Праця лісового робітника – мабуть, найважливіша і найнебезпечніша понад усе на світі, а “рубання” – найтяжча за цілий рік пора цієї праці.

Осип Мошура

Історія Перегінська

Праця лісоруба була дуже важкою і небезпечною, особливо в кін. ХІХ-на поч.ХХ ст. В статті

“Про нужденне житє людей робітних” за 29 січня 1890 рік в газеті “Дѣло”

детально це описано:

В Перегіньску від 15 до 25 січня сего року чотиром господарям тутешним — Петрови Бельзунови, Николі Глушкови, Василеви Сверданови і Генрихови Грушці — на лісовій фабриці в лісах гір перегіньских при воженю трамів поламало дерево ноги. Сеї зими для робітників взагалі нема щастя в лісі. Деякі, як Федор Романко, Стефан Савчук і Василь Андрішак, всі з Перегіньска, поперемерзали і в другій половинї січня померли. В грудни і листопаді 1890року двох угорских Русинів на смерть дерево забило.

Щороку много нещасть буває, але тут про людей робітних ніхто не дбає, — они на тото суть, щоби своєю гіркою працею збогачували жидів-фабрикантів, перед часом покидали сей світ і оставляли бідні сироти на ласку людску.
Може хто буде цїкавий довідати ся: що тоті бідаки роблять з поломаними ногами? Мучать ся гей в пеклі по своіх мізерних хлопских курних хатах, — наші гірняки шпиталю бояться, бо в шпитали відрізують ноги, тож они волять дома лчитися. В Перегіньску єсть оден тілько безсребрений щирий приятель робітних людей — сницар Василь Клодніцький Ткачів, — єму Бог дав такій дар, що він уміє поломані кости бідним зарібникам складати, обвивати, і вже до тепер 52 ніг поломаних зложив тай они зрослися так, що люде ходять здорові і здібні до праці. Як би не Василь, то би пів Перегіньска було калік, а він велику заслугу має, бо ратує житє і здоровлє людей безкористовно.

Одна біда, що тепер ліси зробилися вже далеко, 7 миль від Перегіньска, — отже в нещастю, коли чоловіка дерево покалічить, возьмуть єго на прості сани без соломи, ноги не завють і — так було кілька припадків — нога цілком змерзла і мусіли в шпитали відтяти, або телепалася і сама відогнила.

Ситий голодного не знає, а коби то приятелї робітних людей де що порадили нам в нашій біді! Кілько ми вже написалися по часописях, кілько разів ми удавалися з нашими просьбами і жалобами, куди належиться, — і до нині нічо не помагає… Ми були в надїї, що десь єсть якійсь п. Навратіль, інспектор промисловий, у Львові, — може той був би коли ласкав до нас показатися і лиху зарадити. А ту людей дуже на роботї ошукують, при відбираню матеріялу на кубіки мають фальшиві міри і зароблений гріш хиба в 1/3 части людем виплачують, а так само шахрують платячи натураліями. Нема правди, хиба собі з часом покривджені самі зроблять. Фабриканти-жиди панкам балі справляють, а жаден зарібника в нещастю не споможе — бідний чоловік в каліцтві лежить 3—4 місяці о голоді і холоді, жінка з туги нидіє, діти сироти голі-босі не мають що їсти ані в що вдягнутися, в хаті зимно, бо нема чим затопити, а умре нещасливий, то нема єго за що й погребати… Така то сумна доля зарібників!

Дѣло
29.01.1891 (zbruc.eu)

В кінці  ХІХ ст. ліс масово вирубували приватні фірми «Браття Гредель», «Ляйбука Барбер» з Чернівців, «Й.Глезінгер» з Силезії, «Вайберг», підприємці Фрідріх Гендель, Адам Шмідт, Лайоз Крізер, Газенбухель, Давід Ланди, Гальпер, Ісаак Адлесберг, Девід Вайсман, Марк Левінталь,угорські купці Саппер і Сатрі, графи Йосиф і Домінік Потоцькі. Деревину доставляли сплавом до Осмолоди, Ангелова, Перегінська. Були два тартаки у Ангелові, циркулярка у Тодорі, циркулярка в Осмолоді і великий тартак у Перегінську. Тартаки були водні, малопотужні.

cf133663d8 d16a5b69a2b3bd7

На ріці Молоді була споруджена могутня гребля «Зелена», вона була завдовжки 66,6 м., мала ширину у гребені 7,4 м. , і висоту 8,8 м. Довжина водного дзеркала становила 445 м., а об’єм водосховища – 160442 куб. м. Це дало змогу підвищити обсяги лісосплаву, однак ця споруда не могла забезпечити високу інтенсивність і регулярність лісосплаву, тому повеневі води мали найбільше значення для сплаву. Деревину сплавляли по річці Молоді до тартака в Осмолоді, далі – плотами по ріці Лімниці до Галича і вниз по Дністру, сплавлялось Лімнецею на рік 60 тис. куб. м. будівельної деревини від 10 до 24 м. завдовжки, сплавляли ліс невеликими плотами «Драбами», збитими по 7 колод, відбувалось це від 1 квітня до 30 листопада щороку, особливо при весняних паводках, у липні – серпні використовували воду з водозбірника. Для сплаву плотів рівень води в ріці не мав бути нижчий 0,5-0,75 м., і не вище 3,4 м., за рівнем води слідкували на вимірювальнім пункті в Підлютому, цим займалося калуське акціонерне товариство сплаву деревини. Водний транспорт був дуже дорогий, і купці залишали в лісі майже половину деревини, особливо тонкої, що відповідно призводило до погіршення санітарного стану зрубів. Сплав деревини руйнував береги річок і захаращував їх русло.

