Є в Перегінському вулиця Патрієва

Історія кожного міста чи села завжди цікавила і цікавитиме його мешканців. Кожний громадянин намагається все більше і більше дізнатися про людей, порядки, обряди та звичац що були до нас.

Зупинимося на назві однієї з найстаріших вулиць – Патрієвій. Знаходиться вона недалеко від центра селища. Сотні років проходять нею жителі селища: хто на роботу, хто на ринок, діти до школи. Цікаво знати, хто були ті Патрії, чим вони займалися у житті та заслужили пам”ять про себе.

Є думка, що брати Патрії відомі як одні з засновників нашого селища в першій половині ХІІІ століття. В той час татаро- монгольські завойовники вторглися на Галицько-Волинські землі. Люди змушені були втікати в гори. Ідучи лісами, вони з гори побачили широку долину, по якій протікала річка. Самі були змучені та й харчів було мало. Один із братів Патріїв запропонував залишитися тут перепочити та на деякий час осісти в цій долині. Так і зробили. Тому на знак своєї радості з приводу цього назвали річку Радова від слова радіти.

Також є передання, що вони причастилися до заснування села, яке спочатку назвали Перегін (бо були гнані ворогом), а згодом селу дали назву Перегінсько.

Перший будинок побудували на теперішній Патрієвій вулиці, на тому місці, де щойно зрубали ліс. Цей будинок простояв до 1953 року. Нащадки Патріїв проживали в Перегінську і залишили по собі слід в історії селища. Минали роки, родина Патріїв з покоління в покоління працювала і збільшувала свій достаток. Багато нащадків з цієї родини носили імена своїх предків.

У своїй повісті “Петрії і Довбущуки” Іван Якович Франко наводить багато цікавих фактів з життя родини Патріїв. Він пише, що Кирило Патрій знав Довбущуків, нащадків Олекси Довбуша. Жили вони не в дуже дружніх стосунках. Довбущуки вважали, що Патрії присвоїли собі скарби Довбуша і завдяки цьому розбагатіли.

214207318_6_644x461_van-frankoantikvarne-zbrannya-tvorv-u-20-t1950-r-povniy-komplekt

Які підстави були так вважати? Справа в тому, що Олекса Довбуш побував у Перегінську щонайменше два рази. У жовтні 1739 року і восени, 1744 року Довбуш зупинявся з ватагою опришків у Патрія. Господар забивав вола або годоване теля, щоб нагодувати лісових хлопців. Та Кирило Патрій намагався заволодіти грошима Довбуша, але не для збагачення, а для народних цілей. Іван Франко у своїй повісті пише: “Його уява розкривала йому перед душею картини будучності. Він бачив, як за Довбушеві скарби, зносяться по цілім краю народні школи і тисячі убогих сільських дітей отримують освіту, підносяться землеобробіток і промисел, підноситься і облагороднюється працюючий клас, виробляється руська інтелігенція, а ці велетенські діла ростуть і дозрівають під проводом його щасливих нащадків Патріїв”.

Та не судилося йому об’єднатися з Довбущуками і витратити гроші для блага народного. А своєю таємницею він поділився тільки з своїм єдиним сином Андрієм: “Ти чув уже, напевно, що дід мій Іван Патрій був отаманом у Довбушевій ватазі, перший по Довбушу, його повірник. Він знав усі потаємні місця, де Довбуш ховав свої скарби. А нині також кажуть, що він убив Довбуша, щоб забрати їх. Але так не було. Дід мій Іван таємно домовився з Довбушем відлучитися від ватаги, залишити страшне розбійницьке ремесло і вжити забрані гроші на добро народу. Однак так не могло статися, бо вони обидва боялися старих опришків. Вирішили ще рік не залишати ватагу. Але, на щастя, наш край у тім році перейшов під владу Австрії, золото пильно схоронилося опришками. За Довбушеву голову була оголошена  ціна. Трудно було переховуватися. Довбуш десь зник, ватага розпалася, а мій дід ще довго ховався по лісах, поки все втихомирилося, аж тоді повернувся додому. Про скарби нікому не признавався, аж перед смертю відкрив синові таємницю”.

В усі роки свого життя Патрії були інтелігентними, високоосвіченими на той час, патріотичними людьми. Багато грошей вони витрачали для народного блага. За їх кошти збудовано дзвіницю, а також куплено три дорогі дзвони. Один було подаровано горішній церкві, другий – Гошівському монастиреві, а третій – церкві Святого Юра у Львові. Кожного року на свято Юрія відправлялася Служба Божа на честь жертводавця Юрія Патрія. Ховали членів родини Патріїв у великій каплиці, яка ще й дотепер стоїть на горішньому цвинтарі в Перегінську. В ній всередині знаходився позолочений іконостас та плита, на якій  вибито прізвища похованих.

