Історія УПА бойківського краю від творця історії і літописця, полковника Степана Фрасуляка. Частина І-ша.

Відтинок „Магура”.
(Калуська округа).

Спогади.

Записав сотник С.Ф. Хмель.

1949.

Відтинок „Магура”.
(Калуська округа).
1.
Штаб Воєнної Округи „Говерля” і Обласний Провід ОУН німецько – большевицький фронт в 1944 р. перебули на Гуцульщині. Коли большевики відперли німців і мадярів в полосу Чорного Ліса, Обласний Провід ОУН зараз перенісся на доли, щоб монтувати сітку, яку в багатьох селах знищено, та організувати працю вже в нових обставинах, в більшовицькій дійсности. Штаб ВОГ залишився на Гуцульщині до дня 20/9. 1944 р., тобто до бою на Малиновищі . Дня 21/9 1944 р. командир „Грім” вислав мене до Чорного Ліса до диспозиції обласного провідника „Роберта”, а провідник „Роберт” послав мене в Калуську Округу в характері тимчасового командира відтинка „Магура” ( Калуська Округа), щоб там наладнати працю, зреорганізувати відділи УПА, дати їм напрямні і бойові завдання.
Заки представлю я стан, який я застав на новому терені, подаю опис своєї подорожі в назначений відтинок.
З Чорного Ліса перейшов я зі сотнею „Журавлів” в Калуську Округу. Наша траса вела через село Петранку. Там ми застали трьох, одягнутих по- цивільному, німецьких старшин, що утікли з большевицького полону. Всі три нашим приходом в село були дуже перестрашені. Виглядали вимізеровані і змучені війною. Коли переконалися, що ми не большевики, але українські повстанці, розговорилися. Вони були зажурені большевицьким наступом на Захід і сумнівалися, що Німеччині вдасться стримати большевицьку навалу. Вони нарікали на Гітлєра, що він доведе Німеччину до упадку. На моє запитання, що заміряють робити дальше, відповіли, що хотіли б дістатися до своїх і дальше продовжувати боротьбу в обороні свойого „Дойчланду”. Ми побажали їм щасливої дороги і світанком помашерували дальше. Дорогу Красне – Льдзяне ми „перескочили” і подалися до Ловаг. Там з’їли обід і по короткому відпочинку перейшли через ріку Лімницю. По цілонічнім марші через мочари Вільхівки, Князівське, Янівку, ми заквартирували в Янівськім лісі. Звідтам сотенний „Журавель” вислав дві чоти „Сокола” і „Ревая” організувати харчі та стягати однострої і військове майно, що було заховане по селах. Решта сотні відійшла в напрямі села Дубшари і закватирувала на горі Камінь. В поворотній дорозі чота „Ревая” коло села Князівське наткнулась на большевиків. Большевики гналися за чотою аж до села Янівки. Там обі чоти „Ревая” і „Сокола” получилися разом і звели бій з большевиками. В тому бою ройовий „Воскрес” побачивши, що кулеметник ранений, прискочив до кулемета і почав з нього стріляти до большевиків. Ворожа куля з флангу убила геройського ройового „Воскреса”. По ворожій стороні було п’ять вбитих і три ранені. Большевики забрали частину наших харчів.
В тім часі коли сотня „Журавлів” перебувала на горі Камінь, недалеко села Суходола закватирував курінь „Рена” . Був це бойовий курінь в силі до тисячі повстанців. Його завданням було ширити диверсії за фронтовою лінією. Курінний „Рен” зі своїми сотенними прибув до мене на гору Камінь, де ми відбули нараду. На нараді я постановив:
а). щоб курінний […]си вислав кур’єра до командира „Андрієнка” в справі дальших бойових акцій і осідку куреня;
б). до часу поки прийде відповідь від командира „Андрієнка” зробити спільну акцію зі сотнею „Журавлів” на районний центр Перегінсько.
Акція на Перегінсько не вдалася, а то з таких причин:
а). розвідка зле поінформувала нас про сили, озброєння і розташування ворога;
б). большевики, завдяки провокації, були заздалегідь повідомлені про планування нашої акції, сили повстанців, її командний склад, озброєння, звідки і коли мав розпочатися наш наступ;
в). під час бою сотня „Журавлів” не дописала. Вона не видержала протинаступу большевиків і втратила зв’язок з куренем „Рена”. На щастя втрат в людях не було.
Коли сотня „Журавлів” перенеслася в Мелецину недалеко гаївки, кількасот метрів дальше закватирувала сотня „Загроза”. Одного дня вчасним ранком почули ми в напрямі табору „Загрози” сильну стрілянину. Сотня „Журавлів” опустила табір і подалася на гору Острий Верх. Там до нас долучили кур’єрки курінного „Рена”, які вернули з Чорного Ліса. Одна з них мала відповідь від командира „Андрієнка” до курінного „Рена”. В штафетці був наказ щоб курінь по короткому відпочинку відійшов у Самбірщину, а потім за лінію Керзона. З кур’єрками прибула також підрайонна провідниця жіноцтва „Доля” і чотовий „Ненаситець” зі сотні „Загроза”, що було підозріле. В тім часі коли на його відділ большевики робили акцію, чотовий „Ненаситець” преспокійно полагоджував службові справи сотні. В кілька місяців пізніше виявилося, що чотовий „Ненаситець” і „Доля” були ворожими агентами.
Курінь „Рена” по одержанню наказу від командира „Андрієнка”, подався на захід. Це з одної сторони було добре, бо Калуська Округа, а передівсім гірські та підгірські села по переході фронту були дуже господарсько знуждані, а прогодувати таку велику скількість мужви було трудно. По-друге, сотня „Байди” , яка входила в склад куреня „Рена”, а яка складалася з повстанців із східних областей України, робила в терені бешкети. Відхід куреня „Рена” відтяжив нашу округу, так що можна було зайнятися організаційною працею та розташуванням повстанчих відділів.

2.
Калуська Округа – це один з найбільших відтинків, що входить в склад групи Воєнної Округи „Говерлі” (ВОГ). Її полоса покриває райони: Калуський, Перегінський, Войнилівський, Галицький, Долинський, Рожнітівський, Вигодський, Болехівський. ОУН вже під час організування Української Національної Самооборони (УНС) в 1943 р. заінтересувалася тим тереном, беручи під увагу його гористий і лісистий характер, вдачу і національну свідомість населення, дороги, сусідство з іншими відтинками і харчові ресурси.
Калуська Округа лежить на захід від Станіславова. Полуднева границя – це давня польсько – мадярська границя, східна – межує з великим масивом ліса Чорним Лісом, західна – зі Стрийщиною, а північна – з Рогатинщиною. Залізничний шлях Станіславів – Стрий ділить Калуську Округу на дві частини: полудневу – гірську, виключно лісисту та північну – дільську, в якій виступає величкий масив ліса – Болохівські ліси.
Грунти в полудневій частині не родючі: родиться жито, овес, бараболя. Північна частина має урожайніші грунти: там сіють також пшеницю. В гірській частині можна розводити на велику скалю пасічництво, яке щороку дасть багато високоякісного меду, а дільська частина має всі дані плекати сади.
Калуська Округа багата на ліси. Переважають чатинні, на нижчих висотах виступають буки. Трапляються рідкі породи дерев як модрини, кедри, ільми, а навіть тиси ( заповідник на горі Пустошак). В лісах багато звірини, крім дрібної як лиси, зайці, живуть дики, олені і медведі; з птахів виступають: готури (глухарі), дикі кури, орли, пугачі, чорні бузьки.
Калуська Округа обдарована також і підземними багатствами. В місцевостях: Рипне , Майдан, Слобода Небилівська, Слобода Дубенська, Перегінсько виступає нафтова ропа; в Болехові, Долині і Калуші кухонна сіль; в Кропивнику коло Калуша – потасова сіль (каініт); в Ургесталю коло Калуша – сухий газ (подібний як в Дашаві); на Підлютім коло Перегінська – сірчані джерела.
Тому, що Калуська Округа має лісистий характер, тут розвинений на велику скалю деревний промисл: тартаки і заводи хемічної перерібки дерева в Болехові, у Вигоді і в Брошневі. В Ріпнім знаходиться газолінярня (завод періробки рідкого газу на газоліну).
В Калуші, Долині і Болехові переварюють солянку. Харчевий промисл розвинений слабо: кілька [мі]рошних млинів і бровар в Калуші.
