Дутчак Петро Спиридонович так описує свою біографію в Літописі нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. Документ №304:

 Дутчак Петро Спиридонович, народився 9 грудня 1926 р. в с. Коржова Монастириського району Тернопільської області, українець, греко-католик, член ОУН, заарештований 19 січня 1946 р„ звільнений 1955 р

 Вступив я в ОУН весною 1941 р. Перед нами ставили завдання виховувати молодь, готувати її до вступу в ОУН і УПА. З нас готували зв’язкових між станицями. Оскільки ми були майже дітьми, то нас рідко запідозрювали у передачі «штафет». Організацією керував районний провід. Я був референтом у нашому селі. Готував виступи для молоді, організовував пропаганду, здійснював поміч ОУН.

 1943 р. у Бучачі (в оо. Василіян) готувався до вступу в духовну семінарію. Того ж року мене забрали у Німеччину. У травні 1945 р. опинився в англійській зоні. Нас троє – Балицький Роман, Черник Броніслав і я – вирішили пішки повернутися додому, щоб стати до боротьби за звільнення України від більшовицьких окупантів. Незабаром до мене прийшли повстанці Кордяк Йосип (псевдо «Фаля») і Сулима, порадили, щоб я йшов працювати у райвиконком і допомагав повстанцям, налагодив старі зв’язки і оформляв посвідки нашим людям про те, що нібито вони працюють (а це були підпільники).

 19 січня 1946 р. на Йордан приїхав я додому, до мами. Якраз була облава і мене арештували. Повели в село Товстобаби, де цілу ніч мучили, вимагаючи видачі криївок і місця перебування повстанців. На другий день мене, прив’язаного до саней, повезли в райцентр Монастириська у КПЗ. Тут катування продовжувалося. Сидів я в одиночці: ночами били до безтями.

 Через тиждень відправили у Чортківську тюрму, де слідство вели аж до 4 квітня. Теж били, катували. 5 квітня відбувся суд. Судила «тройка» як підрайонного референта ОУН. Проти мене свідчив сексот Марколашта. Через два тижні після суду нас забрали в етап. Завантажили у товарні вагони (в Тернополі добирали людей) і повезли в бухту Находка (де був пересильний лагер) над Охотським морем. Везли нас 2 місяці.

 По дорозі хлопці прорізали дошки у вагоні і хотіли втекти, але коли конвоїри проводили перевірку, одна з дошок вивалилася, втеча зірвалась.

 У бухті Находка нас в таборі перемішали – політичних в’язнів і «битовиків», щоб між нами були бійки і ворожнеча. Пізніше нас повантажили на корабель (2,5 тисячі в’язнів) і повезли до Магадану. Там після лазні видали нам обмундирування, а наш власний одяг забрали. Виписали нам номери на шапці, коліні, грудях, плечах. Мій – К-418. Потім відправили нас на Індигірку на приїск Ойчан, район Усть-Нера, де видобували золото відкритим способом. Коли привезли в табір, до нас звернувся начальник, який заявив: «Нам не нужен ваш труд, а ваше терпение и смерть».

 На роботу нас водили в наручниках, а потім знімали і давали ломи, щоб у вічній мерзлоті копати ями для вибухівки, пізніше підривали грунт, збирали породу і промивали золото.

 Через якийсь час я захворів і мене помістили у лагерну лікарню. Мої товариші знайшли самородок золота і перенесли через конвой. Дали його лікарю Дубініну, який теж був суджений як «ворог народу». Він мене взяв до себе санітаром, щоб роздавати ліки, бо я знав латину. Як тільки міг, я допомагав товаришам. Того року вже в жовтні почалася сильна зима, лежали великі сніги. Весь грудень стояв мороз, досягав 59. У таборі почався голод, спочатку давали хліб, а потім лише консерви. Під кінець січня вертольотами скинули трохи муки. Я, 20-річний юнак, важив лише 28 кг.

 За той рік з 25 тисяч в’язнів залишилося лише 300 чоловік. Після цього нас вивезли на приїск ім. Горького, де я працював помічником маркшейдера. Норма виробітку – 150 тачок в день. Конвоїри і наглядачі били за що-небудь, не давали їсти. Але, попри всі митарства, нам вдавалося святкувати і Різдво, і Великдень, інші свята.

 У 50-х рр. мені прийшов лист, з якого я дізнався, що мою маму вивезено на Урал, а 7-річний брат Михайло помер у КПЗ, де перебував разом з мамою (вона працювала на Уралі з 1947 по 1960 р.).

 Я ж мучився по тюремних шахтах аж до 1953 р., поки мене не взяли знову до лікарні. Влаштував мене до себе лікар Феншин. Там я захворів двостороннім запаленням легень. Після лікування 15 березня 1955 р. був звільнений як інвалід, але без права виїзду додому. Поїхав до мами у м. Копейск Челябінської області. Там мене, як спецпоселенця, взяли на облік, і я кожний тиждень ходив відмічатися аж до жовтня 1962 р., поки не отримав паспорт.

 8 листопада 1962 р. повернувся на Україну. Мене довго не прописували, вимагали виїхати, але я все-таки залишився. Влаштувався на Бурштинську ДРЕС інженером з техніки безпеки. Потім працював на виробництві до 1964 р. Пізніше перебрався у Монастириська, де трудився техніком технічного бюро. Там мені вдалося розшукати отців Стрельбицького і Максимця, які допомогли вдосконалити мої богословські знання.

 У 1974 р. був підпільно висвячений владиками Павлом Василиком і Йосафатом Федориком на греко-католицького священика. З 1989 р. легально працюю, як український греко-католицький священик у м. Рогатині в церкві святої Богородиці.

http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/a20-ricnijunakvazivlise28kg

З 1989 року, коли в СРСР легалізували УГКЦ, о. Петро служив священиком у місті Рогатині у церкві святої Богородиці, пізніше — Перегінську.

В Перегінську о. Петро брав активну участь в громадсько-політичному житті селища. Був активним членом КУНу.

За його підтримки почалося будівництво жіночого монастиря Різдва Пресвятої Богородиці Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії.  Монастир будувала громада селища.

Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії смт.Перегінська та о. П.Дудчак,1993 р.
Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії смт.Перегінська та о. П.Дудчак,1993 р.

Коли виникла потреба в організації парафії в центральній частині, півдні та сході України, за рекомендацією єпископа Дмитерка о. Петро у 1994 році приїхав до Бердичева.

У травні 1995 року о. Петро захворів, хоча святу Літургію по неділях і святах відправляв. У нього знову відкрилося запалення легенів. У кінці травня він виїхав із Бердичева до родини.

Помер Петро Спиридонович Дутчак 22 червня 1995 року. Похований у селищі Лисець Тисменицького району на Івано-Франківщині.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