13891897_1150685054978424_1168591640078476598_n 13895398_1150684181645178_5227541136344156755_n13879471_1150684354978494_1719419886622033498_n275456397%d0%b2%d0%b8%d0%b4-%d0%bd%d0%b0-%d0%b3-%d0%b3%d1%80%d0%be%d1%84%d0%b0-%d0%b7-%d0%bc%d0%be%d1%81%d1%82%d0%b0-%d1%87%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%b7-%d1%80-%d0%bc%d0%be%d0%bb%d0%be%d0%b4%d0%b0%d1%80%d0%bf

В 30-х роках ХХ ст.  ліс вирубували дуже дбайливо, так, що на зрубах практично не залишалося відходів. Коли виникала потреба, то будували ризи, довжина яких могла сягати двох кілометрів. Ризи закінчувалися «вискоком» на склад. Робота на ризах і складах була дуже небезпечна й іноді закінчувалась трагічно. Восени деревину ризували на лісові склади – «рагаші», так, щоб до перших снігів дерево було готове до вивозу. Вивозили деревину до нижніх складів вузькоколійкою зимою, після Різдва до середини березня. Там де не було вузькоколійки, практикували вивизення деревини по снігу на півсанях – «кучугурах». У лісі при складах будували тимчасові стайні для коней, а для людей – колиби. Колибами опікувалися «кальмани», які варили їжу для робітників.

mus006%d0%bd%d0%be%d0%b2%d1%8b%d0%b9-%d1%80%d0%b8%d1%81%d1%83%d0%bd%d0%be%d0%ba-10

Як спускали деревину з лісосіки вниз детально описано в нарисі Івана Кузича “Отченаш! Отченаш!” опублікований у ч. 1 журналу “Гуцулія” (Чикаго, США) в 1967 році. Автор – відомий громадський і кооперативний діяч, літератор, родом з Середнього Березова на Косівщині. До Другої Світової війни він був секретарем Управи “Об’єднання лісовиків і деревників” (ОБУЛІД), котре існувало на Прикарпатті в 20-х – 30-х роках минулого століття. Хоча автор і викотистовує терміни, які притаманні Косівщині, але методи роботи  були такі самі, як і на Рожнятівщині.

У нарисі йдеться про ризування — спуск зрубаного у горах дерева з лісосіки вниз, до дороги для подальшого транспортування. Праця ризаря (робітника) була дуже небезпечною і найменша помилка грозила тяжким каліцтвом, або й смертю. Крім ретельної підготовки, у непередбачуваних випадках доводилося сподіватися і на Божу опіку! Та й сам вираз “отченаш” входив у систему сигналів, що використовувалися у процесі роботи.

І. Кузич наводить численні слова-терміни, що ними послуговувалися робітники лісу в процесі роботи. Бутинарі (лісоруби) що працювали на валці дерев мали обов’язок не лише спилити дерево, але й “чулити” – чімхати (тесати) галуззя, корувати (зняти кору), відпилити “кльоц”, “бутук” (колоду) і закруглити кінці (зняти фаски на колоді) для кращого ковзання. І саме? ризування починалося при перших заморозках, коли ризи — глибокі міцні жолоби политі водою, — ставали слизькими, отже полегшували ковзання. Враховуючи рельєф місцевості, міру градуса падіння, перепад висот на початку і в кінці траси, ризи влаштовували з великим ступенем надійності. Якщо вимагався поворот жолоба, його виконували дуже старанно, щоб колода не вискочила з ризів і не покалічила людей, що обслуговують спуск. Автор звертає увагу на особливу небезпеку при ризуванні “вершинок” — тонких довгих колод, котрі, рухаючись вниз, вібрують і вигинаються, а отже легко можуть вискочити з жолоба. Центральний жолоб мав угорі “планки?” — відгалуження у інші ділянки лісосіки, з яких по черзі спускали свої колоди. Варташі – чергові , що пильнували за рухом дерева, розташовувалися приблизно через кожні 200 метрів ризів, які іноді досягали до кілометра довжини. Їхнім обов’язком була передача словесних сигналів від “порташа” – нижньої приймальної станції, де була підведена вузькоколійка, до верхньої бригади і навпаки. Сигнали передавалися за час щонайбільше десять секунд. Бутинярі верхньої бригади працюють цапінами – масивними стальними гостряками з вушком, які насаджені під тупим кутом на довге, до півтора метра руків’я. За командою “Пайс!”, цапіни затинають у дерево, злегка підважують і посувають вперед у потрібному напрямку. Цей рух називався “фукса”. Іноді була можливість перекотити дерево до ризів по “баланчах” – коротких кругляках, котрі підкладали під колоду. Перекочували під вигуки старшого робітника: ” Гей — кота?!” (тобто “перекоти!”) “Гей — волті?!” – обернути колоду. Уся ця робота називалася “збирати дерево з паші” – місця валки лісу до ризів.