Калущину замешкує українське населення – бойки. Вони середнього зросту, стрункої постави, волосся чорне, великі чорні очі. Лиця у них гарні. Трапляються біляві типи. Вдача бойків рухлива, проворна, одним словом „бойка”. Може і від їх бойкої вдачі цю групу українського населення названо бойками. Вони дуже прив’язані до своєї закутини. Тут для них і земля найгарніша, і вода найчистіша і небо сміється. Заняття бойків: хліборобство, скотарство, лісорубство і праця на заводах. Яко лісові робітники можуть конкурувати лиш з гуцулами. Бойки мають великий хист до торгівлі. Щодо національної свідомості, то треба зазначити, що вона розвинулась тут доперва по Першій світовій війні. Калущина дала багато цінних націоналістів: Горбового , Тюшку , І. Клима , „Беркута” , „Демида” , „Роберта”, „Нечая”, а передівсім провідника ОУН Степана Бандеру.
Про місце народження провідника ОУН Степана Бандери я припадково довідався перебуваючи з командиром „Громом” в селі Угринові. В 1944 р. перед приходом большевиків осередок ВОГ містився в селі Угринові, в хаті одного заможного селянина. Він був уже старий дідусь, а його жінка симпатична бабуся, яка любила собі поговорити про старі часи, про свойого сина, невістку і внука. Одного разу, вона показуючи на портрет провідника ОУН Степана Бандеру* сказала:
– Но, хто б то подумав, що з панича єгомости виросте такий поважний чоловік.
– Чи о. Бандера був у вашому селі парохом?
– Ая, тут йому і Степан народився.
– Я думав що в селі Тростянци.
– Та де, я це добре пам’ятаю, бо й мені в цей час син народився. Вони оба бавилися, разом ходили до школи. Бувало на вакації, як панич Степан приїде до дому, то все до нас зайде. Тоді оба з сином щось говорили, писали. Часто панич висилав кудись сина. Та чи ви бачили нашого панича?
– Ні.
– Ніколи?
– Ані разу.
– Ви думаєте, що провідник Бандера вдався великий? Та де, мій син много вищий і сильніший від нього, лиш що правда то правда, так єгомость як і Степан вміють говорити. Кажу вам, пане старшина, як бувало зійдуться до нас люди, старі і парубки, то панич таке нарозказує, як би з газети читав. Та чи вірите ви мені, що коли вже всі розійдуться додому, а ми полягаємо спати, то я довго не сплю: думаю про ту Україну, та про тих хлопців, що їх катують по криміналах, і молюся до Гошівської Божої Матері. Нераз вже світає, а я й ока не замкнула.
– А вашого сина хто арештував?
– А хто, як не большевики. Казали, що за те, що тримав спілку з Бандерою.
Я подав свою розмову з бабусею для ілюстрації, що не тільки молодь і люди середнього віку, але навіть старі жінки любили Україну, для неї жертвували найдорожче – своїх дітей і внуків, а в довгі безсонні ночі заносили молитви до Гошівської Божої Матері, щоб вона дала ліпшу долю Україні та її безталанним дітям.
Національна свідомість населення велика. До її зміцнення причинилася у великій мірі УПА, яка на тому терені знайшла пригожий грунт. Села, високо в горах, як давніше казали, дошками забиті, де освіта стояла дуже низько, де панував примітивізм, скоро пробудилися зі свойого сну і цілою душею пішли за нашим рухом. Також в робітничих осередках, які большевики могли скорше охопити, симпатії робітництва були по нашому боці. Відносно інтелігенції, то та хоч частинно була затруднена в Українських Комітетах була також за нами, лиш воліла, щоб залишати її на боці. Вона боялася включити[ся] в активну боротьбу, щоб не закінчити вигідного життя […]* на тверде життя борця – революціонера, та не наражувати свої родини на ворожі репресії.
В Калуській Окрузі до Другої світової війни був великий відсоток поляків і жидів. Перші були затруднені в урядах і фабриках як службовці і робітники, в руках других спочивала вся торгівля. В часах і подіях нижче мною описаних поляки відігравали малу ролю. Майже всі втікали до Польщі, а ті що залишилися ставилися до нашого руху невтрально. Правда були між ними одиниці, що включились до істребітєльних отрядів, але вони скоро прозріли. Що до жидів, то ту проблему розв’язав Гітлєр.
Калуську Округу перерізує досить густа мережа шляхів: гостинці: Станіславів – Калуш – Долина – Болехів – Стрий; Станіславів – Богородчани – Розсільна** – Красне – Рожнятів – Долина; Долина – Вишків; Калуш – Довга Войнилівська – Монастирець – Журавно; Калуш – Войнилів – Сівка – Бурштин – Рогатин.
Залізничні шляхи: Станіславів – Стрий; Долина – Вигода;
Шляхи вузькоторової колейки: 1. Брошнів – Перегінсько через Сливки – Майдан на Пороги – Гуту; Перегінсько – Ясень – Осмолода на Мшану – Яйко; Мшана – Чорна Ріка; Осмолода – Брустури; 2. Брошнів – Спас – Луги на Мечище; Луги – Ілем’я – Лісна; 3. Вигода – Людвиківка* – Бескид; Вигода – Мізунь на Глибокий, на Соболь і Слободу; 4. Болехів – Слобода Болехівська – Лужки – Марина; Болехів – Бряза** – Магура; 5. Долина – Рахиня – Болохів.
Крім вище описаних гостинців і залізничних шляхів є ще много повітових і господарчих доріг, стежок, но [є, також, багато] партизанських шляхів, правда невигідних, довгих і без мостів, але певних.
Харчеві ресурси Калузької округи малі. Полуднева частина дуже убога. Перед Другою світовою війною в гірських селах на […]*** нераз панував голод. Тоді уряд організ[ов]ував допомогу і висилав для голодуючих зерно і бараболю, діти по школах діставали гарячі сніданки. Підчас війни цей стан ще більше погіршився, бо німці та большевики не зважаючи на неспроможність гірських сіл бути самовистарчальними наложили на них досить великі контингенти. Північна частина – багатша і вона була вирішальною харчовою базою для цілого відтинка. Щоб справу інтендантури якнайбільше усправнити, утворено в полудневій частині кілька баз, до яких звозили харчі з північної частини. Худобу, якої організація мала кількасот штук, вислано на полонини і залежно від потреби висилано до повстанчих відділів.
Якже з точки зору партизанської стратегії представляється Калуська Округа?
Калуська Округа має всі дані до ведення в широких маштабах партизанської боротьби:
а). лісистий і гірський терен уможливлює організування і вишколювання повстанчих відділів;
б). лісистий і гірський терен дає можливість повстанчим відділам відв’язатися від ворога і по бою деякий час відпочити;
в). войовничий темперамент, невибагливість і витривалість бойка роблять з нього знаменитого повстанця – партизана;
г). національна свідомість населення і його прихильне ставлення до нашого руху дає сильне опертя на масах.
То є плюси. Які ж мінуси має Калуська Округа?
а). в гірській частині густа мережа шляхів уможливлює ворогові скоре перекидання війська;
б). гірська частина убога на харчеві ресурси;
в). в північній частині брак лісів, виступає тільки один масив – Болохівські ліси, але і він густо перерізаний дуктами лініями і стежками.
Коли б Команда УПА дивилася тільки на одну округу з точки зору її теренових […]* і тільки в її границях наказувала вести боротьбу, постала би для нас істотна хороба „загумінковість”. Партизанська тактика вимагає від повстанчих відділів великих рейдів не лиш в межах матірної округи, але й сотки кілометрів від неї, в інші терени, щоб ворога всюди бити та завдавати йому втрат, а в повстанців виробити почуття соборності. Вихід зі свого „подвірка” вимагає від командира більшої проворності, орієнтації, скорої дицизії, а від повстанців – вояцьких чеснот.
Тому і відділи УПА не засиджувались довго на одному терені, але рейдували, били ворога та здобували собі невмирущу славу.
3.
Німці зайняли Україну, впровадили сильний терор. Як протиакцію німецького терору, Провід ОУН зорганізував в осені 1942 р. на Волині і Поліссі перші збройні відділи. Їх ціль була боронити українське населення перед німецьким насильством. Волинь і Полісся спалахнули полум’ям партизанської війни. З кожним днем число партизанських відділів росло. Багато молоді з селянського, робітничого і студентського середовища з Галичини включилися у Волинські і Поліські відділи, щоб боротися на двох фронтах з німцями і большевицькими партизанами, які з півночі з Білоруських лісів сунули навалою на Українські землі.
В Галичині почалась інтенсивна підготовка до організування повстанчих відділів. Та праця належала до військових референтів при теренових проводах ОУН. До них належало:
а) робити мобілізаційні обліки мужви здібної до зброї;
б) збирати та магазинувати зброю та виряд;
в) творити харчеві бази в околицях намічених на постої повстанчих відділів.
Рівночасно Провід ОУН організував старшинські курси, в яких вишколювались будучі командири УПА.
