Прийняття присяги для підпільників було доволі урочистим дійством, до якого готувались не один день, повстанський хор розучував пісень а стрільці направляли одяг і зброю. Обов’язково запрошували св’ященника, який відправляв літургію. Текст присяги, деякі з ветеранів пам’ятають і до сьогодні.

У спогадах полковника УПА Степана Фрасуляка “Хмеля” є одина цікава розповідь, про те, як в січні 1945 року, між селами Луги і Ілемня на схилі гори Магасовий Верх повстанський курінь УПА приймав присягу:

Команда УПА наказала провести по відділах присягу. Текст присяги був зредагований Головним Військовим Штабом. Церемоніял присяги був устійнений окремим наказом.

По відділах політвиховники вивчали та виконували кожне речення присяги. Коли сотні були готові до присяги, я наказав сотням прибути на Магасовий Верх недалеко табору „Загрози”.

Лиш невелика галявина, залишилась від тої полонини, де приймамли присягу

Повстанчі відділи уставились в каре. По середині був полевий вівтар. Сотнями командував курінний „Журавель”. Коли я з хорунжим „Климентом” підійшов до сотень, залунала лунка команда курінного „Журавля”: „Струнко”, „На плече кріс”, „Почесть дай”, „Вправо глянь”. Курінний „Журавель” зголосив готові сотні до присяги. Я обійшов сотні в асисті хорунжого „Клименка”, поздоровив та перебрав сотні під свою команду. Потім в короткій промові я з’ясував суть і вагу присяги – присягу, яку повстанчі відділи за хвилю зложать перед Великим Українським народом, перед Святою Українською Землею, перед пролитою кров’ю всіх найкращих синів України та перед найвищим Політичним Проводом Українського Народу. При кінці промови згадав я, що закон революції суворий, а ще більша зневага Українського Народу, яка спадає на порушників та відступників цієї присяги. По промові дав я наказ: „Увага”, „Струнко”, „На плече кріс”, „Почесть дай”, „Почет з тризубом виступи”, „Сотні на тризуб глянь”.

Я салютуванням віддав також почесть Тризубові. Почет з Тризубом станув недалеко вівтаря на середині каре. По церемонії віддання почесті Тризубові, казав я виступити делегатам кожної сотні до Тризуба. На приказ: „До присяги” повстанці зняли шапки, кріси переложили з правої до лівої руки, два пальці правої руки піднесли на висоту очей. Делегати поклали пальці правої руки на Тризуб. Я читав поволі текст присяги, а повстанці повторювали за мною кожне слово. По присязі св’ященник відправив Молебень і Панахиду по упавши Героях.

По відправі Молебня і Панахиди співав хор під батутом курінного ад’ютанта „Малини”. Свято присяги закінчено відмашеруванням почету Тризубу і відспіванням „Ще не вмерла Україна”. Церемонія присяги випала гарно. На лісовій поляні стояли переняті важністю хвилини повстанчі сотні. Хоч січневий мороз добирався до костей, повстанці вправно орудували зброєю. Тло поляни було біле, на ньому темна пляма чотирикутника, яка за голосом команди порушувалася в один такт. Сонце крилось за горами, коли повстанці виголошували останні слова присяги:

„…Коли я порушу… хай на мене спаде зневага Українського Народу”.

Страшне закінчення присяги. Чи ще щось може бути підліше на землі, як бути спадкоємцем діла Юди? Чи може бути більша кара на відступника та зрадника Української Державності, як кара зневаги цілого Українського Народу. І сонце, яке було свідком не одної хвилини крилося за горами, щоб не чути, що зневага народу триває вічно, переходить з покоління на покоління. Вже панував сумерк, коли лунали далеко до Києва, може аж до Кавказу слова: „Згинуть наші воріженьки як роса на сонці, Запануєм і ми браття у своїй сторонці”. По присязі сотні скоро та тихо відійшли.

Це вже були заприсяжені повстанці, які перед хвилиною, перед Святими Символами України клялися зірвати кайдани, якими ворог закував Україну, та вибороти для неї світле Воскресення.

 

По присязі відбулася відправа в хаті селянина В., який записався золотими буквами в історії нашого визвольного руху.

 

Селянин В. був вже старий дідо. Під час Першої світової війни він боровся на Північному фронті з москалями, потім на Полудневому з італійцями. Пам’ятав Конте-Куку і П’яву. Коли недалеко його дому закватирувала „Трембіта”, в нього був зв’язковий пункт. Цілою душею він був з „Трембітою”. Знав він її сотенних, чотових, ройових і багато стрільців. Як болів він, коли німці ішли айнзацом на Стовбу, та як радів, коли на десятому кілометрі на ріці Ілемці наші дали німцям доброго прочухана. По приході большевиків, він в своїй хаті не раз гостинно принимав повстанців. Не маючи сам що їсти, відбирав від маленького онука Миколи горнятко молока та давав нашим повстанцям.         Відправу ми відбули в його хаті. Коли хорунжий „Клименко” зголосив мані збірку старшин, то селянин В. також станув в лаві на струнко. Смішно це виглядало, але він мав таку святошну міну, так був перейнятий важністю хвилини, що здавалося що він перший посвятив би себе і свої діти за успіхи нашої боротьби. Нема вже діда В. і його дочки Анни. Наперед большевики спалили його хату, а йому наказали замешкати в селі. Коли дідо В. затужив за лісом, вернув на Бездежі, побудував з оборога хату та примістився там з родиною. Недавно розказував мені один повстанець, що большевики, заставши в хаті діда В. кількох повстанців, убили його й дочку Анну.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