001

«За правління найяснішого короля австрійського Фердинанда І, за святішого Вселенського Ярхієрея Григорія XVI Папи римського за архієпископа і митрополита Михайла Левицькрго був парохом Перегінським і деканом Перегінського і Долинського деканатів отець Іван Колянковськцй.

7 червня 1842 року помер дуже побожний війт митрополичого села Перегінське Юркро Петришич, маючи 70 років. Він заповів внуку своєї сестри Матію Патрієви обов ‘язок вимурувати цю каплицю на своїм гробі. 3 приводу цього питання влада дала дозвіл 6 жовтня 1843 року. Також дозволила влада, щоб до річниці смерті Юрія в цій каплиці відправилася Служба Божа за його душу.

Крім багатьох побожних фундацій залишив цей же Юрко Петришич також 2 тисячі Ринских: дві срібні монети для парафіяльної Перегінської церкви Пресвятої Богородиці .Ці гроші влада поставила під процент, який брали парохи цієї церкви. За це вони мають обов’язок кожного року по ЗО Літургій співаних та ЗО парастасів у цій капличці відслужити за душу померлого. Поховано тут також жінку Юрка Марію Петришич, яка пміерла 6 січня 1845року маючи 66 років. Вічна їм пам’ять.»

У 1956 році підлогу в усипальниці було зацементовано.

Одна з прямих нащадків Патріїв – Сенюк Парасковія Володимирівна, яка  працювала в Перегінській бібліотеці для дорослих.

Батько Парасковії був Володимир Патрій – патріот і борець за волю України. В 1939 році в кінці березня Володимир Патрій разом з іншими хлопцями пішов через гори на Закарпаття допомагати виборювати волю на Закарпатській Україні, яка була проголошена 15 березня 1939 року. В одному з боїв Володимир потрапив у полон до мадярів. Ті передали його польським властям, бо він був підданий Польщі. Поляки відправили його в тюрму “Береза Картузька”. Його батьки скористалися деякими обставинами сім’ї Патріїв і їм вдалося визволити сина із тюрми. 10 липня 1939 року Володимир повернувся додому.

Та в 1940 році його схоплено та вбито в Ясені за приналежність до ОУН, до якеї належало сотні наших краян. Три рази мама Володимира намагалася відкопати тіло свого сина і три рази не давали. Тільки навесні 1941 року молодь Перегінського та навколишніх сіл пішла до Ясеня, щоб перепоховати Володимира. Траурна процесія тягнулася на кілька кілометрів. Поховано українського патріота на нижньому “Зарічанському” цвинтарі.

Брат та сестра Володимира  Галина і Кость Патрії  Втекли перед приходом німців з тютми НКВС у Станіславові. Затамували подих односельчани, коли поба­чили Галину перед здвигом народу на висвяченні могили Січовим Стрільцям у 1941 р. {два тижні добиралася до села). Повернувся і Кость, з яким стрілася мама а Долині, ідучи до Гошева на молитву. Чи не востаннє? Бо німці знову заарештували брата і сестру Патріїв і більше вони не повернулися. Трагічна подія – вбивство та похорон перегінського патріота Володимира Патрія настільки вразила наших краян, що про неї складали пісні та легенди. Жителька с. Ясень Гавич Марія (1930 р. народження) склала пісню “Гості”:

Ой ще дзвони не дзвонили у неділю рано,

Як почули в селі Ясень вісточку погану.

Один хлопець перегінський Володимир звався.

До армії’ йти не хотів – по лісах ховався.

Бо він чекав нагодочки, щоб звідси втікати,

Щоб то пекло червонеє навік покидати.

Та не вдалось йому діло, про яке він мріяв.

Його думки, його мислі лиш вітер розвіяв.

Ой прийшов він пізно ввечір до одної хати.

Щоби тую ніч бурлацьку переночувати.

Лиш почав він роздіватись, щоб лягати спати.

Зразу почув, що йдуть “гості” до нього, до хати.

Зайшли в хату, “Добрий вечір“ навіть не сказали.

Лише хлопця молодого з собою забрали.

Оба вивели його та й наперед хати.

А він із рук їм вирвався, та й почав тікати.

– Стань, собако, – в один голос почали кричати.

А він вийняв револьвера і почав стріляти.

А “госточки“ та й на нього  оба прицілили.

В його тіло молоденьке три кулі пустили.

Він же хотів гранатою “Гостей” привітати.

Та ранений третьов кулев не кинув гранати.

А й опустив коло себе, сам впав на дорогу,

і граната відірвала Йому руку й ногу.

Та не тратить рівновагу, чуть ся підіймає.

Й своїм “гостям” на прощання так уповідає.

– Що, прокляті, ви невинну кров маю пролляли,

Але духа з мого тіла ви не відібрали.