В червні 1943 р. в Калуську Округу прибув з Рогатинщини і Бережанщини озброєний відділ „Трембіта” під проводом сотенного „Чмелика” . „Трембіта” закватирувала в Карпатах на горі Стовбі а околиці села Суходола. Рівночасно з місцевої мужви зорганізовано другий повстанчий відділ „Сіроманців”, а який розтаборився на горі Чорній Сиглі. Той відділ очолив сотенний „Яструб” . Під горою Магурою біля села Брязи Болехівського району зорганізовано третій відділ „Кривоносців”, але цей скоро розлетівся. Крайовий командир „Беркут”, зробивши інспекцію відділів Калузької Округи, зарядив такі зміни:
а) всі три відділи „Трембіта”, „Сіроманці” і „Кривоносці” творять „Перший курінь „Гайдамаків”;
б) Курінь „Гайдамаків” очолить бувший командант окружного військового штабу друг „Хмель”;
в) дотеперішній командир „Трембіти” сотенний „Чмелик” відійде під гору Магуру і там наново організує і очолить сотню „Кривоносців”;
г) відділ „Трембіту” перебере сотенний „Чорнобривий” .
В днях 25-28/9. 1943 р. під горою Стовбою „Трембіта” звела успішний бій з німцями. В тиждень по тім „Трембіта” перенеслась на гору Присліп і затаборувала в сусідстві „Сіроманців”. З кінцем жовтня 1943 р. по вишколі одна сотня „Трембіти” з сотенним „Бродягою” і цілий відділ „Сіроманців” з сотенним „Яструбом” відійшли в Тернопільську і Львівську області. Друга сотня „Трембіти” залишилась на горі Люті в таборі „Сіроманців”. По відході відділів почався до куреня „Гайдамаків” новий призов. До тижня зорганізовано три сотні. Першу сотню очолив сотенний „Панас” , другу – сотенний „Ясьмін” , трету – сотенний „Чмелик”. Дня 10/12. 1943 р. німці зробили на курінь „Гайдамаків” велику облаву. Облавою проводив начальник Дрогобицького гестапо. В облаві брало участь около чотири тисячі німців. Курінь вицофав до табору „Кривоносців” під гору Магуру, де перебув два тижні. Там переведено іспити з двома сотнями. Дня 24/12. 1943 р. курінь дістав наказ вицофати на доли. В селі Довпотові курінь розчленовано. Ті повстанці, що з добрим вислідом здали іспити, дістали завдання теренових інструкторів, а тих що не здали – відіслано до сотні „Чмелика”. До Різдвяних свят сотня „Чмелика” перебувала по селах, там переведено додаткові іспити.
В тім часі обласний військовий штаб Станіславівщини очолив поручник „Гуцул” , а бувший комендант обласного ВШО* командир „Дзвінчук” , яко здібний військовий організатор перейшов на такий самий пост в Стрийщину.
Наш повстанчий рух охопив Полісся, Волинь, Галичину і перекинувся за Збруч. Повстанчим відділам не доставало підстаршин і старшин. Тому Провід ОУН наказав організувати в Карпатах старшинську школу, а це завдання припоручив поручникові „Хмельові”. Крайовий Провід Юнацтва зобов’язався вислати до старшинської школи свої кадри, які рекрутувалися з середньо- шкільної молоді і студентів університету. Провід Юнацтва взяв на себе обов’язок постачати школі все необхідне: зброю, виряд і харчі. Місце[м] під постій старшинської школи підібрано бувші табори куреня „Гайдамаків” під горою Магурою. Дата заснування старшинської школи день 1/3. 1944 р. Старшинська школа складалася з трьох сотень: дві перші сотні „Чмелика” і „Коника” становили старшинську школу, третя „Грома” – підстаршинську, четверта „Ясьміна” – охоронну сотню школи. Від першого дня започаткування школи до 15/5. 1944 р. школу очолював поручник „Хмель”, потім до кінця першого турнуса (кінець червня) поручник „Поль” . Він також провадив другий турнус до бою в Глибокім, тобто до дня 15/10 1944 р., в якім згинув геройською смертю.
Січень, лютий 1944 р. – це час творення по селах самооборонних кущів. На чолі кожного куща стояв бувший повстанець з куреня „Гайдамаків”. Кущі були зорганізовані в рої, чоти, сотні і курені. Курінним самооборонного куща був комбатант УГА* бувший сотенний „Гайдамаків” „Панас”. Він службово підлягав окружному оргмобові „Козакові” . Кущі відіграли велику ролю, тому що:
а) зводили бої з німцями і мадярами;
б) провідники кущів, організовуючи бойові акції, вправлялися і набирали практики потрібної їм як будучим партизанським командирам;
в) мужва в боях гуртувалася і заправлялася у військовому ремеслі.
По Великодніх святах 1944 р. Провід ОУН видав наказ мобілізувати кущеву мужву в повстанчі відділи. То був час, коли большевицько-німецький фронт пересунувся з-за Збруча до Галичини.
4.
Як повставали та розвивалися повстанчі відділи подаю генезу сотні „Журавлів”.
Відділ „Журавлів” почав організовуватися в середу по Великодніх святах дня 19/4. 1944 р. Провідником того відділу був комбатант УГА „Малина” , а інструктором бувший есесівець Дивізії „Галичина” „Заморський” . Початково відділ числив 20 людей. По двотижневому вишколі в Мелецині, відділ подався на доли. При переході залізничної дороги коло села Надієва, на відділ наскочили німці. Скінчилося тим, що повстанці утікли, а виряд залишили. Це все можна було забрати, бо німці по наскоці на відділ зараз нічого не забрали. Вину втрати таборового майна поносив „Малина”, тому що:
а) не провірив залізничної дороги;
б) дозволив повстанцям покласти на вози увесь свій виряд;
в) не придержувався партизанської тактики.
В Тростянці прибув до відділу „Журавель” і „Довбуш” . Перший очолив відділ, а „Малина” заняв пост бунчужного. „Довбуш” вернувся в Перегінщину для дальшої вербункової акції. З Тростянця повстанці відійшли до поблизької лісничівки. Коли прибуло більше новобранців, там переведено військовий та лікарський перегляд. Перегляд переводили: лікар „М[аксимович]” , хорунжий „Клименко” , курінний „Козак” та повітовий провідник „Іскра” . Здорових залишали, а хворих і фізично зле розвинених відсилали додому. В Болохівських лісах „Журавлі” побудували бараки.
Командний склад „Журавлів” був такий:
Сотню „Журавлів” очолював бувший легіонер „Журавель”. Був він енергійний, відважний і добрий організатор. Сотню тримав міцно. Стрільцями був люблений;
бунчужним був „Малина”;
чотовими були: „Довбуш”, „Заморський”, та бувші „Гайдамаки” „Сокіл” і „Жолудь”;
інструктором – „Рубач”, магазинером – „Глинка”, розвідником – „Грізний”, зброярем – „Вівчар”, кухаром – „Сорока”.
Вишкіл сотні був поставлений добре. Програма навчання була опрацьована Штабом Воєнної Округи після інструкцій Крайового Військового Штабу УПА. Сотня „Журавлів” перебувала в Болохівських лісах, не переводила ніяких акцій лиш вишколювалася. Були лиш два алярми, які описую нижче.
1. Одної ночі стрілець „Зозуля” на стійці три рази стрілив, та перестрашений прибіг до сотенного штабу і зголосив, що до табору хтось підповзується. Хоч він незнаного стримував три рази окликом „Стій!”, той дальше повзав. Тоді він до нього три рази стрілив. Йому здавалося, що мусів незнаного зранити, бо чув стогін і харчіння. В таборі сотенний зарядив алярм, та вислав стежу в напрямі випадку. Виявилося, що тим ворогом, який заалярмував табір, був борсук. Борсук одержав дві важкі рани, тому стогнав і харчав.
2. Другий алярм викликали сліди, які зауважено недалеко табору. Вислана стежа почула голоси і завважила якісь постаті довкола ватри. Терен був багнистий і до ватри підсунутись було трудно. Доперша ранком удалось стежі підсунутися близько і виполошити незнаних людей. Останні залишивши корову, яку зрабували у сусідньому селі, утікли. Були це большевицькі партизани.
В Болохівських лісах були ще крім сотні „Журавлів” сотні „Ромка” і „Ясьміна”. Бувший чотовий „Гайдамаків” зорганізував сотню „Заграву”.
Сотня „Ясьміна” це бувші „Гайдамаки”, що під час грудневих і січневих іспитів не авансували на інструкторів. Заки зорганізовано старшинську школу, сотня „Ясьміна” перебувала в Чорному Лісі, потім перейшла під гору Магуру як охоронна сотня школи. Коли елеви перевели рекрутський вишкіл, командир ВОГ поручник „Гуцул” стягнув сотню „Ясьміна” в Болохівські ліси.
Згадані три сотні становили курінь „Промінь”, на чолі якого стояв курінний „Козак”, що давніше був оргмобом окружного штабу. Коли мене призначено курінним „Гайдамаків” він по мені обняв пост командира Калуської Округи.
