Газета СВОБОДА, вівторок, 20-го квітня 1915 року
City, N.J., USA
Лист з Перегінска. повіт Долина.
Слава Ісусу Христу!
Дорогий наш Сину Николо! Пишемо до Тебе сей лист, але Бог знає, чи ти його будеш читати, бо вже 10 місяців минуло, коли ми мали ЛИСТ від Тебе. МИ не знаємо, чи Ти ще там в Канаді жиєш, бо ми чули, що з Канади так само беруть до війни, то Бог знає, чи Ти ще при життю. А коли будеш той лист читати, то будеш собі пригадувати, що той лист ще мої родичі писали, але своїх родичів Бог знає, чи будеш видіти. Ми в краю від ГОДИНИ ДО ГОДИНИ мерти вичікуємо, бо смерть кожному в очи заглядає. Бо відколи сьвіт настав, то ніякої такої біди і муки піхто не чув і не запамятав, яка тепер у нашім ріднім краю, що Ти би не пізнав де наше село Перегінско. Дорогий наш Сину Николо! Ми пишемо до Тебе того листа на Божу волю, або дійде або ні. Як дійде і як його прочитаєш, то будеш знати, що в нашім краю дїєсі. Бо як Ти ще був в краю, то Ти не раз чув що люди просили Бога, аби була війна і Бог людий покарав тою війною, а тепер Бога просять, аби тота війна швидко скінчилась, але мало хто лишиться при життю, а хто й лишиться, то так само запамятає.
Дорогий наш Сину Николо! Ми писали вперед до Тебе веселі листи, що ми здорові і що нам добре живеться, а тепер пишемо, що ми слабі і перепуджені і дуже зле нам. Бо ми ще минулої весни гарно були повеснували і гарний хліб був уродив ся, але ми вже нашої праці в осени не зібрали, а що троха зібрали, то і то пропало через війну.
Як зробила ся чутка, що буде війна, то кождий ходив так як на огни. А потім прийшло, аби всі резервісти вибралися до 24 годин і дуже багато народу зібралося другого дня коло церкви, то пійшло зараз пятьсот самої резерви. То з процесією їх виправляли аж до Крехович, а потім так само знов прийшло до 42 року, то навіть з поля забирали людий від жінок та від малих дітий. Наші оба зяті пішли. Твої сестри лишилися вдовами і їх діти сиротами, а у селі великий сум; не мож було перейти через наше село, бо жінки прощалися з чоловіками, а вони з своїми діточками, що на все сиротами лишаються, а їх жінки вдовицями. То потім в селі аж лячно було, бо нічого не чути, лиш завідня і великий сум: жінки плачуть за чоловіками, а діти за татами. В неділю церква порожна, бо мало хто в селі лишився . Боже, Боже ! Аж не можу витримати.
Нашим селом ішли два рази прокляті Москалі: перший раз ішли через 4 дні, але шкоди не робили. Як розложилися за селом на Кудрявци, то в селі дуже напудилися, а вони казали: ..Вам нічого не будемо казати, тілько скажіть, куда ваше військо пійшло”. То хто не хотів казати, того мучили та забивали і від того в селі зробився великий переполох, а потім пішли далі. Як ішли, то аж земля гуділа, страшно довитися бул, і ми чули, що здибалися з нашим війском коло Рожнітова, то страшно було слухати, як стріляли: від того стріляня земля тряслася, хати здрогалися і вікна сипалися, худоба ревіла, коні ржали, пси вили і кождий в хаті вклякав і Богу молився, а у кого було ще чим світити, то цілу ніч світив і ніхто спати не лягав і зі страху самі не знали, що мають робити. Одні по дворі ходили, а другі до ям ховали, що могли, але то мало що поратувало.
Другий раз, як ми вчули, що до нас козаки ідуть, то хто лиш жив, то напудився, бо тоті, що перший раз були зайшли, то досить надали кождому страху. Отже, як учули, що тоті козаки ідуть, то нарід зачав з села втікати і втікали, куди хто міг, куди очи несли, лиш аби утечи з села. То одні пішли в Карпат, аж на Успагаду?, а багато по ямах сиділо. Ті козаки як тота саранча відразу зачали робити збитки: найперше обрабували наше село і кожду хату, що їм під руки попадало: коні, худобу і кури, а потім зачали палити наші хати і дуже збиткувалися і робили велике варварство над жінками і бідними дівчатами і ніхто не міг ані випроситися, ані втікати. І навіть шматє, котре добре, то забрали, а котре було гірше, то в огонь кидали. Нашого ксьондза вбили, жінкам і дівкам груди і уха відрізували, збіжжя забрали і таке тепер у нашім краю і ми тепер належим до Росії.
Ми були поховали 8 міхів бараболь до ями і то вишукали! Ми, Синку, тепер дуже слабі, а я осліп на одно око з тої нужди, В селі голод великий і холод, бо їсти нема що, а палити нема де, бо половина села вигоріла, а хоч ще деякі хати лишилися, то нема чим палива привезти, бо худобу забрали. Одягнутися нема в що також, бо таксамо забрали, а гірше попалили. Кавалка хліба ніхто би не купив, бо дуже дороге і то ще нема де купити, а хоч би і було, то ніхто не має крейцаря. Соли таксамо нема і не мож дістати, нафти таксамо нема, але трісками світимо. Боже, Боже! Чи довго ми так будемо мучитися? Може Ти жиєш і може Тобі там добре, то Богу дякуй, щос втік перед сим нещастєм, бо тут вже був би ти певно не жив, були би Тебе давно убили. У нас була таксамо холера, аж поки дуже не постуденіло. Ми би Тобі багато написали, але не вільно. У нас почти нема, але тут у нас був чоловік з Росії і ми йому той лист передаємо. Скоро його дістанеш, то відпиши чим найборше, так само на Божу волю: або дійде або ні. Але абись писав на російський край. І ще ми забули Тобі написати, що Василя Короля жінку взяли Росіяни і ніхто не знає що з нею сталося.
Дорогий Сину! Просіть там Бога і ми тут просимо, щоби то нещастє нас минуло як найскоріше, бо тут не до витримання. Ми б хотіли написати до Петра і до Михайла Т.. але не знаємо адреси і до Юстини Б. і до Гринька і до Михайла P., то як Ти з ними будеш, то се їм прочитаєш. І ще раз моліть ся разом богу о спокій і о мир у краю.
Кінчимо писати, бо не знаємо і так, чи дістанеш сей лист. На другий раз ми Тобі більше напишемо. Здоровимо Тебе сердечно, бувай здоров! Твої родичі В. і Н. В.