У виданні  „Калуський Голос” за 21. IX. 1941 р. є стаття про Володимира Патрія під назвою :

„Я З ТІЄЇ РАСИ, ЩО КАРКУ НЕ ГНЕ” (Життя і смерть сл. п. Володимира Патрія)

Як не шаліли б віками бурі над українською землею, звідки не віяли б на неї віт ри лихоліть, завжди, крім гнучких лозів, ростуть на ній горді дуби, що скоріше зламаються, ніж зігнуться, і вмирають із грізним гуком, аж земля здрігаеться навколо.

Ще одним доказом цього — це життя і смерть славної пам’яті Володимира Патрія. Покійний Володимир Патрій, с. Романа, народився 1919 року в селі ПерегІнську, Долинського повіту. Ще на шкільній лавці, попри пересічні здібності до науки, визначався він нетерпимістю до ворогів та паразитів українського народу. І за таку вдачу вже від ранніх літ довелося йому зазнати переслідувань та кар.

По приході большевиків на нашу землю молодий Патрій, як член ОУН, з запалом береться до праці. Під очима НКВД та його шпигів організує він свідому молодь Перегінська, Ясеня, Прислопа та околишніх сіл, наладжує з ними зв’язок, переховує тих, що змушені були критися, харчує їх, переводить із села до села в безпечніші криївки, доставляє літературу.

Під мас такої праці осінню 1940 р. комсомольці вислідили покійного, коли він переходив із Перегінська до Ясеня, й повідомили большевицьких прикордонників, що негайно пригнали кіньми до Ясеня. Обступивши зненацька хату, в котрій Володимир скривався, вони вислали двох до середини, які звеліли йти йому за ними.Він, не стративши панування над собою, на подвір’ї від скочив на бік і почав стріляти до большевиків із револьвера. Большевицькі опричники розбіглися та аж із укриття почали відстрілюватися, завдавши йому п’ять пострілів: у груди й руки… Покійний схопив ручну гранату й відбезпечив, щоб кинути на большевиків… В тому ж менті ранять його ще раз у руку… Граната вибухає й розриває йому рам’я… Від гуку гранати большевики розбігаються. Покійний використовує момент, вистрілює до напасників рештки набоїв з револьвера і встигає віддати у певні руки матеріяли, що з них вороги могли б розконспірувати організацію… Аж опісля, засипавши хату кулями, бандити наважують ся забрати вмираючого до місцевої лічниці. Коли сестра з лічниці, перев’язуючи йому рани, спитала, чи хочеться йому жити, покійний, відповідає, що воліє вмерти, ніж жити большевицьким рабом. 1 тут, в 4 годині ранку, дня 16 березня 1941 р. замкнув на віки очі…

Бандити не дозволили похоронити тлінні останки по християнськи і закопали наге скатоване тіло в кутку кла-] довища в Ясені, зарівнявши землю. Рідня і друзі старалися викрасти тіло вночі, та бандити ввесь час стерегли кладовища. Та прийшов час, що тлінні останки Героя, тріумфально перенесено в родинне село.

У неділю, 17 серпня 1941 р. до підкарпатського села Ясеня з усіх околишніх сіл від ранку напливали карні чети „Січей* та процесії, щоб попрощати явно тлінні останки Героя. Вполудне десяток священиків відслужило при домовині панахиду і тоді о. декан П. Патрило виголосив коло церкви над домовиною прощальну проповідь. Почесна чета вишикувалася у шпалір, домовину зложено на прибраному килимами та зеленню селянському возі і п’ятитисячні ряди чвірок рушили проводити тлінні останки до могили. За домовиною рідня Покійного й делегати місцевих та повітових установ. А дальше здисципліновані чвірки січовиків та січовичок під блакитно-жовтими прапорами, цвіт української молоді. І маси старших і дітей чвірками… Це ж машерувало двадцять сіл, навіть таких далеких, як Спас, Струтин, Пороги. Аж перед вечором похід наблизився до Перегінська й друзі на плечах занесли до мовину до гробу на долішньому цвинтарі. У брамі три старшини залізної німецької армії віддали домовині з тлінними останками військову почесть, вислухали надаю тильної відправи й попроїдали могилу військовим салютом. О. магістер М. Буць палкими словами попроїдав покійного від перегінських громадян, представник пові тової організації іменував [покійного хорунжим української армії й зложив до гробу старшинські відзнаки і тоді о. декан П. Патрило, перебираючи могилу в опіку, запевнив покійного, що вона все буде у перегінців у найбільшій пошані. Пролунало останнє „Вічная пам’ять*, орхестра заграла Національний Гімн, над гробом похилилися жовто-блакитні прапори… Заходило сонце… Живі вертали додому… В очах крізь сльози горіла гордість, що в українському Святая Святих по ряд із терновими вінками мучеництва зеленіють вінки із дубового листя, вінки геройства; ясніла віра: раса, що карку не гне, перемогти мусить.

 

 

 

 

 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