Курінний „Козак”, селянський син. З великим трудом здобув середню освіту – гімназійну матуру. Під час вакацій працював лісорубом, щоб через рік міг вчитися в гімназії. Зі зароблених грошей частину залишав каліці-батькові та молодшому братові, якого також посилав до гімназії. Військове знання здобув в польському війську. По фаху був він учителем. В поведінці був дуже симпатичний і товариський. Як курінний прекрасний організатор. Повстанцями та командирами загально люблений.
Коли німці довідалися про постій куреня „Проміня” в Болохівських лісах, курінь перейшов в Карпати. При виборі нових постоїв для сотень брано під увагу і тактичні сторони. Тому сотні побудували свої табори в недалекій від себе віддалі, щоб на випадок німецького нападу могли себе взаємно спомагати. Стрільці за тиждень побудували бараки. Коло кожної площі збірки зробили гарні кльомби у вигляді тризубів і організаційних знамен.
Стан куреня „Проміня” в Розтоці: сотня „Журавлів” – 130, сотня „Ясьміна” „Гайдамаки” – 206, сотня „Ромка” „Заграва” – 151 повстанців. Разом курінь „Промінь” числив 537 повстанців.
При сотні „Журавлів” приміщувався штаб куреня з курінним „Козаком” і оргмобом хорунжим „Климентом”. В районі куреня була окружна шпиталька. В ній працювали лікарі: „Неоскабін”, „Полтавець”, „Зеленюк”, медичка „Таня” (пізніше дружина провідника „Роберта”) і кілька санітарок. Лікарі були добрі, здібні, переводили навіть важкі операції. В сусідньому селі Липі зорганізовано курс радистів. Його провадив друг „Кирило”. Кілька кілометрів дальше на полудневому заході на Басарабці містилася старшинська школа УПА „Олені”. Ця полоса була вповні нами опанована і становила поважну нашу повстану базу.
5.
До поважніших подій цього часу належить рейд „Різуна” . Завданням куреня „Різуна” було очистити терени Самбірщини і Дрогобиччини від ковпаківців, які в Майданських лісах зробили свою випадову базу. Повстанці – різунівці були добре виряджені і заправлені до боротьби з німцями і „чубчиками” (ковпаківцями). Траса „Різунового” рейду була визначена через Калуську Округу і Стрийщину у Майданські ліси. Курінь явно в день переходив через села. Коли „Різун” зі своїм військом затримався на короткий відпочинок в селах Новошині і Пшеничнику, в той час на Вигоді німці і поляки були в гострому поготівлі. Тоді багато з них утікло до Долини. Курінний „Різун” міг тоді легко знищити Вигоду, але на це не мав наказу та не міг по дорозі до місця призначення розпорошувати всіх сил. На довший постій він задержався в Лужках. Там сконтактувався з курінним „Козаком”. Курінь „Різуна” побирав харчі з нашої окружної бази в селі Липі. За нецілий тиждень, по відході з Лужок, курінний „Різун” мав великий бій з німцями в селі Кам’янці. По цілоденному бою курінь відступив верхами на Басарабку до старшинської школи „Оленів”. Курінний „Козак” вислав на поміч „Різунові” дві сотні „Журавлів” і „Заграву”. Але коли розвідка донесла, що до Слободи Болехівської приїхали більші сили німців, курінний „Козак” наказав сотенному „Журавлеві”, який ще навіть не дійшов до села Брязи, вернутися до Р[о]зтоки та боронити таборів і шпитальки. Під Брязою на нижньому кінці села сотня „Заграва” зробила засідку, в якій знищено 3 авта і убито до тридцять німців. Сотня здобула кільканадцять крісів і шість кулеметів. Тоді також відзначився курінний інструктор „Летун” , який сам один наскочив на німецьку заставу та двома гранатами змусив німців залишити зброю та утечи. „Летун” здобув кулемет.
Командир „Різун” прибув з куренем до старшинської школи „Оленів”. На другий день коло полудня німці зайшли слідом куреня „Різуна” недалеко табору „Оленів”. Перед мостом коло Басарабки застава школи отворила вогонь. В результаті вогню по ворожій стороні були два вбиті, а по нашій – елев „Високий” ранений. „Різун” зі своїм куренем зараз відійшов з табору. Його заміром було вдарити на німців збоку і не допустити до здобуття табору старшинської школи „Оленів”.
Старшинська школа „Оленів” не могла довше перебувати на Басарабці. Місце постою було розконспіроване. На другий день по відході „Різуна” старшинська школа подалася горами до села Слободи Болехівської, де закватирувала в лісничівці. Там переведено іспити та закінчено перший турнус.
По розпущенні першого турнусу старшинської школи, почався набір юнаків на другий турнус. Щоб новобранці були військово і ідейно підготовані, в Розтоці створено підготовчий курс, так звану Школу Кадрів, яку очолив сотенний „Шум”. Для цієї школи „Журавлі” побудували бараки. Сотенний „Шум” службово і господарчо був залежний від курінного „Козака”, зате у вишкільних справах – від командира старшинської школи „Оленів”, який випрацював для нього програму вишколу та контролював його виконання. Від червня 1944 р. почався призов до Школи Кадрів. Вимогою прийняття до школи було, щоб рефлектант був добре фізично розвинений і мав закінчений науковий цензус. В тому самому місяці сотні „Журавлі” і „Заграва” дістали наказ відійти на доли. Їх завданням було протидіяти акції німців, які вислали в наші села свої допоміжні відділи зложені з татарів, узбеків і інших, які пацифікували цивільне населення.
По відході сотень з Розтоки, опущені бараки зайняла старшинська школа „Оленів”. Це були часи, коли большевицька навала налягала на захід. Фронт був близько. Сотня „Журавлів” не відійшла по призначеній маршруті, з причини хвороби сотенного „Журавля”. Він був хворий на чахотку. Сотню перебрав чотовий „Довбуш”. Сотня подалася в сторону Спаса. Там „Довбуш” сотню розчленував. Три чоти закватирували у Підсухім і Погорільці, а одна в Суходолі і Липовиці.
Важніші акції того часу були:
1. На шляху Долина – Вишків було село Жакля, замешкане виключно поляками. По розвалі Польщі Жакля стала важним осередком польського підпілля. Поляки спільно з мадярами перешкоджали нам в організаційній праці. Тому постановлено знищити це гніздо польського шовінізму. Розвідчикові „Грізному” припоручено розвідати про розташування польських та мадярських сил, та зробити точний ситуаційний план. Після розвідки „Грізного” в Жаклі було тридцять мадярів та кільканадцять озброєних поляків. Сотенний „Довбуш” так розпланував акцію на Жаклю: чота „Жолудя” мала обсадити лінію вузькоторової колейки і наступати зі заходу, чота „Сокола” мала вдарити з полудневої, а чота „Заморського” з правої сторони від гамарні. Сотенний „Довбуш” був при чоті „Заморського”. По підрізанні телефонних стовпів і заняттю вигідних бойових позицій, дано ракетою знак до наступу. Ніч була дуже темна, дощова. Наших повстанців стрінула несподіванка. В Жаклі було не тридцять мадярів, але триста. Там постійно кватирувало стоп’ятдесять, а того вечора прибуло ще стоп’ятдесять, поляки мали також багато захованої зброї ще з часів упадку Польщі. На повстанців зі всіх сторін посипались стріли. Повстало замішання. Чоти хоч стратили зв’язки між собою і були сильно обстріляні, наступали три рази та вдерлися в село. Там спалили п’ять хат і три стодоли. Один повстанець вбіг до хати, де спали порозбирані мадяри, він забрав їм кріси та кинув гранату. По двогодинному бою повстанці відступили до села Лолина. По нашій стороні не було ані одного вбитого, ані раненого. Скільки втрат мали мадяри не відомо, бо мадяри на другий день почали пацифікацію сусідніх сіл.
2. Небаром по акції на Жаклю чота „Заморського” здобула в селі Лолині мадярське авто. Розвідник „Грізний”, що вмів шоферувати, поїхав автом до Суходола.
