2020-й рік проголошено на Прикарпатті Роком пам’яті депортацій українців у ХХ ст. Пропонуємо вашій увазі спогади Глушко (Дроцюк) Марти

Гравюру ”Вивіз на Сибір” створив художник і боєць Української повстанської армії Ніл Хасевич 1947 року. Її опублікували у США у збірці ”Графіка в бункерах УПА” 1952-го

В квітні 1950р., зразу після Великодня, мою сестру Стефу (1929 р.н.) вдосвіта схопили москалі і повезли на допит. Сестра ночувала у родичів, так як була попереджена добрими людьми, що вночі буде облава. Перший наш сусід привів москалів під хату і показав, де сестра ночує. Вранці ми з братом Йосифом збиралися до школи, мама поралась по господарству. В цей час приїхав «воронок», москалі сказали нам збирати необхідні речі – нас виселяють в Сибір. За парканом в Перегінську була стодола, а навпроти будинок, який слугував катівнею.

Сучасний вигляд тюрми НКВС Перегінського району

Кинули нас у цю стодолу. Там було трохи соломи, це була наша постіль. В кутку була так звана вбиральня, де мусіли робити фізіологічні потреби. Не було їжі, води, світла, всюди – сморід. Родичі боялися приносити передачу, щоб і їх не забрали. Тільки стрий Йосиф (Дроцюк) приносив, що мав. Був вдівець і мусив годувати сам своїх п’ятеро дітей. Тож особливих статків не було.

Мама з батьком вночі дивилися у шпарку стодоли, як на подвір’ї горіло світло і як їхню старшу дочку Стефу тягнули за коси з пивниці на допит.

Та пивниця збереглася до наших днів.

Після кількох годин катування тягнули в пивницю, обливаючи з відра водою. Так продовжувалося до кінця квітня. Ми з братом плакали і казали мамі,що якби були маленькими горобчиками, то вилетіли б у цю шпарку на волю, бо надворі так гарно цвітуть сади, щебечуть пташки, а ми сидимо закриті в темниці. Мені тоді було 11 років, а братові – 14. На початку травня батькам був наказ збирати свої речі і сідати на вантажну машину. Там уже сиділа сестра Стефа. Нас повезли у Брошнів-Oсаду на пересильний пункт.

Приміщення барака із Брошнівського збірного пункту, що збереглося до наших днів
Приміщення барака із Брошнівського збірного пункту, що збереглося до наших днів

Пам’ятаю велику браму з великими дверима, будівля обгороджена колючим дротом, підведений електричний струм, на вишках – патруль з автоматами в руках. Біля брами теж патруль з псами. Поселили нас в бараках. Спали на підлозі, стелили на підлогу хто що мав. Замість подушок підкладали під голову мішки з одягом. Вранці і ввечері виходили всі надвір для перевірки чи хто не втік. Всюди була страшна антисанітарія. Людей доїдали воші, блохи, таргани. Хто мав велику родину, то їм привозили харчі, але більшість жила впроголодь.

Запам’яталося мені таке, що буду пам’ятати до своєї смерті. Для маленьких дітей (а їх було багато) селяни з навколишніх сіл приносили під браму молоко. Двоє мужчин з відерками у супроводі патрульних виходили за браму, щоб забрати молоко. Коли вже були з молоком на території бараків, один (священник)  зашпортався і впав, молоко розлилося. Мами почали кричати і гупати бідолаху в плечі, а діти збирали молоко в долоньки і підносили до ротиків. Як можна це забути? На пересильному пункті ми  відмучилися три місяці.

В кінці липня машиною нас привезли на станцію, де стояв потяг з товарними вагонами. В цих вагонах перевозили худобу. В один вагон заганяли по пару родин. У вагоні було маленьке загратоване віконечко,

дерев’яний жолобок, вставлений у протилежні двері. Цей жолобок був для всіх вбиральнею. Щоб так не чути смороду, жінки застелили це місце веретою. Їхали переважно вночі, а вдень стояли на станціях. Дихати було важко, спека. Їсти не було що. Раз на день відчиняли двері і по одній особі в супроводі конвою йшли з відром по баланду і по чорну хлібину.

Тепер важко собі уявити, як можна було розділити цю їжу, щоб були всі ситі. Батьки віддавали їжу дітям, а самі казали, що не голодні. На початку вересня доїхали до Томська. З вагонів повантажили нас на машини і завезли на подвір’я, де знаходилась тюрма, в якій відбували  ув’язнення переважно політичні.

На всіх поверхнях до загратованих вікон підійшли засуджені і почали до нас кричати українською мовою, чи є хто серед нас з Львівщини, Тернопільщини, Станіславівщини, Чернівеччини. Кричали, щоб ми всі трималися і не падали духом. Почалася стрілянина. Конвой відганяв від вікон засуджених. Народ гудів, москалі кричали, що нас всіх повбивають, якщо не замовкнемо.

До берега ріки Oб пришвартували баржі, поставили трапи і прочитали, хто в який район відправиться. Нас відправили в Чаїнський район, смт.Варгатер, село Нюрса. Працювали в Нюрському лісопункті. З нами були Дубенський, Іванишини з с.Дуба, Мілька і Кальмучин із сином із с. Цінева, Дудка, Возняк із Сваричева, Марчук, Яськів з Рахині, Матійчин із с. Шевченкове Долинського району, Бат з Галича, Сем’янчин з Oтинії, Будз Фрізан з мамою з Чернівецької обл., Доцяк.

Трохи раніше за нас привезли литовців, латишів, естонців, німців, поляків, татар. Були і місцеві старожили-росіяни. В цьому поселені було кілька бараків, кантора, декілька землянок, маленький магазин, місцева каламутна річка Чая. Навколо ліс, болото, трясовина і хмара комарів, мошкари, оводів.Від їхніх укусів у багатьох була алергія.

