себе. Патрій Володимир ще з трьома хлопцями зі Львова пішов на Закарпаття в одному з боїв потрапив у полон. Угорці передали його полякам, а ті засвідправили його в тюрму «Береза Картузька». Допомогла вийти з тюрми дівчина Володимира Волошин Євдокія яка була вагітна від Володимира і засвідчила що Володимир Патрій не йшов воювати, а втікав від ганьби, бо вона була служанкою в сімї Патріїв. У вересні 1939 р. польську владу змінила радянська влада. У 1940 р. більшовики вбили Володимира Патрія в Ясені, де він і був похований. Перепоховати в Перегінську батькам не дозволили, але після ще одної зміни влади в червні 1941 р.німецька влада дозволила перенести тіло Володимира Патрія на нижньому цвинтарі. Було багато людей з Перегінська і сусідніх сіл Ясеня і Сливок, німецькі офіцери спостерігали за похоронною процесією, але не вмішувалися,та після похорону в Перегінську було арештовано 12 активістів церимонії поховання. Сьогодні, в часи незалежності України, могила Патрія оновлена, на ній поставлений хрест, час від часу вивішують державний прапор. І не тому що це нащадок новників Перегінська, а за те що був патріотом і високосвідомим українцем.

1 вересня 1939 р. фашистські війська внаслідок окупації Польщі, захопили частину території Українських Карпат, а після 17 вересня того самого року протягом 2-х тижнів Галичину зайняли радянські війська, 21 вересня 1939 р. вони зайняли Перегінськ. Організували їх зустріч комуністи. Зустрічали на роздоріжжі з хлібом і сіллю. Нова влада зразу взялася господарювати. Всі приватні установи були націоналізовані. В Перегінську було створено великий ліспромгосп і два лісозаводи. У січні 1940 р. проведений новий адміністративний поділ на землях Західної України, за яким Перегінсько і Рожнятів стали районними центрамиПочались репресії. Найперше були арештовані енкаведистами члени КПЗУ, пізніше працівники лісової охорони, і вислані до сибіру.

30 червня 1941 р. угорські загони німецької армії зайняли Перегінськ.

eaaf9ac3-c38b-4205-a2ff-b8cb50aba4f7_w987_r1_s

На окупованій території німці почали впроваджувати заходи «нового порядку». Німецька комендатура знаходилася у приміщенні комунгоспу. Місцеві лісові промислові підприємства стали власністю німецької фірми «Дельта» й управлялися військовою адміністрацією. Робітники були зведені до становища рабів.Нова податкова політика прирікала селян на голодну смерть. Вся худоба в селищі була кульчикована. Забити тварину для власних потреб без відома німецької управи заборонялося. За це карали. Потрібно було повідомити управу і частину мяса віддати німцям, але люди ризикували, знімали кульчик з більшої свині і закріплювали до вуха малої, а більшу різали. Але треба було зробити так, щоб все було тихо. Крім того і палити не можна було, бо запах давав знати про «протизаконний» вчинок. Свиней парили окропом у стайні і шерсть злізала. В 1942 р. німецькі окупанти організували по селищу масові облави на євреїв. В Перегінську їх забрали 680 осіб, вивезли в м. Калуш і там розстріляли. В тому ж 1942 р.німцями розстріляний місцевий поет –патріот Йосиф Мошура, який писав вірші проти Гітлера і Сталіна. Весною 1944 р. окупанти розстріляли 10 юнаків за антифашистську діяльність. Всього в Перегінську за опір окупаційному режимові було розстріляно 20 осіб.

В 1943 році с. Перегінське було розбите на станиці і призначено станичних. У станичних робили збір активу новоствореної української управи в селі на наради. Українська управа ( центр на Радові) давала розпорядження як себе вести в умовах окупації. Літом 1944 року в Перегінському перебував мадярський полк. Радянські війська наступали з боку Красного і звідти обстрілювали селище з гармат. Снаряди перелітали центр селища, де були розміщені мадяри і рвалися десь в районі Радови. Мадяри опору в селі не чинили і основна їх частина (піхота)здалася в полон. Моторизовані частини, відійшли в урочище Сокіл і дали совітам бій. Бій був кровопролитним .