3. Розвідка донесла, що до села Спаса прибула німецька карна експедиція. Німці забирали від селян худобу, збіжжя, полотно, вовну, при тім побивали та арештували невинних людей. Щоб не дати німцям пацифікувати мирне цивільне населення, чотовий „Сокіл” і „Жолудь” із власної ініціативи повели свої чоти на протиакцію. Коли одна частина німців зі зрабованим майном і арештованими чоловіками і жінками була за селом коло моста на ріці Чечві, обі чоти вдарили на них. Серед німців повстала паніка. Вони не знали що робити, чи втікати, чи обороняти зрабоване майно. Арештовані скориставши із замішання порозтікалися. Про це, що в селі залишилося ще тридцять німців чотові не знали. Друга частина німців, що була в селі, почувши стріли, заняли на цвинтарі добрі становища та почала бити по наших повстанцях, які не мали ніякої охорони, бо терен був рівний відкритий. На щастя ВПЖ (військова полева жандармерія), що була недалеко, забігла спритно на тили німців і почала на них стріляти. То чоти підбадьорило. Повстанці кинулися на німців та були б їх розбили… коли б не дався чути свисток вузькоторової колейки. Чотові думали, що то німцям над’їзджає поміч, наказали відступати, не опанувавши поля бою. У висліді бою: по ворожій стороні було вісім вбитих та сім захоплених, по нашій – три вбиті та один ранений. Місцеве населення забрало назад вісімнадцять штук худоби, яку німці зрабували.
6.
По звільненні мене з функції командира старшинської школи „Оленів”, а назначенні Шефом Штабу ВО 4 (наказ Головного Командира УПА з дня 16/6. 1944 р.), тому що зараз я не міг зв’язатися з командиром ВО, який в той час переводив інспекцію повстанських відділів, перебував я через два тижні в селі Липі. Саме тоді в селі Липі відбувався курс радистів. Його провадив бувший провідник обласного зв’язку, студент техніки, друг „Кирило”. Був він людина інтелігентна, проворна, працьовита і щиро віддана Організації. „Кирило” був свого рода організатором, свідоцтвом того, його нове псевдо „Дідько”. Працю трактував поважно, та вимагав також солідності від своїх підчинених. Учасників курсу було двадцять осіб, з того вісімнадцять жінок і два мужчини. Щоб удержати у карності той людський конгломерат, треба було бути направду оригіналом. Протирежимні проступки, як не вивчення лекції, недопильнування дижуру, романси дівчат, карав бігом довкола хати босо по мокрій траві та карною стійкою. Карна стійка відбувалась в той спосіб, що „покарана” діставала незаладованого кріса, або гранату без запальника і мусіла стояти на стійці по вечірній зорі одну або дві години. Озброєння курсу: папашка і пістоль провідника „Кирила”, кріс курсанта „Іскри”, граната курсанта „Орла”. Заняття тривали поденно по десять годин. Вони були теоретичні – електрофізика, та практичні – надавання і відбирання азбуки Морзого. Як деяким важко приходилось ті предмети вивчати, свідчить уложена курсантами пісня:
Інструктор „Кирило” нас навчав,
Про закони Ома викладав,
Про закони Ома,
Аж болить голова, викладав.
Радистою ніколи я не буду,
Бо все, що вже знаю, то забуду,
Бо ті різні „та-та”
Роблять з мудрого варіята.
Часто вночі алярмували мою дружину: „Пані добродійко, ходіть скоро до нас, (Галина або Іван) вмирає!”. Моя дружина брала свою підручну аптечку і бігла рятувати. Виявлялося, що тим смертельним казусом був звичайний біль голови, зубів, піхур на нозі, або шлункова недиспозиція. Щоб закінчити з алярмовим лихом, попросив я медичку „Таню” аби вона із лікарем „Зеленюком” переглянула це військо. Лікарське консиліум сконстатувало: два піхурі на ногах, один випадок корости, решта „пігіль”. Щоб радикально побороти коросту, провідник „Кирило” наказав всім курсантам смаруватися сірчаною мастю, а виконання наказу особисто провіряв. Але здорове жіноцтво не смарувалося сірчаною мастю, лиш вазиліною. Потім сміялися з „Кирила” що його набрали.
Друг „Кирило” мав клопіт не тільки з жіноцтвом, але і з курсантом „Орлом”. На Зелені Свята повітовий провідник „Крига”, ідучи до повстанських відділів зі святочними дарунками, вступив також до Липи. Віз, на якому була бутля з горілкою, примістив він в стодолі недалеко хати, де відбувався курс радистів. Курсант „Орел” користаючи, що в стодолі не було нікого, здорово напився. Потім упав непритомний на землю і дістав судороги. В тім випадку вже мене заалярмували. Щоб викликати реакцію, я казав „Орла” залляти квасним молоком. По тій курації спав важким сном більше як півтора доби.
Як довго курс провадив „Кирило” було видно великі поступи курсантів. Його наступник не вмів собі дати ради з курсантами та розпланувати навчання.
Помимо дивацтв „Кирила” я його любив. Він мене також дуже любив і називав „батьком Хмельом”. До поглиблення його дивацтв причинилася в великій мірі його нещасна любов до одної східнячки. Під час облави на повітовий осередок пропаганди в 1946 р., він ранений попав живим в руки большевиків. Не було чути, щоб когось всипав.
З „Кирилом” я запізнався, коли він був ще обласним провідником зв’язку. Його заступником був дуже симпатичний хлопець, контролер зв’язкових ліній, друг „Галаган”. По переході фронту його дружина, довідавшись про місце нашого постою прийшла до нас, щоб розвідатись про свойого чоловіка. Що з ним і його дружиною сталося я не знаю. Вони обоє були дібраною, гарною парою. Всі їх любили.
7.
В селі Липі до мене доходили слухи про невідрадний харчевий стан в старшинській школі „Оленів”. В тім часі, коли Організація розпоряджала великими харчевими ресурсами, коли інші повстанчі відділи мали магазини повні найрізнородніших харчів почавши від разової до найбілішої муки, круп, стручкових, м’яса, масла, смальцю, солонини, мармеляди, цукру, паками (тисячами) яєць, денно кількасот літрів молока, повні бідони сметани, тоді одна на цілий край старшинська школа „Оленів” голодувала. Вже не дивота як то було в часі облав, заскочень або переходу фронту, але тоді то був злочин. Доля старшинської школи „Оленів” мене дуже обходила. Я найбільше розумів, що значить організувати і провадити її в невідрадних обставинах. Тому я з цілою енергією старався їм допомогти. Люди, яким добро школи лягало на серце, були далеко, до них важко було дістатися, а інші до справи старшинської школи відносились обоятно. Коли з сусідних областей ішла зброя і харчі до школи, то по дорозі пропадали. Взяти такий примір. В березні 1944 р. Тернопільщина вислала кількадесять крісів і кілька кулеметів. Підводи були вже в селі Становій і там… застрягли. Не було чутки, щоб ворог відібрав, вона попросту була потрібна для озброєння місцевих боївок. Так само було і з харчами. Коштом школи, наживались потрібні і непотрібні людці, а що цвіт нації голодував єрунда. В тім часі багато людей зі „зброду”, Організацією не провірених, щоб себе схоронити перед зближаючимися большевиками, затягалися в різні боївки і там наживалися в недозволених акціях і компрометували Організацію. Цей стан був дуже нездоровий і вимагав санації.
Договорившись із провідником обласного постачання другом „Левком”, зініціювали ми заховати в полосі таборування старшинської школи „Оленів” харчову базу. Марево голоду було усунено. День і ніч валки повні харчів надходили до бази, якою завідував бувший чотовий старшинської школи друг „Спартак”.
8.
По нападі німців на Басарабку старшинська школа знайшлася „без хати”. Якийсь час перебувала в селі Слободі, де переведено випуск першого турнусу. Потім обсади школи перенеслась на відпочинок до села Липи, а коли почався призов юнаків на другий турнус, старшинська школа заняла табори „Журавлів” і „Заграви” в Розтоці. Але з причини зближення фронту треба було подумати про запасовий табір, де можна було б перебути перехід фронту і без перешкод вишколювати. Про забезпечення школи в резервовий табір на випадок зближення фронту, Головний Командир УПА видав наказ. Тому поручник „Поль” вислав хорунжого „Зміюку” в Перегінщину, щоб там, де „Зміюка” колись був лісничим, відшукав відповідне місце під табір. Але хорунжий „Зміюка” о непересічній відвазі і енергії, скориставши, що вирвавсь з табору, в якім в ролі підчиненого зле почувався, на чолі своєї жандармерії робив засідки і наскоки на переїзджаючі ворожі колони авт і групи. Здобутків мав стільки, що це заладував на вузькоторову колейку і завіз до села Суходола, де планував знайти місце під табір для старшинської школи. Вибрав Печища, присілок Липовиці. Там наказав копати бункери та ховати військове майно. Частину спотребували таки самі повстанці, а решту розікрали цивільні люди. Коли большевики і мадяри часто наступали „Зміюці” на п’яти, він опустив Печища, та через гору Вовкан подався на доли. Хорунжий „Зміюка” вирвавшись з під опіки поручника „Поля” вже не вернув до старшинської школи, але довший час перебував в селах Сваричів і Берлоги як комендант окружної жандармерії. Пізніше був командиром відтинка „Маківка”.
9.
Тактикою большевицької офензиви в Галичині в 1944 р. було відгородити мадярів і німців від Карпат, відрізати їм дороги вздовж карпатських рік і цілу ворожу армію окружити та змусити до капітуляції.
