Цієї неділі в лісі за селом Сливки освятили відновлену символічну могилу насипану 100 років в пам’ять про вбитих поляками в 1919 році, а саме:
- Мартинець Михайло, уродженець смт.Солотвин – Секретар земельних справ при уряді ЗОУНР.
- Ріпецький Всеволод, уродженець м.Самбір – повітовий комісар ЗОУНР в повіті Турка.
- Падох Василь, уродженець с.Бонарівка, біля Ряшева – повітовий комісар ЗОУНР в повіті Янів.
- Сілецький Іван, уродженець с.Поляна на Лемківщині – професор учительської гімназії в Самборі.
- Сілецький Степан син Івана, уродженець м.Самбір – заступник секретаря президії УНРади.
Після недільного богослужіння в місцевій церкві приїжджі гості і місцеві мешканці відправились в урочище Велика Турова, де й знаходиться символічна могила.
Тут о.Тарас Грибович в сослужінні з о.Юрій Семко освятили пам’ятний хрест і відправили поминальну панахиду в пам’ять про п’ятьох полеглих за волю і незалежність України громадян.
Опісля, з кільком словами про затримання і обставини загибелі виступив Олег Шкіль, із їхнім життєвим шляхом ознайомила присутніх Ольга Приймак, а Роман Корінь подякував за те що тут зібрались не тільки люди старшого віку а й молодь. 
В завершення прозвучало колективне виконання Державний Гімн України
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Коли польські окупанти в 1919 році відтіснили українське військо з Галичини, немало цивільних громадян, які брали активну участь у встановлені української влади, побоюючись помсти із польської сторони, змушені були також покидати рідні терени. Більшості вдавалось перетнути кордони сусідніх держав і вижити. А от декого не оминула кривава розправа.
На початку червня 1919 року, в містечку Солотвин, в директора дібр барона Лібіга на кілька днів затримались шестеро таких втікачів, а саме міністр земельних справ ЗО УНР Михайло Мартинець, Іван Сілецький, Степан Сілецький, Василь Падох, Всеволод Ріпецький та Олександр Утриско.
Місцевий польський ксьондз Ярек доніс про них жовнірам. Мартинця було викликано на допит поручником Подвисоцьким. Після чого усю групу арештували. Пізніше сам Ярек вихвалявся що в тому є його заслуга.
Парох Ясеня о.Йосип Макаревич розповідав, що в тому часі в його домі квартирував полковник польської армії Тарвід. Одного разу о.Макаревич підслухав телефонну розмову, під час якої полк. Тарвід сказав поручнику Подвисоцькому, який перебував в Солотвині наступне: „Ти не знаєш, що з ними зробити?, — скінчити і квіта!”
Парох Луквиці – о.Іван Тижбір свідчив наступне:
“8-го червня, о 6-ій годині ранку три озброєні польські жовніри (один підстаршина і два рядовики) привезли до села Присліп (сучасна назва Луквиця) на возі двох людей, а то інж. Мартинця і проф. Сілецького, — вивезли їх за село коло лісничівки, завели в ліс і застрелили обох кулями дум-дум, бо в обох голови були майже розірвані.
9-го червня, привезено других, а то молодого С.Сілецького і В.Падоха, і замордовано їх в лісі коло села Сливки. 10-го червня привезено послідніх двох, а то д-ра Ріпецького і Утриска. Утриско на місці екзекуції (в лісі між корчами) втік, а д-ра Ріпецького розстріляли. Тіла розстріляних лишили на місцях розстрілу в лісі.
12-го червня 1919 р. о. Іван Тишбір поховав на кладовищі в селі Прислупі зовсім нагих (в сорочках), бо поліція приказала гробареві Василеві Яремчукові убраня убитих поздіймати, випрати і привезти на постерунок в Небилові.
До одної ями вклали інж. Мартинця, проф. Сілецького і д-ра Ріпецького. (Д-р Падох і С. Сілецькнй були поховані окремо в Сливках). Після виконання екзекуції приїхав польський старшина Подвисоцький, який наказав виконання тих екзекуцій, та випитував, хто і де поховав розстріляних.”
В 1922 р. родич Сілецьких Вержховський і дружина Падоха ексгумували тіла Сілецьких і Падоха і перевезли на цвинтар в Самборі. А на місці їхньої страти, у верхів’ї річки Велика Турова жителі Сливок насипали символічну могилу, на якій до війни кілька разів проводилась панахида за усопшими. В період радянської окупації місце занепало і тільки в 1993 р. могилу відновили, де кілька священників при великому здвизі людей знову відправили панахиду. Станом на сьогодні могила знову занепала, поміж заростів тільки ледь видніється невеликий насип, довкола якого лежать залишки дерев’яного парканця. 11 листопада силами районного братства УПА символічну могилу було оновлено.
