Чому я пішов в УПА
З ОУН та УПА були безпосередньо пов’язані мій тато Леон Семко, 1901 р. н., сестра Ярослава, 1924 р. н., брат Федір, 1922 р. н., а також я. Мене зосібна спонукало піти в УПА те, що в листопаді 1944 р. більшовицька влада вирішила виселити нашу сім’ю.
Тато Леон був боївкарем «Морозенка». Тривалий час перебував на нелегальному становищі. Мама Катря (Соломчак) разом із меншими дітьми Олесею та Зенком змушена була переховуватись, оскільки в листопаді 1944 р. радянська влада вирішила нашу сім’ю виселити, а все майно конфіскувати. 1949 р. їх схопили та депортували в Хабаровський край. Тато в 1950 році зголосився радянським органам, які дозволили йому виїхати до мами.
Брат Федір був стрільцем, згодом — ройовим у сотні УПА «Журавлі», якою командував «Грізний» — Юліан Стурко. Вона ще з двома — «Загроза» (сотенний «Заморський») та «Опришки» (сотенний «Довбуш» — Володимир Депутат) — входили до куреня УПА «Промінь» (курінний «Журавель» — Ярослав Юсип). У військово-територіальній структурі цей курінь належав до тактичного відтинку «Магура» військової округи «Говерля» УПА—Захід. Мій брат мав псевдо «Розбійник», був на вишколі в урочищі «Липа» (старшинська школа «Олені»), після якого повернувся в сотню ройовим. Навесні 1945 р., перебуваючи поблизу Перегінська, вирішив піти на ніч до мами, яка жила тоді на Потоці. Там потрапив у засідку і був поранений. Він почав тікати, але сил уже не було. Впав на дорозі й так пролежав якийсь час, стікаючи кров’ю. Згодом його підібрали «енкавеесівці». Без перев’язки кинули до тюремної пивниці в Перегінську, де він пролежав сім днів. Мама ходила й просила побачення із сином. Проте їй відмовляли. Коли Федорові стало вже зовсім погано, його дозволили забрати з в’язниці. Рідні повезли до лікарні в Калуші.
Біля Новиці він ще самостійно зліз із воза. Коли приїхали до лікарні, там уже ніхто нічим не міг допомогти: рана сильно загноїлася, а організм був заражений. 16 травня1945 року Федір помер. Поховали його в Перегінську на горішньому цвинтарі.
Сестра Ярослава — псевдо «Тамара» — працювала в підпіллі референтом Українського Червоного Хреста (УЧХ) ОУН Долинського повіту, а після реорганізації територіальної структури ОУН в 1945—1946 рр. — надрайонною провідницею УЧХ Долинщини. Була одружена з Василем Косем — «Беркутом» (1919—1946), що був з родини місцевого греко-католицького священика в с. Кальні Долинського району. Навчався в Бучацькій духовній семінарії. Був провідником юнацтва ОУН Долинщини, а з 1942 р. — референтом пропаганди Долинського надрайонного проводу ОУН. «Беркут» загинув у криївці біля
с. Кальни 18 березня 1946 р., потрапивши в засідку. Під час бою з «енкавеесівцями» «Беркута» було поранено в ноги. Щоб не потрапити в руки ворогів живим, він застрелився. «Тамару», яка перебувала з ним у криївці, поранив боївкар. Вона зуміла вирватися з оточення і втекти. Дорогою зустрілася з іншими повстанцями. Була дуже знесиленою, а тому повстанці понесли її до Кропивників, де наступного дня вона померла. «Тамару» й «Беркута» поховано в с. Кальні.
Про загибель Василя Коса та Ярослави Семко згадується в книзі «Українська Повстанська Армія. Бойові дії УПА за 1943—1950 рр.: Частина друга», яка є виданням Закордонних частин Організації Українських Націоналістів за 1960 рік. В джерелі зазначено (с. 159), що 28.03.1946 р. поверталися до зв’язкового пункту. Референт пропаганди надрайону «Беркут» та «Косар», «Сокира» й «Мирон» зайшли до с. Кальни Болехівського району, де їх оточили большевики. Під час відступу «Беркута» і «Сокиру» було вбито, а «Косар» здався живим у руки ворогів. В іншому місці цієї книжки сказано, що 29.03.1946 року (с. 160) група большевиків, яка проходила розстрільною ліс між селами Кальна — Витвиця — Княжолука, натрапила на чотирьох підпільників. При їх відступі була тяжко поранена подруга «Тамара», яка другого дня померла. Її таємно поховано в с. Кальні.
Я, Богдан Семко, народився 26 серпня 1926 р., мав освіту чотири класи, восени 1944 р. став стрільцем сотні «Грізного», в якій уже перебував мій брат Федір — «Розбійник». Дістав псевдо «Крук», яке переді мною мав інший стрілець, котрий загинув. На той час сотня дислокувалася переважно вище с. Лецівки в районі трьох гір — Мелецина, Підсухи, Трикіпці. Особливого обмундирування в мене не було: носив куртку, пізніше отримав мадярську шинель. Із мідної бляхи власноруч виготовив тризуб. Зауважу, що більшість стрільців не мала обмундирування і навіть тризубів. На початках у мене був бельгійський карабін, а пізніше дали мадярський. На 14 чоловік давали сумку з патронами.
