| Спершу дитинча переховували на стриху, а потім його підкинули на ранок хати, де ночували робітники, що ремонтували дорогу. Почувши плач, люди повиходили надвір і побачили згорток. Незабаром прийшли з сільської ради, щоби забрати дитину та віддати її у притулок. Але проти цього рішуче виступив господар хати Яків, до речі, бригадир робітників. Його вагітна дружина, жінка дуже побожна, не перенесе того, що у неї забирають ще одну дитину. Адже сам Господь дав їй таке щастя… Лише кілька людей знало, що це була частина плану, аби врятувати дочку повстанців «Сулими» та «Калини», народжену 28 серпня 1950 року в лісі біля полонини «Плоска» поблизу села Ясіня Закарпатської області. Завдяки цьому дівчинці, котру потім назвуть Ганнуся, хоча батьки дали їй ім’я Мотря, вдалося уникнути гіркої долі дітей інших відомих борців за визволення України — Миколи Твердохліба («Грома») та його дружини Ольги. Коли енкаведисти довідалися, що їхній син Ярема виховується у сестри тата, то забрали хлопчика, і його дитинство минуло в сиротинцях.Разом з тим є чимало подібного до цього в долях Яреми та Ганнусі. Найперше, обоє народилися у підпіллі, їхні батьки загинули в нерівних боях з окупантами, підірвавши себе гранатами. і також обоє гордяться своїм родом, щоправда, про сина «Грома», на жаль, вже треба писати «гордився», бо він помер незабаром після здобуття Україною незалежності. Та якщо про Миколу Твердохліба написано чимало, то батьки Ганнусі Марійчин ще не так відомі. А розповісти є про що. Її тато, Григорій Вацеба, народився 1917 року в багатодітній сім’ї в селі Радчі нині Тисменицького району. Вдома, де було шестеро братів і сестер, панував національний дух. Після закінчення гімназії Григорій учителював, диригував хором у с. Старому Лисці. Організував товариство «Сокіл» при місцевій «Просвіті». А з 1938 року став членом ОУН. Під час німецької окупації він пішов у підпілля. Серед побратимів був відомий під псевдо «Варнак» та «Сулима». Керівництво підпіллям швидко помітило неабиякі організаторські здібності Григорія, якого спершу призначили керівником Станіславського надрайонного проводу, потім — Галицького, 1948 року він став надрайонним провідником Надвірнянщини. Саме тут 2 квітня 1949-го Г. Вацеба закінчив роботу над унікальною пам’яткою визвольного руху — «Щоденником Надвірнянського осередку ОУН «Верховина» в зимовий період 1948—1949 рр.». Свої нотатки Григорій Вацеба робив при світлі каганця, а потім диктував дружині «Калині» (Марія Бабінчук), яка друкувала їх на машинці. 
Марія Бабінчук теж походить з багатодітної родини. Будучи найстаршою в сім’ї, що проживала у с. Старому Лисці, допомагала батькам виховувати шістьох молодших сестер. Після закінчення семилітки вступила до гімназії сестер василіянок у Станіславі й одночасно вчилася на медичних курсах. Уже в 1941-му почала брати активну участь у визвольному русі, стала членом ОУН. Працювала в шпиталі Станіслава, що дозволяло допомагати медикаментами підпільникам. А перед другим приходом «червоних визволителів» і сама пішла у підпілля. Ось що про неї згадує колишня секретар-друкарка надрайонного провідника «Променя» — Павлина Григораш (псевдо «Ореля»): — З «Калиною» ми зустрілися в червні 1944 року в селі Глибівці Богородчанського району, де вона разом з іншими дівчатами ділила нелегку повстанську долю. У серпні того року, коли поблизу сіл Богрівки та Яблуньки відбувалися бої, безпосередньо брала в них участь. На полонині «Малиновище» перев’язувала поранених, адже вміла надавати медичну допомогу. Ким тільки не довелося бути Марії Бабінчук за шість років підпілля — і санітаркою, і друкаркою, і радисткоюѕ Та, найголовніше, вона стала відданою дружиною найдрайонного провідника «Сулими». Плодом їх кохання стала донечка, народжена в лісі. Зрозуміло, що тяжкі умови підпілля були небезпечними для життя дитини. Тим більше, що на той момент визвольний рух уже йшов до свого кінця. «Сулима», «Калина» та ще троє повстанців вирішили пробиватися на Захід. Малеча навряд чи витримала б ту дорогу. Тому, як не боляче було на серці у батьків, а дівчинку вирішили віддати добрим людям. Тільки кому? Адже той, хто б прийняв «бандерівську» дитину, сам наражався на велику небезпеку. Як відомо, москалям вдалося задушити визвольний рух не стільки силою зброї, скільки масовими жорстокими репресіями проти мирного населення, яке підтримувало повстанців. і все ж знайшлися сміливі люди. Це була родина Гафії та Миколи Манівчуків з села Яблуниці. До речі, Микола був зв’язковим УПА і загинув в одному з боїв поблизу свого рідного села. Однієї ночі Григорій Вацеба приніс свою донечку до хати Манівчуків. Поцілував її, трошки побув з нею і пішов, сказавши, що скоро повернеться. Справді, через три тижні він прийшов з дружиною. Кілька днів вони побули з донечкою, переховуючись на горищі, а потім вирушили