На кладовищі в Луквиці до сьогодні спочивають Мартинець і Ріпецький.
Як виглядала їхня могила можна дізнатися з опису, який опублікував в 1930 р. журналі Червона Калина:
“Мальовниче бойківське село Прислоп в калуському повіті зберігає в себе найдорожчу пам’ятку нашої визвольної боротьби. Скромнмй, зарослий високою травою й високими полевими квітами сільський цвинтар на горбку серед села криє у себе тайну трагедії з 1919 р., коли то безборонні цивільні втікачі впали жертвою озвірілої солдатески, поливаючи сердечною кровю бойківську землю. Оцей цвинтар, ця могила з незамітним яловим опарканенням і високим яловим хрестом зберігає тлінні останки одинокого державного секретаря, одинокого міністра ЗУНР, котрий у кровавих роках 1918-1919 положив голову на рідній землі. Час, сучасне лихоліття та пізніші події затерли вражіння страшної вістки, котра своїм трагізмом виринула серед цілого жаху розвалу нашого фронту в половині 1919 р. Була це вістка про загибель державного секретаря Михайла Мартинця та його 4 співробітників. Сьогодні на хресті цинкова табличка з вибитим дрібонькими буквами написом: Тут спочиває Всеволод Ріпецький, уродж. 1895 загинув 1919. І ні згадки немає, що в тій самій могилі спочиває вічним сном Мартинець. Якась добра душа з сусіднього села присилає
на Зелені Свята вінки та каже доглядати могилу, а місцеве населення ледве знає, які цінні тлінні останки зберігає їх цвинтар. І тому є невідкличним наказом для Товариства Воєнних могил зайнятись цією забутою, найважнішою на нашій землі могилою. Треба найперше поставити відповідну таблицю на хресті, а там побудувати могилу і хрест так, як цього вимагає пам’ять великих днів і національна честь. А могила повинна стати місцем паломництва для українського громадянства, а головно його молоді. Найкраще було б при моральній допомозі родичів М.Мартинця перенести його тлінні останки до Калуша, де тамошня філія Т-ва Охорони Воєнних Могил могла б відповідно могилою заопікуватися та куди комунікація для паломничтва є далеко лекша.”
На могилі Ріпецького пізніше встановили невеликий гробівець з його фото і скромним написом: “Тут спочиває Ріпецький Всеволод Іванович, загинув в 1919 р. від польської банди”
А от на могилі М.Мартинця вже в часи незалежної України, в 1997 році повстав гідний пам’ятник, довкола якого напис: “Михайло Мартинець державний секретар (ЗОУНР) нар.1859 р. – розстріляний польською вояччиною 1919 р.”
Довідка про загиблих:
-
Михайло Мартинець. Народився 1859 р. в Солотвині, в міщанській родині. Гімназійну науку закінчив в Станиславовові, а університетські студії у Відні на агрономічно-лісовім відділі, де був активним членом студентського товариства ,,Січ”. Після одержання інженерського диплому, присвятив усе життя фаховій праці, т. зв. регуляції і відбудові гірських потоків. П’ять років був асистентом при забудові гірських потоків у Біллях, Каринтія, а опісля, як “лісовий комісар” в секції забудови гірських потоків у Перемишлі. В 1892 р. став шефом секції, а в 1902 р. перенісся разом з секцією до Сам6ора. Його секція мала під со6ою забудову гірських потоків всієї Галичини, Буковини і Шлеська. Об’їжджав гірські терени постраждалі під час повеней, та з успіхом працював над забезпеченням гірського населення від стихійних нещасть. За свої особливі заслуги був іменований радником двору. В його секції працювало 30 інженерів, з них 70% українців. Поляки ро6или часті доноси до міністерства в Відні, що інж. М. Мартинець приймає переважно українців, але справи не виграли. В 1916 р. став шефом відбудови Галичини, з осідком у Львові. Після упадку Австрії став у 1918 р. Секретарем Земельних Справ при Уряді З. О. У. Н. Р., спершу у Львові, потім у Станиславові. Був незвичайно характерною людиною, щирим патріотом та зразковим громадянином. Інж. Михайло Мартинець не тільки був першорядним практиком, але й написав цінну технічну працю про забудову гірських потоків. Після розстрілу міністра його дружина жила в середущого сина, інженера-лісника Михайла Мартинця, в селі Тершові-Спасі Самбірського повіту. Там і померла. Михайло в 1937-1939 рр. був управителем митрополичих дібр на території сучасного Рожнятівського р-н, а пізніше емігрував до Мюнхену, де помер в 1974 році, залишивши сина Івана. Найстарший син міністра – Іван – був лікарем УГА і загинув у так званому чотирикутнику смерти 1919 року. Дочка міністра Стефанія вийшла заміж за інженера Василя Вишницького, який похований у Перегінську, а Стефанія — у Вілліямставні (США). Подружжя мало трьох дочок: найстарша, Маруся, видатна піаністка, загинула 1945 рок у під час бомбардування Відня, Мирослава і Наталка, які живуть у США.