 

Кожній родині у бараку виділили місце, чоловіки настелили нари, застелили хто чим мав і так перебули люту, холодну зиму з морозами до 40 градусів.

На другий день після поселення всіх чоловіків, жінок закликали у кантору. Комендант Коровін звернувся до народу і сказав, що всіх цих присутніх привезли сюди навічно. Всі повинні це знати і за межі поселення ніхто без дозволу не має вийти. Перед відправкою на роботу і після повернення з роботи потрібно звітувати коменданту. Начальник лісопункту наказав сформувати бригади на лісоповал. Видали валянки, ватні штани, рукавиці, шапки, сокири, пили … Всі працездатні мусіли працювати, тільки старі, хворі та діти залишалися вдома.

Мій тато знався на будівництві, знав, як у лісі робити. Тому начальник доручив йому вчити жінок, молодих дівчат, як працювати в лісі. Були це і вчительки, бухгалтери, лікарі, які ніколи не тримали в руках сокири, пили, але мусіли вчитися. З собою брали на обід половину хлібини, шматок кубинського цукру, щоб на ватрі закип’ятити воду і пити замість чаю. Голодні, холодні, зморені важкою працею, поверталися додому. У кого хтось залишався вдома, то на вечерю щось готував гарячого. Тільки була біда, що не було з чого готувати. В кого в Україні залишалася добра родина, то передавали посилки. Кілька разів нам з дому передавали посилки стрий Йосиф Дроцюк та Анастасія Дроцюк (Маслячка). Це була велика допомога для нас.

В 1951 р.  навесні всі родини вирішили будувати собі житло. У місцевих купили корів, в тайзі було що пасти, навколо пнів посадили бульбу. На Різдво та Великдень в начальства просили дозволу не йти на роботу, а потім відробляли в неділі. На свята наші жінки по можливості готували традиційні святкові страви, дотримувалися святкових звичаїв, колядували всі разом, навіть люди інших національностей. Молоді створювали свої родини, народжувалися діточки. Священники, які були виселені, тайно вінчали, хрестили дітей. І не тільки українських, а й дітей інших національностей. Всі жили дружно.

На поселені не було навіть початкової школи. Два роки діти до школи не ходили. На третій рік назбирали дітей і я пішла в 5-й клас в поселення Заводське за 18 км. Жили цілий тиждень в гуртожитку, готували собі їжу самі, розігрівали їжу самі на плиті, що була в гуртожитку. Директором школи був колишній військовий, його дружина вчителювала і з нею були ще дві студентки. На Заводськім я закінчила 7 класів. Батьки вирішили дати мені можливість закінчити середню школу (навчання було платне). Ця школа була в районі Підгорне за 50 км. Я жила у стареньких росіян Жиліних на квартирі. Були вони добрі люди. Коли мала трохи вільного часу, допомагала їм з хатніми справами. Додому їхала тільки на канікули. Взимку добиралася на лижах з наплічником за спиною разом з іншими дітьми. Щоб не обморозитися, обличчя закривали до очей. У 8-му класі на перерві випадково почула прізвище Іванишин. Поцікавилася, хто це. Потім зустрілися в коридорі. Виявляється – це двоюрідний брат Іванишиних, що жили з нами в поселені родом з с.Дуба.

Володимир Іванишин

Володя Іванишин вчився добре, на шкільних вечорах грав на акордеоні. Часто говорили ми про шкільні справи, а більше про те, як повернемося в Україну, що будемо робити, чим будемо займатися. Це був гарний юнак, розумний, начитаний, патріотично налаштований, мав свою думку. Ми обоє були раді зустрічам. В 10-му класі Володі вже не було. Від однокласників я дізналася, що його відчислили зі школи за «інакомисліє».

Володимир Іванишин

Пізніше з Володимиром зустрілася в 1960-х р.р. Неодноразово він бував у моєї сестри на Радові. Розповідав, що за ним стежать, переслідують. Розказував, що особисто був знайомий з В.Чорноволом, А.Пашко, братами Горинями. Зустрічався з ними. Помер Володимир Іванишин за загадкових обставин. Молюся за його душу до сьогоднішнього дня.

10 клас я закінчила добре, думала вступати в Томський медінститут. 30 червня 1958 р.прийшло повідомлення про те, що нас звільнили з спецпоселення. На той час мама була дуже хвора. Сестра просила мене, щоб я з батьками їхала додому. Вони ще залишалися на роботі.

Oдного разу комендант Коровін зайшов до нас додому. З собою він мав папку з особистими справами. Сказав мамі, якщо хоче знати, хто нас видав на Сибір, то він повідомить. Це був голова  Перегінської селищної ради Дубей Федір, а сусід Прокіп Дубей привів москалів під хату, в якій ночувала моя сестра.

Ми зібралися в дорогу в рідну Україну, ще не знаючи в той час, що вдома нас ніхто не чекав. Хату, господарство забрала радянська влада. Майно, яке було, ро зібрали хто хотів. Повертатися не було куди. Але серце рвалося додому. Приїхали в Україну. Довгі роки поневірялися по чужих кутках, ще довго були «ворогами народу». Померли батьки, сестра, а брат знайшов спочинок у далекій сибірській землі. Через 50 років вдалося мені повернутися на своє рідне подвір’я і побудувати своє житло, в якому досі проживало зі своєю родиною.

 

14 червня 2020 року                                                 Марта Глушко (Дроцюк),

Смт.Перегінське

 

P.S.     На основі Закону України «Про реабілітацію жертв політичних

репресій» від 17.04.1991 року моя сім’я була реабілітована.

 

 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