У 1944 р. охочих поповнити ряди повстанців з Перегінська було дуже багато. Вони, як правило, збиралися на г. Вовкан, де формувалися сотні УПА. У 1945 р., коли знову утвердилася радянська влада та населеними пунктами заквартирували фронтовики, перебувати у повстанцях стало дуже важко. Тому кількість добровольців зменшилася. Нас дуже часто переслідували більшовики. Сотням необхідно було пересуватися лісом уночі. Я часто на ходу й спав. Ніхто не купався, були страшні воші. Виникали проблеми з їжею. Одного разу не давали їсти три доби. Сотня за той час перейшла Перегінськ, Слободу Небилівську, завернула в Чорний ліс. Лише в Закерничному нас нагодували.
У кожному селі підпілля ОУН мало свого станичного, який дбав передусім про харчування та нічліг повстанців. Вони забезпечували постачання продовольства, одягу, ліків та інших предметів першої необхідності підрозділам УПА до лісу. Це легше було робити з малих сіл. А в Перегінську збирати продукти було складно, оскільки це був районний центр і тут перебувало багато війська. Пам’ятаю, що станичними в Перегінську були Павло Непиків (працював на дві сторони), Федір Христук (Герин), Іван Глинка. Часто хліб та інші продукти в ліс возили фірмани в сумках як корм для коней.
Із 1945 р. багато стрільців почали тікати. Вони часто виказували органам радянської влади все, що творилося у сотнях. Тому більшовики почали завдавати повстанцям великих втрат. Щоб утримати дисципліну, сотенні вдавалися до жорстких методів: фізичних покарань і навіть розстрілу тих повстанців, які дуже завинили, наприклад, кинули зброю в бою. Строгістю, зосібна, відзначався чотовий «Ханенко» — Богдан Римик із сотні «Довбуша» — Володимира Депутата.
Пам’ятаю про воєнні дії сотні «Грізного». Один із боїв відбувся між Спасом та Лугами з москалями, які вантажили там вагон. На них напали сотні «Грізного» та «Заморського», оточили, забрали їх у полон. У бою брав участь і брат «Грізного» Кость.
Ще був бій у Лукві. Тут загинув комендант «Вівчар». Його збили з коня, на якому він їхав. Нога зачепилася за шпору. Так кінь його тягнув між своїми ногами аж до лісу.
Більшовики заарештували мене 27 листопада 1945 р. разом з трьома стрільцями. Сталося це, коли ввечері я ще з одним стрільцем подалися на хутір Рікля вище Ангелова, що біля с. Гринькова, до знайомих дівчат Наталії Кравчукової та Настуні Рогацької. Ми стояли з ними біля хати. Раптом бачимо: йдуть більшовики. Почали втікати: я — на Гриньків, а мій товариш — догори штрикою. Трохи пізніше пішли в розвідку і дізналися, що дівчат забрало НКВС. Ми повернулися до колиби в урочищі «Явірник» вище Свинного. Зі мною було шестеро повстанців, серед яких — Іван Мельникович, Дмитро Семко, Ярослав Мельникович, Михайло Коцан, Зенко Мельникович (брат «Морозенка»). Тут колибу оточили більшовики. Михайлові Коцану та Зенкові Мельниковичу вдалося втекти. Нас чотирьох було заарештовано.
Спочатку мене три місяці утримували в перегінській тюрмі. Потім перевели до Станіслава. 15 травня 1946 р. відбувся суд. Мене засудили до 15 років позбавлення волі. Покарання відбував у Норильську. Тільки через 11 років — у 1957-му — повернувся додому. У таборах виконував тяжкі роботи. Був слюсарем-монтажником, кранівником. Двічі тяжко травмований: першого разу мене сильно обпекло, другого — на голову мені впала балка, після чого я став інвалідом. Я брав участь у повстанні політв’язнів у Норильську, яке тривало від 4 червня до 4 серпня 1953 р.
Наостанку хотілось би привернути увагу громадськості до вшанування останніх груп підпільників кінця 40-х — початку 50-х
років минулого століття на теренах Рожнятівщини. Принаймні на двох із них немає жодного пам’ятного знака. Передусім варто вказати місце загибелі 10 листопада1950 р. п’яти підпільників ОУН в урочищі «Підверхсухий» за с. Закерничним на південний захід від с. Ясеня: Дмитра Юрківа — «Пісні», референта пропаганди Калуського надрайонного проводу ОУН, Івана Гандзюка — «Вітра», референта СБ Перегінського районного проводу ОУН, його охоронця Миколи Мельниковича — «Діда», машиністки районного проводу ОУН Анни Петриній — «Ксені», зв’язкової цього ж проводу Олени Мельникович — «Наді». До речі, «Дід» і «Надя» були з родини Б. Семка.
Ще одне таке місце є в урочищі «Чербул» біля с. Ясеня. Тут
6 січня 1951 року загинуло шестеро підпільників, серед яких — станичний ОУН с. Ясеня Олексій Юрчишин — «Опришок», його дружина Анна Юрчишин (Дзеба), боївкарі Юзь Федорчак та Савелій Грінчак, керівник технічної ланки районного проводу ОУН «Орлик», машиністка технічної ланки «Надя». Є припущення, що обидві групи підпільників поховано на горішньому цвинтарі в Перегінському.
Спогади Богдана Семка записав Богдан МАКСИМЕЦЬ, кандидат педагогічних наук, асистент кафедри політології ПНУ ім. В. Стефаника.