Інжинер Михайло Мартинець (сидить на дереві), його дружина з двома синами і внучка Марія
-
Всеволод Ріпецький. Народився 1885 р. в Самборі, син священика. Гімназійну науку закінчив в Самборі, а право у львівському університеті. Був діяльний в середньошкільних тайних кружках. Брав активну участь у студентському життю, громадській і політичній праці, зокрема у боротьбі за виборчу реформу при перших парламентарних виборах у 1907 році. Як кандидат адвокатури в Самборі, був визначним правником. Був членом української соціал-демократичної партії. Після листопадового перевороту став Повітовим Комісарем ЗО-УНР в Турці.
-
Василь Падох. Народився 12 травня 1880 р. в селі Бонарівка, в 40 кілометрах на південь від Ряшева. В 1902 році закінчив Перемишльську гімназію. Випускник юридичного факультету Львівського університету. Доктор права. Як концепієнт готувався до адвокатури. Під час Першої світової війни офіцеравстро-угорського війська. Потрапив у полон. Перебував у таборі для військовополонених, який розміщався у Самарській губернії. Працював в Самборі як кандидат адвокатури. Перший староста Янівського повіту, створеного в 1918 р. в складі Холмського краєвого комістаріату УНР. Брав активну участь у громадському і політичному життю. Василь Падох був одружений на донці Івана Сілецького.
-
Іван Сілецький. Народився 1856 в селі Поляна, Підкарпатського воєводства на Лемківщині, де його батько був парохом. Гімназію закінчив в Яслі, а філософічний факультет в Кракові. Був професором учительської семінарії в Самборі від 1895 аж до 1919 року. Був знаменитим педагогом та зразковим виховником молоді.
-
Степан Сілецький, син проф. Івана Сілецького. Народився в Самборі 1895 року. Гімназійну науку закінчив в Самборі і навчався на останньому році на медичному виділі Львівського університету. Був діяльний в студентському життю. Саме Степан Сілецький разом із Оленою Степанів ввечері 31 жовтня 1918 р. привезли зі Львова у Самбір ноту про встановлення української влади на Самбірщині. Був делегатом від академічної молоді (студентства) на зборах у Львові, де було обрано Українську Національну Раду(УНРада), що згодом стала вищим законодавчим органом Західно-Української Народної Республіки. Пізніше, коли був створений Виділ Української Національної Ради, Сілецький став заступником секретаря Президії Української Національної Ради.
Цікаво склалась доля Олександра Утриска.
Коли його з Ріпецьким садили на віз, Утриско замітив, як туди кинули дві лопати. Він тут же зрозумів що їх везуть не до команди а на екзикуцію. Дочекавшись слушного моменту, Утриско легко штурхнув Ріпецького, зіскочив з воза і почав бігти лісом. Жандарми почали стріляти за ним і два рази легко поранили, але все ж вдалось втекти. Втративши пам’ять і орієнтацію Олександр два дні ховався в кущах над річкою. Пізніше його все ж арештували поляки і вкинули на кілька місяців до Стрийської тюрми. Через короткий час після звільнення, його знову арештовують і відправляють спочатку у в’язницю Перемишля, а звідти в концтабір в Домбю біля Кракова. Відбувши покарання, повернувся в Турку, де закінчив будівництво народного дому, яке розпочав ще перед війною, зорганізував аматорський хор і театр. З приходом більшовиків Утриска з донькою арештовують і тримають у Самбірській тюрмі до липня 1941 р. Коли НКВД викликали за алфавітом ув’язнених і розстрілювали Утриско сказав що їхнє прізвище починається на “О”. Поки більшовики пішли перевіряти списки йому з донькою вдалось втекти і заховатись в передмістю Самбора, де пробув до приходу німецьких військ. Пізніше Утриско емігрував і помер біля Варшави в 1956 р. Так Олександрові Утриску двічі вдавалось втекти від смерті.