Коли большевикам цей маневр не вдався, вони за всяку ціну старалися подолати лінію опору в Карпатах вживаючи всіх засобів модерної війни, а саме: змоторизовану піхоту, авіацію, катюші. Деяким зараз видається як большевицькі танки та панцерні авта могли виїхати на такі верхи, як Яворини над рікою Мізункою.
Мадяри і німці побудували вздовж Карпат сильні укріплення, долини рік загородили мінними полями, кулеметними гніздами, артилерією і протитанковою зброєю. Карпати стали для мадярів ніби „лінією Мажіно”. Большевиків дорого коштувало перефорсування Карпат. Вони вживали несчисленні кількості війська, які гинули сотнями і тисячами, щоб поширити володіння кривавого Сталіна. Здобуття кожної п’яді землі коштувало їх багато жертв. Але большевики могли собі на це позволяти, маючи до диспозиції великі людські ресурси. Для них людина, це гвинтик у державній машині, який можна заступити другим.
Терен Калуської Округи був театром сильних боїв. Мадяри і німці побудували собі в полудневій частині Калуської Округи оборонну лінію, сильно уміцнили долини рік Лімниці, Ілемки, Свічі і Мізунки. Большевики за всяку ціну хотіли перефорсувати долини рік Лімниці і Свічі, тому що задами тих рік були дороги на Мадярщину. Але противник боронив їх завзято, вживаючи всяких маневрів.
На відтинку між Гриньковом і Осмолодою мадяри і німці мали свої становища сильно замасковані. Большевики думаючи, що та полоса вільна від противника, впакували там півтора дивізії і тішились, що Перегінський просмик – дорога на Мадярщину, вже в їх руках. Мадяри маючи добру обсервацію і поле обстрілу, заманили большевиків у пастку, створили гураганний вогонь. В результаті, з півтора дивізії залишилася тільки мала частина. Великі цвинтарі є свідоцтвом, скільки жертв Сталіна коштувала його імперіялістична експансія. Війна вже давно закінчена, а наші повстанці і нині знаходять не поховані большевицькі трупи, а в Лімниці скинену зброю і амуніцію.
Також і другий відтинок над рікою Свічою між селами Максимівкою і Кропивником переходив кілька разів з рук до рук. Насамперед большевики заперли німцям і мадярам важну дорогу Долина – Вишків. Німці, щоб подолати большевицький клин, сконцентрували сильний вогонь артилерії на ту частину фронту. Тоді згинуло багато большевиків, а з ними і цивільного населення, яке не встигло утекти із сіл. Німці прорвалися, дорога Долина – Вишків була в їх руках. Але большевики, щоб перешкодити німецькому і мадярському відступові вжили катюш. Німці знова зі своєї сторони послугувались скоробійними гарматами і летунством.
Незавидна була доля мешканців прифронтової полоси. Люди з дітьми і худобою евакували в запілля де не долітали артилерійські стрільна. Їх сталим товаришем був страх, журба, та клопіт, з малими дітьми. Були вояки так німецькі, як і більшовицькі, що щиро співчували і помагали людям в евакуації, але загально обі армії відносились обоятно до цивільного населення. Траплялися випадки, що одиниці яких війна позбавила моралі та людських почувань, знущалися та обкрадали селян.
Але не всі люди опускали свої села. Були і такі, що воліли терпіти всі страхіття війни, як залишити свою „вітцівзнину”. Один чоловік із села М. оповідав такий епізод.
Село М. переходило кілька разів із рук до рук. Одного дня німці наступали на село з кількох сторін. Большевицькі застави стримували їх. Коло паркану стояв молодий стрілець і хотів стрілити з запашки до наближаючихся німців, але папашка затялася. Німці завважили большевика і пустили до нього серію з кулемета. Боєць важко ранений упав на землю. Чути було його стогін і видно було як ворушив руками. На раненого ніхто не звертав увагу. Большевики відперли наступ німців. По раненім переїхав танк, так що роздавив йому цілком ноги. Боєць вже не стогнав – він помер. Коли большевики відперли німців з села, надїхав на коні якийсь большевицький старшина. Його заінтригував труп на дорозі. Він зліз з коня, підійшов до трупа та довго йому приглядався, потім витяг з кишені умерлого якісь документи. Видно було, що в трупі мусів розпізнати якогось близького собі, бо заплакав, трупа відтягнув з дороги і перехрестив. Коли завважив селянина, свідка цієї сцени, витягнув 600 карбованців і просив, щоб цей поховав його сина і на його гробі поставив хрест. Живий батько і упавший син були українцями з Кам’янець-Подільської області.
Коли большевики заняли територію Калуської Округи, зараз приїхала їхня влада, яка заводила цивільну адміністрацію. В першій мірі оголосила мобілізацію мужви від 18-45 років життя та нав’язала сітку агентів. В 1941 р. підчас свого відвороту большевики залишили в Галичині своїх агентів, яким сказали, щоб ті до їх повороту слідили за нашим рухом, його вивчали та запам’ятовували хто в місті або селі є активістою або симпатиком ОУН, станичним, зв’язковим, провідником.
10.
Для Організації ОУН прихід большевиків не був несподіванкою. Вона приготовляла своїх членів до цього ще перед приходом большевиків в ряді інструкцій, в яких подавала як дальше вести працю та як боротися з новим окупантом. Що ми в початках большевицької окупації понесли великі втрати, це наша вина. Но хоч Провід ОУН в своїх інструкціях подавав прийоми большевицької боротьби проти нашого визвольного руху, але ми ворога недооцінювали, а інструкції уважали як мертвою буквою. Доперва коли стрінулися з дійсністю, коли ворог забирав з наших рядів вартісні одиниці, ми стали вивчати його тактику та творити свою нову, яка дала нам змогу підпільно працювати та боротися з ворогом. Ситуація наших членів в прифронтовій і за фронтовій полосі була дуже прикра. Одні члени перебули цей час разом з відділами УПА в лісі, лявіруючи поміж двома фронтами, а другі в селах по бункерах. Большевики зараз розпочали сильну нагінку на бандерівців. В цій акції помагали їм агенти. В перших днях окупації ми мали найбільше жертв. Це потрясло населення. Воно думало, що Організація ОУН розбита, а з нею також погребена і ідея Самостійної Соборної Української Держави. В селах повстав хаос, люди були здезорієнтовані, не знали що їм дальше робити, чи йти в Червону Армію, чи в ліс до УПА. В терені не було проводу, який міг би був населення поінформувати. Тому треба було конечно стрястися з паніки та зачати працю, яка показала б що Організація ОУН не розбита, що УПА є і бореться з новим окупантом.
Член Обласного Проводу ОУН, бувший провідник Калущини „Нечай” перебув перехід фронту в Калуській Окрузі. Помимо непевності і небезпеки життя, відірваний від вищих і нищих клітин Організації, потрапив на свойому терені наново змонтувати сітку, членів які осталися втягнути до дальшої праці, а відділам УПА назначити командира.
Користуючись деякими матеріялами з 1944 р., подаю в скороченні письмо провідника „Нечая” зараз по приході большевиків.
„Друже Провіднику (Командир). Обставини змусили мене не чекати на Вашу відповідь, але назначити командира на вашу округу. Зробив я це сам тому, що сотням, бачу, тяжко скоро комунікуватися з ВО і противно. Користуючись правом, яке я маю до сотень, назначив командиром всіх відділів друга „Вуха”. Від дня 9/9. 1944 р. друг „Вухо” почав роботу. Якщо ви мої потягнення апробуєте, прошу від себе повідомити всі частини, щоб другові „Вусі” підпорядкувалися та йому звітували. В цьому терені сильні облави. Большевики сильно реагують на наші акції. В спільному наказі ми відкликали на короткий час зачіпні акції до того часу поки не упорядкуємо ліс. Колись пізніше будем бити. Хорунжий „Клименко” остав дальше оргмобом. Нехай командир „Козак” бодай напише щодо цього, бо з ВО нехто не відзивається. „Нечай”.
З письма провідника „Нечая” довідуємося, що Калуська Округа скоро прийшла до форми, що в запіллі ворога наші відділи почали бойові акції. Це викликало зі сторони большевиків проти акції у формі великих облав на ліси. Для доповнення письма провідника „Нечая” подаю ще деякі точки з наказу командира „Вуха”:
в першій точці подано, що з днем 9/9. 1944 р. функцію командира округи перебрав друг „Вухо”;
в четвертій точці – компетенції командирів;
в шостій точці – організаційні зарядження;
в сьомій точці – тимчасові зарядження як: здержання акцій крім оборонних, звільнення з відділів без вартісних одиниць (про яких я писав в 7 розділі. Вл. прим.), конспірація відділів, вишкіл та звітування.