28 липня 1944 року селище Перегінськ захопили радянські війська (226 стрілецька дивізія 2 – го стрілецького корпусу. В селі почали почали заводити вже нові радянські порядки. Гарнізон радянських військ розміщувався в двох приміщеннях – в будинку захоронки( жіночий монастир) і в будинку пана Сальця. КДБ, НКВД і міліція займали приміщення німецької управи та приміщення де пізніше була кухня інтернату. Першим заходом «нових визволителів» став примусовий набір чоловіків, здатних до військової служби, на фронт. Багато молодих людей не хотіли йти на фронт і вважали за краще йти в УПА і воювати біля хати, а немало було таких, що не хотіли воювати взагалі, ні з якої сторони. Ті просто переховувалися в криївках від усіх. А провіантом забезпечували їх родичі. В Перегінський район, як і в інші райони, направлялись опергрупи і мобілізували більше 500 перегінчан, багато людей не повернулося так як необстріляних галичан, як неблагонадійний елемент відправляли на передову в якості гарматного мяса. І знову як в тридцять девятому одночасно з відновленням господарства, радянська влада провадила репресії серед мирного населення.

Під час німецької окупації в Перегінську, як і по всій Галичині працювало товариство «Січ».

b7106999

Проводилася агітаційна робота серед молоді. Було велике піднесення молоді. В 1943р.почалися формуватися партизанські загони (чоти),три чоти створювали сотню (120-150чоловік). Сформовані сотні поповнювали ряди УПА Створювалася матеріальна база, дбали про озброєння, створювалися бази для навчання молодих хлопців, більшість яких йшли у військо добровільно, такі бази створювалися за межами Перегінська, на г.Вовкан, г. Явірник. Збройні заводи для УПА не працювали, тому повстанці відбирали її в тих хто приніс її на Україну. Особливо добра нагода була для цього, коли фронт підкочувався до нашого району. Мадярські частини відступали під натиском червоного війська через наші гори додому. Партизанські сотні роззброювали їх і відпускали, якщо якийсь підрозділ мадярського війська чинив опір, то зброю забирали в них силою, вступаючи в бій. В цей час (1943-1944р) вже діяли вишколені добреозброєні сотні, точне число перегінчан, що були в сотнях не легко, бо якоїсь документації поки що не знайден. Але один стрілець із сотні «Опришків» сотенного Довбуша сказав що він точно знає що з 1922р.н. було в сотнях 62 хлопці.

 

Серед командирів із Перегінська були: сотенний сотні «Опришки»-«Довбуш»- Депутат Володимир;сотенний «Ханенко»- Римик Богдан; сотенний «Грізний» – Стурко Юліан; сотенний «Грабенко» – Тримбіцький Петро.

Маємо багато відомостей про бої і легендарні особистості цих героїчних часів про них розміщено в інших розділах нашого сайту.

9 травня 1945 р. в день перемоги в Перегінську салютували. Стріляли з скорострілів, автоматів, мінометів від будинку «Просвіти» в напрямку вулиці А.Шептицького. Людей звідти вивели вглиб села, але один з них Полич Юрко залишився у своєму дворі і міна вдарила в стодолу і тяжко поранила чоловіка в живіт і в ногу, добре що медики врятували йому життя.

Перша післявоєнна осінь почалась навчанням в школах. В старші класи прийшла не по віку серйозна, свідома, патріотична молодь. В 1948 р. в школі була створена підпільна організація із старшокласників. В організації було 10 чоловік: Близнюк Федір з с. Сливки, Тринів Дмитро, Петреній Василь, Мельник Дмитро, Вашкур Ярослав, Неборак Богдан, Неборак Стефан, Рараговський, Вагилевич. Мельник Дмитро був керівник організації. Хлопці видавалиали самовидавські журнали «Тріумф» та “Із гір” і поширювали його. Була в них і зброя, але застосовувати її заборонялося, хіба що поуправлятися в прицільній стрільбі. Ця підпільна група належала до організації НСУМ- «Надійні Сили Української Молоді». У свята вивішували синьо- жовтий прапор, розклеювали листівки,були звязковими ОУН, їх журнал читався і в дорослому підпіллі. В 1950р. всі члени шкільного підпілля були арештовані. Це був безприцендентний випадок – «гуманна радянська влада» дітей засудили на 25 років тюрми і 5 років позбавлення волі без повернення в Україну. Після смерті Сталіна їм зняли по 10 років.