на Захід. Не судилося було їм туди дійти. В районі хутора Ловагів тоді ще Перегінського району група заночувала в стодолі. Напевне, не обійшлося без зради, бо стодолу оточили енкаведисти. На пропозицію здатися, повстанці відповіли вогнем. А коли було використано всі набої, останньою гранатою підірвали себе. Перед своїм відходом Григорій та Марія залишили посвідку про народження донечки та листи до неї, щоби прочитала, коли виросте. Це «прийомна мати» — бабця Гафія засунула їх у пляшку, яку запечатала сургучем та закопала під тополею біля свого обійстя. До речі, коли мала Ганнуся підросла і гралася на дворі, то саме під цим деревом вона найбільше любила сидіти. Якась невидима сила тягнула її туди. Але спершу, коли дівчинка опинилася в родині Манівчуків, постало питання з її, так би мовити, «легалізацією». Отож і придумали підкинути її під хату Гафіїного брата. На щастя, цей задум вдався. Деякий час Ганнуся пожила в сім’ї Якова, а коли його дружина народила, дівчинку забрала до себе Гафія. — Хоча часи були доволі важкі, але я почувалася цілком щасливою, — згадує нині Ганна Марійчин. — Я відчувала материнську ласку Гафії, всієї родини, сусідів, що характерно для гуцульського краю. В цій родині вона прожила до 1957 року, коли зі Старого Лисця приїхали дідусь та бабуся по маминій лінії та забрали внучку до себе. А за рік до цього була ще одна хвилююча зустріч. Одного погожого осіннього дня Ганнуська гралася під тополею, як її закликала баба Гафія. У хаті були якийсь чоловік та жінка, котрі кинулись обнімати, цілувати дівчинку. У дорослих на очах були сльози, а дитинча нічого не розуміло. Як виявилося, це була мамина сестра Ганна зі своїм чоловіком. Коли вони ще перебували у Караганді, мама Ганнусі відшукала своїх родичів та листом повідомила, у кого вона залишила свою донечку. В цьому, до речі, немає нічого дивного. Наприклад, недавно в одній з областей Західної України виявили унікальну знахідку — архів однієї з боївок УПА. Серед інших документів там знайшли й схему розташування російських концтаборів, де були полонені українці. Це свідчить про те, що між ув’язненими, репресованими і тими, хто продовжував боротьбу на волі, існував тісний зв’язок. Баба Гафія не забувала дівчинку. Кілька разів приїжджала навідати її до Старого Лисця. Та й сама Ганнуся, як наставало літо, їхала до Яблуниці. Після закінчення початкової школи у Старому Лисці Ганна переїжджає до Яблуниці, де її всиновлює син бабці Гафії іван Щербанюк. «Божа ласка так розпорядилася, що я завжди зустрічала доброзичливих людей», — каже моя співрозмовниця і згадує свою першу вчительку, до якої привела її бабця Гафія. Анастасія Солонина-Рацюк ласкаво погладила дівчинку по голові та посадила за першу парту. Теплі спогади залишилися про вчительку української мови і літератури Катерину Беркещук та класного керівника Василину Стельмащук. Але з особливою вдячністю вона згадує директора школи Розу Писаренко, котра знала, що Ганнуся «бандерівська дитина», проте сприяла їй у чому могла. Саме з її допомогою вона стала начальником відділення зв’язку на пошті, пропрацювавши на цій посаді десять років. Восени 1966 року Ганнуся * * * Слава Україні! Дорога моя дитино Мотренько! Іван Кметюк. 7 липня минуло 65 років з дня загибелі українських повстанців в с.Ловаги Рожнятівського району – Григорія Вацеби «Сулими» (23.01.1917 р.) , його дружини – Марії Вацеби «Калини» (10.04.1924 р.), Ярослава Белийовича «Дуба» (1932 р.) та невідомих воїнів – «Голуба» і «Тараса».
Очевидцем тих подій була Лесяк Ярослава Іванівна, якій на той час було дев»ять років. Вона розповіла, що в той день разом з братом в лісі вони чули постріли, а пізніше побачили дві машини, на одній зяких були енкаведисти (шофер Маліманов і два солдати) , а на іншій, застеленій соломою, п»ять трупів. На все життя жінці запам»яталися сліди крові на дорозі. Пізніше Ярослава Іванівна виклала все у вірші «Про повстанців з Тисмениці»: У погодній день, святковий, На самого Йвана, Я із братом і сусідом Ягоди зривала. У Ловагівському лісі Ягоди зривали, А про смерть наших повстанців Нічого не знали. Ми нікого не бачили, Лиш постріли чули, Але про ту стрілянину Й досі не забули. Затикали свої вуха І дуже боялись, Та під віверті у лісі Ми з братом ховались. Як вийшли у Небилів, Йшли спокійно, тихо, А москалі на машинах Везли хлопців вбитих. У ворогів на їх шапках Зірочки пришиті, А на іншій машині Повстанці убиті. Кров з машини по дорозі З їх тіла стікала, А я мала по ті крові Ногами ставала. Брат старший сказав мені: «Ти не ставай на ту кров,то велике горе… Вони боролись за Вкраїну, Щоб нам було добре».
Вшанувати пам”ять полеглих приїхали внуки та родичі Григорія та Марії, Братство УПА смт.Перегінська, депутати націоналістичних партій , громада с.Ловаги з отцем Іваном.На жаль, сама Ганна-Мотря не змогла приїхати. |
