отець Дутчак Петро – шлях до мрії стати священником

Дутчак Петро Спиридонович так описує свою біографію в Літописі нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. Документ №304:

 Дутчак Петро Спиридонович, народився 9 грудня 1926 р. в с. Коржова Монастириського району Тернопільської області, українець, греко-католик, член ОУН, заарештований 19 січня 1946 р„ звільнений 1955 р

 Вступив я в ОУН весною 1941 р. Перед нами ставили завдання виховувати молодь, готувати її до вступу в ОУН і УПА. З нас готували зв’язкових між станицями. Оскільки ми були майже дітьми, то нас рідко запідозрювали у передачі «штафет». Організацією керував районний провід. Я був референтом у нашому селі. Готував виступи для молоді, організовував пропаганду, здійснював поміч ОУН.

 1943 р. у Бучачі (в оо. Василіян) готувався до вступу в духовну семінарію. Того ж року мене забрали у Німеччину. У травні 1945 р. опинився в англійській зоні. Нас троє – Балицький Роман, Черник Броніслав і я – вирішили пішки повернутися додому, щоб стати до боротьби за звільнення України від більшовицьких окупантів. Незабаром до мене прийшли повстанці Кордяк Йосип (псевдо «Фаля») і Сулима, порадили, щоб я йшов працювати у райвиконком і допомагав повстанцям, налагодив старі зв’язки і оформляв посвідки нашим людям про те, що нібито вони працюють (а це були підпільники).

 19 січня 1946 р. на Йордан приїхав я додому, до мами. Якраз була облава і мене арештували. Повели в село Товстобаби, де цілу ніч мучили, вимагаючи видачі криївок і місця перебування повстанців. На другий день мене, прив’язаного до саней, повезли в райцентр Монастириська у КПЗ. Тут катування продовжувалося. Сидів я в одиночці: ночами били до безтями.

 Через тиждень відправили у Чортківську тюрму, де слідство вели аж до 4 квітня. Теж били, катували. 5 квітня відбувся суд. Судила «тройка» як підрайонного референта ОУН. Проти мене свідчив сексот Марколашта. Через два тижні після суду нас забрали в етап. Завантажили у товарні вагони (в Тернополі добирали людей) і повезли в бухту Находка (де був пересильний лагер) над Охотським морем. Везли нас 2 місяці.

 По дорозі хлопці прорізали дошки у вагоні і хотіли втекти, але коли конвоїри проводили перевірку, одна з дошок вивалилася, втеча зірвалась.

 У бухті Находка нас в таборі перемішали – політичних в’язнів і «битовиків», щоб між нами були бійки і ворожнеча. Пізніше нас повантажили на корабель (2,5 тисячі в’язнів) і повезли до Магадану. Там після лазні видали нам обмундирування, а наш власний одяг забрали. Виписали нам номери на шапці, коліні, грудях, плечах. Мій – К-418. Потім відправили нас на Індигірку на приїск Ойчан, район Усть-Нера, де видобували золото відкритим способом. Коли привезли в табір, до нас звернувся начальник, який заявив: «Нам не нужен ваш труд, а ваше терпение и смерть».

 На роботу нас водили в наручниках, а потім знімали і давали ломи, щоб у вічній мерзлоті копати ями для вибухівки, пізніше підривали грунт, збирали породу і промивали золото.

 Через якийсь час я захворів і мене помістили у лагерну лікарню. Мої товариші знайшли самородок золота і перенесли через конвой. Дали його лікарю Дубініну, який теж був суджений як «ворог народу». Він мене взяв до себе санітаром, щоб роздавати ліки, бо я знав латину. Як тільки міг, я допомагав товаришам. Того року вже в жовтні почалася сильна зима, лежали великі сніги. Весь грудень стояв мороз, досягав 59. У таборі почався голод, спочатку давали хліб, а потім лише консерви. Під кінець січня вертольотами скинули трохи муки. Я, 20-річний юнак, важив лише 28 кг.

 За той рік з 25 тисяч в’язнів залишилося лише 300 чоловік. Після цього нас вивезли на приїск ім. Горького, де я працював помічником маркшейдера. Норма виробітку – 150 тачок в день. Конвоїри і наглядачі били за що-небудь, не давали їсти. Але, попри всі митарства, нам вдавалося святкувати і Різдво, і Великдень, інші свята.

 У 50-х рр. мені прийшов лист, з якого я дізнався, що мою маму вивезено на Урал, а 7-річний брат Михайло помер у КПЗ, де перебував разом з мамою (вона працювала на Уралі з 1947 по 1960 р.).

 Я ж мучився по тюремних шахтах аж до 1953 р., поки мене не взяли знову до лікарні. Влаштував мене до себе лікар Феншин. Там я захворів двостороннім запаленням легень. Після лікування 15 березня 1955 р. був звільнений як інвалід, але без права виїзду додому. Поїхав до мами у м. Копейск Челябінської області. Там мене, як спецпоселенця, взяли на облік, і я кожний тиждень ходив відмічатися аж до жовтня 1962 р., поки не отримав паспорт.

 8 листопада 1962 р. повернувся на Україну. Мене довго не прописували, вимагали виїхати, але я все-таки залишився. Влаштувався на Бурштинську ДРЕС інженером з техніки безпеки. Потім працював на виробництві до 1964 р. Пізніше перебрався у Монастириська, де трудився техніком технічного бюро. Там мені вдалося розшукати отців Стрельбицького і Максимця, які допомогли вдосконалити мої богословські знання.

 У 1974 р. був підпільно висвячений владиками Павлом Василиком і Йосафатом Федориком на греко-католицького священика. З 1989 р. легально працюю, як український греко-католицький священик у м. Рогатині в церкві святої Богородиці.

http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/a20-ricnijunakvazivlise28kg

З 1989 року, коли в СРСР легалізували УГКЦ, о. Петро служив священиком у місті Рогатині у церкві святої Богородиці, пізніше — Перегінську.

В Перегінську о. Петро брав активну участь в громадсько-політичному житті селища. Був активним членом КУНу.

За його підтримки почалося будівництво жіночого монастиря Різдва Пресвятої Богородиці Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії.  Монастир будувала громада селища.

Коли виникла потреба в організації парафії в центральній частині, півдні та сході України, за рекомендацією єпископа Дмитерка о. Петро у 1994 році приїхав до Бердичева.

У травні 1995 року о. Петро захворів, хоча святу Літургію по неділях і святах відправляв. У нього знову відкрилося запалення легенів. У кінці травня він виїхав із Бердичева до родини.

Помер Петро Спиридонович Дутчак 22 червня 1995 року. Похований у селищі Лисець Тисменицького району на Івано-Франківщині.