Коли я прибув на терен Калуської Округи, праця почасти була наладнана. Всі відділи УПА, крім старшинської сколи „Оленів”, перебували в Болохівських лісах та вели зачіпні і оборонні бої.
В червні 1944 р., по розпущенні підстаршинської школи „Оленів”, Команда УПА наказала щоб сотня „Гайдамаків” заквартирувала на Басарабці і була охороною старшинської школи. „Гайдамаки” робили менші і більші акції на німців і мадярів. Найбільшою їх акцією був наскок на гарбарський осередок – місточко Болехів. „Гайдамаки” здобули кільканадцять фір скіри, якою було можна ушити взуття для цілого куреня війська. Коли большевики наближалися, старшинська школа „Оленів” подалася на захід, в напрямі Рожанок* (Скільщина), а „Ясьмін” зі своєю сотнею лявірував поміж фронтами. Вкінці знайшовся в такій ситуації, що сотні забракло харчів, з бази, як і з сіл не можна було нічого принести. Треба було з відділом пробиватися. На це забракло „Ясьмінові” відваги. Наступ большевиків був такий сильний і скупчений, що здавалось, що не відділ, але навіть поодинокий повстанець не зможе продертися через стільки ворожих ліній. До такого діла треба було командира „Різуна”. Йому ніколи не бракувало ризика. Коли інші тратили надію, а навіть відбирали собі життя, „Різун” ішов пробоєм, та щасливо без втрат переводив військо. „Ясьмін” зробив інакше. Він наказав збірку сотні, та розказав повстанцям про їх невигідне положення. Зміст його промови:
– Хлопці, ми найшлися в окруженому положенні. Довкола нас німці, мадяри і большевики. Одним словом ми окружені. До того лиха є ще і друге лихо, бо не маємо що їсти. Тому наказую: хай кожний з вас на свою руку продирається через фронт і долучить до мене, а як мене вб’ють, то до мого заступника в селі Станковій. Зрозуміли? Не думайте що я сотню розпускаю і ви вже є цивільбанда. Я це роблю тому, бо не бачу іншого виходу з окруження. Но хлопці, ще так не було, щоб якось не було! Слава Україні!
(Це не є його дослівна промова. Я мав не раз нагоду чути „проповідь” „Ясьміна” і припускаю, що і тоді він інакше не промовляв. Вл. прим.).
Повстанці закопали в лісі зброю та переходили поодиноко фронт. Багато допомагали їм цивільні люди, що евакували з прифронтових сіл в гори. Мужики перебирали їх в цивільне убрання, а жінки і дівчата, подаючи „Гайдамаків” за своїх чоловіків, переводили їх попри большевицькі застави. Щоб нашого повстанця, який привик до зброї, і без неї почував себе ніяково, зробити відважнішим, жінки давали йому на руки малу дитину, та так його переводили. Всім „Гайдамакам” вдалося щасливо перейти прифронтову полосу. Однак до „Ясьміна” долучило дуже мало. Більшість з них пішла додому. Опісля большевики змобілізували їх до Червоної армії. Розчленування сотні мало негативний вплив на населення. Воно думало, що з нашої сторони наступила капітуляція, що Організація ОУН перестала існувати. Був час що „Ясьмінові” грозив революційний суд за розпущення сотні, але потім узгляднено обставини в яких він знайшовся.
Сотенний „Ромко” зі своїм відділом „Загравою” знайшовся може в ще більш невідраднім положенні як „Ясьмін”. Повстанцям грозила також смерть від ворога і від голоду. Однак він потрапив продертися з цілим відділом з окруження та вивести виснажених і збіджених, але за це всіх повстанців в большевицьке запілля.
В Болохівських лісах командир „Вухо” спільно з хорунжим „Климентом” і провідником „Нечаєм” зреорганізували і доповнили сотні: „Ясьміна”, „Ромка”, „Журавля” і „Летуна”.
Коли большевики проголосили мобілізацію, Провід ОУН видав наказ, щоб ніхто не йшов до Червоної армії. Тоді ліси зароїлися селянами, робітниками і інтелігенцією, які замість Червоної армії воліли йти до Української Повстанської Армії. Большевики, щоб перевести в Галичині нагальну мобілізацію, вночі обкладали села заставами та зганяли мущин до сільрад. Зловлених мущин відводили під сильним конвоєм на залізничні стації і вивозили до призовних пунктів. Там їх переодягали у військові однострої, коротко вишколювали та висилали на фронт. Траплялися випадки що мобілізантів відбивали наші повстанці.
Большевики не довіряли галичанам. В кожному підозрівали самостійника. Все можна було чути: „Вот ти, бандьора, ти хочеш Самостоятєльну Украіну”. По містах і селах переводили ревізії і арешти, по дорогах засідки, а на ліси робили великі облави. При ревізіях, шукаючи за бункерами, зривали підлоги, валили печі, довгими дротами пробивали обороги і стоги, при тім крали що попало. Не було такого випадку щоб при тім не застрілили кількох осіб, або не побили кільканадцять чоловіків і жінок.
Щоб не скупчувати повстанських відділів в один комплекс лісів, обласний провідник „Роберт” наказав сотням „Журавлів” і „Летунів” відмашерувати в полудневу частину Калуської Округи і там переводити бойові акції. Обі сотні в дорозі через Чорний Ліс затрималися недалеко села Грабівки. Там я долучив до „Журавлів” та разом з ними відійшов в Калуську Округу.
Такий стан, який я вище описав, застав я в Калуській Окрузі. Зі сотнею „Журавлів” прибув я до села Суходола. Там сотенний „Журавель” поділив сотню на три групи, визначив їм терен діяння та завдання, які в вужчому часі мали виконати. Тоді в сотні було три чоти: „Сокола”, „Ревая” і „Грізного”. Найбільш бойовим та повним ініціативи був чотовий „Сокіл” (бувший „гайдамака”). Також добрим, відважним та карним чотовим був „Ревай”. Всі три чоти розійшлися по терені, щоб з нагоди „27-мих роковин жовтневої революції” зробити большевикам ілюмінації підпалами районних об’єктів, а детонаціями висаджуваних в повітря мостів віддати почесний салют. В почоті сотні „Журавлів” були повстанці із „зброду” („Грім”, „Малий” і інші), які нічого не робили тільки думали щоб добре попоїсти та пограти в карти. Сотенний „Журавель” куди-інде добрий організатор, часом на людях не визнавався. Місто взяти їх ціпко в руки та дати їм точне завдання, він любив з ними возитися. Це деморалізувало та знеохочувало інших повстанців.
Ми з хорунжим „Чмеликом” залишилися при чоті „Сокола”, та з нею подалися в сторону села Ілем’я. На Бездежі стрінули ми абсольвентів другого турнуса „Оленів”. Від них ми довідалися про смерть командира школи поручника „Поля”. Та вістка сильно нами потрясла. Була це одна з більших жертв, яку УПА понесла в боротьбі з новим окупантом.
В селі Ілем’ю квартирувала сотня „Байди”, яка складалася майже із самих східняків. З цієї сотні здезертирував стрілець „Галайда”. Його схопила польова жандармерія та віддала до куреня „Рена”, щоб там в його справі перевели слідство.
На Магасовім Верху притрапився нам такий випадок. Дні були листопадові, мрячні, холодні. В день ми палили бездимні ватри та при них грілися. Найгірше було вночі, бо тоді нам холод дошкулював. Зі взгляду на летунську обсервацію, ми вночі ватр не палили. Щоб вночі було тепліше, хорунжий „Чмелик” [по]будував собі шатро на вигаслому ватровищі і хвалився своїм винаходом. Одного разу побудував собі наскоро шатро, бо від грані запалилося під ним сіно і палатка. Тої самої ночі був другий випадок з вогнем. Повстанець „Голуб” помимо заборони палити ватр, розложив у дуплі старого бука вогник та тішився, що вночі буде при нім грітися і ніхто того не побачить. Він не знав, що бук від долу догори був дуплавий. Від ватри зайнялася всередині губка і почав горіти цілий бук. Бук горів і трубів як фабричний комин. Ми всі побудилися та почали гасити вогонь. Лляли воду, сипали глину, але нічого не помагало. Вогонь щораз більше змагався тай освітив цілий ліс. Повстанці з зараженням життя підрубали бук. Він з великим тріскотом, а ще з більшим стовпом вогню упав на землю.
11.
Коли я квартирував на Магасовім Верху, наша стежа завважила за рікою Іломкою вогні. Хто палив вогні – стежа не знала, правдоподібно наш відділ. Загадка вияснилась. Того самого дня прибув до мене чотовий „Чичирк”, який повідомив мене, що за річкою Іломкою на Варчуковім Рубаню закватирував командний склад старшинської школи „Оленів”. Поручник „Ярема” , який по смерти поручника „Поля” очолив школу, хотів зі мною зв’язатися. Я зараз вислав стрільців, які привели старшин і кільканадцять абсольвентів.