Боротьба за незалежність велася ще в 50-х роках. Останнього бандерівця Михайла Штаєра піймали на території нашого району в «Сплаях» в 1958 р. і в Ужгороді розстріляли прямо в ізоляторі за напад на конвоїра.

У 1945 р. в Перегінську нараховувалось 6960 жителів. Почалось будівництво народного господарства. Було відновлено Олмолодський лісгосп, його контора знаходилася в Перегінську. Запрацював ліспромгосп, який обєднав ділянки Перегйнська , Небилова, Ясеня, Порогів. Контора знаходилась в приміщенні, де зараз знаходиться селищна рада. Почав свою роботу райпромкомбінат, в якому виготовляли 150 костюмів і 30 пар взуття на місяць, робився ремонт взуття. Працювали два водяні млини, дві цегольні, кожна з яких випалювала по 150 тисяч штук цегли за сезон. В 1952 р. в Перегінську був створений колгосп «Більшовик», який у 1958 р. обєднався з колгоспом с.Вільхівка, а в 1960 р. – з колгоспами Небилова, Слободи Небилівської, Рішнятого, Закреничного. Вся земля була відібрана у господарів і належала тепер когоспу «Більшовик». Хто працював у колгоспі одержував ділянку землі для власного господарювання. Колгоспники одержували мізерну грошову винагороду за свою важку роботу на полі. Деяке покращення життя колгоспників почалося тільки з 1975 року. Але для тих, в сім”ях яких не було робітників – лісорубів, що одержували зарплату за працю в лісі, жилося важко. Важка праця в колгоспі, а потім і на власному полі виснажувала людей. Разом з тим з ростом лісової промисловості, було і швидке зростання місцевих кадрів. Багатьох було висунуто на керівні посади. Але щоб вийти на керівну посаду, треба було бути комсомольцем, а дальше комуністом. Багато людей з Перегінська працювали в лісокомбінаті «Осмолода», чоловіки почали виїжджати на лісорозробку в Литву, Латвію, Росію. В багатьох людей матеріальне становище покращувалося. Перегінчани – народ роботящий. Але людина була обмежена в своїх можливостях і бажаннях. Не дозволялося будувати будинки на 2 поверхи, з трудом можна було придбати легковий автомобіль. Крім того, поїздки на заробітки приносили нещастя багатьом сімям. Молоді сімї часто гинули на лісорозробках на чужині. Про це свідчать мовчазні могили на наших цвинтарях, в яких спочивають молоді люди.

Та, незважаючи на те ,що в якійсь мірі були задоволені матеріально, про незалежність і волю ніколи не забували.

В 1976 році у Перегінському біля воріт автобази стояв великий хрест. Селищна рада перенесла його на цвинтар. А вночі невідомі особи знову поставили на старе місце. Для того, щоб перенести і встановити хрест потрібно було як мінімум 4 чоловіка, притому , що біля воріт завжди чергує сторож. До того ж хрест розмалювали синьо-жовтими квітами.

Поширювався друкований матеріал серед освідчених людей, який заборонявся владою. Його читали і обговорювали. Інші знаходили задоволення в горілці. Але коли хто прислухався, що співають п’яні біля ресторану «Лісоруб», то можна було почути козацькі, партизанські,стрілецькі пісні. А це значить,що радянська влада не вбила український дух з душі і розуму наших молодих хлопців.

2 КОМЕНТАРІ

    • Бойчук І. Історія Осмолодської пущі / І. Бойчук, М. Гайдукевич, В. Парпан, Л. Петрова, П. Третяк; Наук. т-во ім. Шевченка у Львові. – Л., 1998. – 145 c.
      Депутат Б. «Перегінське. Історичні нариси та новели» . – Івано-Франківськ : Симфонія форте, 2005. – 100 с. : іл.
      Грабовецький В.В. Селянський рух на Прикарпатті в другій половині XVII – першій половині XVIII ст
      Це основна література

Залишити відповідь до Редакція Скасувати відповідь