Після підготовки дерева до спуску, згори, за сигналом “Отченаш!” усі робітники: верхня і нижня бригади, варташі промовляли молитву . Цей сигнал ніколи не йшов знизу вверх (тільки у випадку якоїсь екстремальної ситуації). Один із ризарів, котрого вважали, що має щасливу руку, пускав першу колоду. Лунала команда “Клейго?в!”. Вона також подавалася тільки згори і вимагала максимальної концентрації уваги – по ризах ішла колода-бутук. Після спуску першого бутука знизу звучить команда “Га?бов!” (зупинити спуск) “Керо?н” – керівник і майстри, відповідальні за будівництво ризів докладно оглядають жолоб : як бутук біг, де вбивався на сторч, де відбивався, як його прийняли внизу на порташі – нижній станції. По цих оглядинах можливий ремонт, або й часткова перебудова ризів. Впорядкувавши увесь складний механізм спуску, згори подають сигнал “на цвайгір!”, який означав що стали подавати дерево на ризи. Знизу чути відповідь: ” Давай! Давай!”, або “Кіна?тов!”. І почалася робота.

Летять колода за колодою і з основного жолоба, і з бокових планок-відгалужень. За кожною деревиною уважно слідкують. У нижню бригаду набирають старих досвідчених ризарів. Їх завданням було швидко прибрати спущене дерево і акуратно укласти його так, щоб наступні колоди не ударялися в чоло-торець попереднього спущеного бутука. При цьому треба було займати місце, куди не долетить колода, що може вискочити з ризів і покалічити людей.

У автора нарису наводиться рідкісний опис своєрідного ритуалу, який відбувався при нещасному випадку. Як тільки знизу пролунав голосний крик “Отченаш! Отченаш! Отченаш!”, всі зарубують свої цапіни в дерево, сходяться в колибу, беруть лушниці (смолоскипи), запалюють (без різниці, якої пори дня) і йдуть до місця випадку. Виліт колоди на великій швидкості з ризів для робітника, котрий трапився на її шляху найчастіше закінчується трагічно. Якщо людина загинула, четверо ризарів беруть тіло на саморобні ноші, а двоє із запаленими лушницями супроводжують їх до хати загиблого, Відтоді аж до похорону ніхто із співробітників не працює. Керон, після спільної молитви, наказує на місці випадку поставити хрест. На вечірнє читання Псалтиру до покійника а потім на похорон сходяться усі, зі спузарем (черговим у колибі при ватрі) включно.

Початковий сигнал “Клейгов!” (Увага! Іде колода! ), мав право подавати тільки старший робітник. До нього варташі по трасі обов’язково додавали “бутук”, “вершьинка”, чи “довга”, тобто інформували про величину і діаметр (масивність) колоди. Особливо небезпечним вважався спуск тонкої, довгої, іноді до 20 метрів колоди, що йшла тоншим кінцем униз. Вона крутилася, звивалася і дуже часто вискакувала з ризів. Тому варташі при кожній такій колоді кричать “Клейгов! Вершьина!” І так година за годиною, день за днем до темноти.

Ночують робітники в колибі, яку будують приблизно посередині виробничої площі . Коли увечері закінчують працю, керон подає сигнал: “Отченаш!” Варташі передають його на всі становища праці. Усі скидають шапки і відмовляють молитву, після якої сходяться до колиби. Якщо робітників більше ніж 25, то будують дві колиби. Там уже спузар нагрів воду і приготував для вечері продукти. По вечері кожен сідає, чи лягає на своє місце і починається обговорення денних подій та пригод. Згодом розповідають уже різні бувальщини, легенди і т. п. За неписаним правилом, коли один розповідає, усі мовчать. (Дуже промовистий вияв народної етики й поваги до слова і до людини, слова-мудрості, на якій виростали покоління).

Іноді до складу робітників приймали оповідачів, головним завданням яких на вечірньому відпочинку було повістувати казки, легенди, притчі, різні повчальні бувальщини. Ця особа була свого роду професіоналом, тому, що кожен з робітників добровільно відраховував певну частку заробітку на оплату людині, яка тратила свій час і обдарування на розвиток, без перебільшення, духовного світу простих лісорубів. ( Тут просто-таки напрошується аналогія з українськими лірниками і кобзарями ).

Іван Кузич особливо підкреслює дисципліну і організованість при ризуванні лісу, від якої у вирішальній мірі залежить життя і здоров’я працівників. Кожен сигнал, кожен спосіб дії мають силу твердого закону . Всі їх знають і всі непорушно дотримуються. Лише в такому випадку увесь складний механізм ризування працює “як дзиґарок” (годинник).

 

 

 

 

 

 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