На Магасовім Верху мав я нагоду пізнати поручника „Ярему”. Поручник „Ярема”, був це мущина по тридцятці, пікнічної будови тіла, дуже товариський і веселий. В розмові запалювався. Він і хорунжий „Щит” розказали мені дальшу історію старшинської школи від моменту мого від’їзду аж до її трагічного епілогу. Командний склад першої сотні „Оленів” мав щастя оминути засідку тільки тому, що поручник „Поль” в останній хвилині змінив плян вимаршу цілої школи. Заміром поручника „Поля” було перебути над річкою Іломкою до того часу, доки не підшукають відповідного місця під зимовий табір школи. Поручник „Поль” поділив школу на три частини. Перша сотня хорунжого „Щита”, як авангард мала забезпечувати центр від переду. Додатковим її завданням було поробити зв’язки, старати харчі і підшукати місце, де можна б було вишколюватись та закінчити іспити другого турнусу. Для удержання зв’язку з центром перша сотня мала висилати зв’язківців на зорову віддаль. Поручник „Поль” визначив своє місце враз з почотом в головному відділі. Друга сотня хорунжого „Коника” мала забезпечувати школу від тилу. Траса школи: через П’янки на Яблінку – там в місцевих лісничівках кількаденний відпочинок; потім через Гатари і Шандру на Подульчину. Коли перша сотня перейшла ріку Мізунку і мала машерувати вздовж дороги в напрямі П’янок, звідти далися чути стріли. Хорунжий „Щит” змінив напрям маршу і наказав машерувати через гору Щавну. Той терен був дуже небезпечний, бо був замінований. Щоб перейти цю полосу повстанці мусіли розміновувати большевицькі, німецькі і мадярські міни та поволі крок за кроком посуватися. При тім не обійшлося без випадку, бо кінь, що ніс на собі кітли, хоч був також босий як передне забезпечення сотні, але видно не мав в ногах такого чуття як повстанці, наступив на міну та спричинив її вибух. Міна ранила його та чотирьох повстанців. Санітарі старші вістуни „Коцур” і „Рись” перев’язали ранених повстанців і коня. Пізним вечором передня чота „Крука” прибула на верх Щавна, а за нею як вірний пес пришкандибав ранений кінь. Решта сотні з причини темноти залишилася у підніжжі гори. Тим останнім було найгірше, бо вони не могли ані сісти, ані рушитись боячись щоб не наступити на міни. Для сотенного „Щита” ця траса була дуже прикра. Перша чота відбилася, стратив зв’язок з поручником „Польом”, чотири повстанці ранені, „Сак” з двома чотами находився в мінному полі, до того ще за плечами большевики. Слідуючого дня всі чоти щасливо долучили на верх Щавни. Звідтам сотенний „Щит” вислав чотового „Симпатичного” з чотою до Яблінки, щоб там два рої приготовили кватиру, а два рої відійшли до сіл заготовляти харчі. На Щавні зв’язкові повідомили хорунжого „Щита” про засідку большевиків на поручника „Поля” і його почот в Глибокому Потоці і привели звідтам важко ранених. На другий день на заставу першої сотні в Яблінці наскочили большевики. Застава отворила вогонь. Сотня відступила і подалася на Олексівку, де перебула кілька днів. По заготовленні харчів і стягненні розвідки, сотня перейшовши Гатари і переправившись через ріку Свічу закватирувала на Медульчині. Там закінчено іспити. Поручник „Ярема”, як вищий степенем старшина, очолив школу і на засвідченнях закінчення другого турнусу підписував себе як командир школи. В справі дальшої праці інструкторського складу школи і випуск[у] абсольвентів, поручник „Ярема” шукав зв’язків з вищим Проводом.
З поручником „Яремою” прибули також дві радистки і один радист. Про них поручник „Ярема” розказував таке: зі Закарпаття до Галичини прибула група радистів зложена в десять осіб. На десятому кілометрі ріки Іломки радисти зобачили якесь військо, яке квартирувало в лісничівках. Була це сотня „Нечая” з куреня „Рена”. Радисти думаючи, що це большевики, перейшли за ріку Ілемку. Але і за рікою побачили якесь військо, що вишколювалося. Щоб стійки їх не завважили, вони хотіли перейти вздовж ріки. Але не знали, що цей терен був замінований. При переході одна міна вибухла та вбила одного радиста. На гук міни оба відділи „Нечая” та сотня старшинської школи, яка квартирувала за рікою на Медульчині, вислали стежі. Радисти побачивши з двох сторін військо почали навмання втікати, та спричинили вибух ще одної міни, яка важко ранила двох радистів. Трьом радистам вдалося перейти мінне поле і втечи, а трьох ранених і трьох здорових старшинська школа заарештувала. Трьом раненим доктор „Кум” перев’язав рани та вислав до села на дальше лікування, а трьох радистів поручник „Ярема” взяв до себе, щоб зв’язками передати до Команди Воєнної Округи.
Старшинська школа „Оленів” при переході фронту перейшла […]*. Ворог стало наступав їй на п’яти. Повстанці довгими маршами, алярмами та голодом були так виснажені, що виглядали на кістяки. Під час переходу фронту бідні елеви по кілька днів не їли, так що для них кінське м’ясо було присмаком. І дивне, хоч були голодні, однак не мали сумління убити вірного коня, якого під Щавною ранила міна. Кінь пришкандибав за повстанцями до Яблінки і там згинув. Коли обсада школи прийшла на Магасовий Верх, наказав я збільшити їй порції, щоб трохи від’їлася та психічно відпочила.
Поручник „Ярема” призначив тридцять дев’ять абсольвентів другого випуску до диспозиції ВО 4. Абсольвенти відходили кількома групами. Одну групу зложену з дванадцять абсольвентів попровадив булавний „Городничий”. В селі Кадовбній чи в Кропивнику група стрінула хорунжого „Зміюку”, який відрадив булавному „Городничому” провадити абсольвентів до Чорного Ліса, з причини великих облав. Група закватирувала в одній з лісничівок в Болохівських лісах. На ту лісничівку наскочили большевики. Між нашими і большевиками вив’язався бій, в якому по нашій стороні згинуло сім абсольвентів, поміж ними і булавний „Городничий”, та три були ранені. Два абсольвенти, що лишилися здорові, відпровадили ранених друзів на лікування, а самі вернули до мене та зголосили про цей випадок. Один з них старший вістун „Наливайко”, пізніше чотовий „Гончар” зі сотні „Бея” згинув геройською смертю в селі Кропивнику коло Вигоди.
Про засідку на командира „Поля” та його почот я писав в спогадах про старшинську школу „Оленів”. Для доповнення подаю у відпис: „Репортаж про облаву на другу сотню „Оленів” у дні 15 жовтня 1944 р.”.
„В зв’язку з дезерцією пор. „Кацо” для старшинської школи нависла небезпека, що дезертир може напровадити на табір большевиків. Тому штаб рішив перенестись на інше місце, тому що із жовтня сотня під командою сотенного „Коника” відійшла з табору на Чорну Сиглу. Штаб з двома чотами другої сотні остав покищо на місці. Дня 14 жовтня 1944 р. жандармерія, що була пішла з табору на розшуки за дезертиром пор. „Кацом”, донесла, що його найшли в одному селі і коли він хотів утікати його було застрілено. Це заспокоїло дещо штаб, так що він не спішився кидати свойого табору. Над ранком 15 жовтня 1944 р. розвідка донесла, що на Яворинах появився більший відділ большевиків. Пор. „Поль” рішився залишити табор. Він післав зараз політвиховника групи друга „Руслана” до чоти, що стояла окремо від табору, що вона відходить з місця безпосередньо в напрямі Чорної Сигли, де має бути збірний пункт. При штабі була ще лише одна чота. Цей відділ мав відійти глибоким звором, дном якого пливе малий потічок, який у своїй основі є широкий на п’ять метрів. Перші вирушили сотник „Щит”, машиніста „Христя” і коні з вантажем в супроводі кількох стрільців, опісля пор. „Поль”, його ад’ютант дрг. „Степан” і ще кількох старшин. Чота ще довго поралася з пакуванням річей, сходила в звір накінці. У хвилині ті що перші вийшли з табору, не віддалилися ще і на 400 метрів, з обох берегів звора посипались стріли. Деякі з відступаючих залягли, інші почали тікати. Пор. „Поль” одним з перших був смертельно ранений. Частину чоти, яка розбіглася, удалося большевикам окружити. Кількох стрільців попало, здається, в большевицькі руки живими, бо друг „Степан” і ад’ютант пор. „Поля”, які втікали догори, правим берегом звору, чули голосні крики і стогін які могли походити лише від мучених людей. Ранений був також друг „Степан”, який утікаючи дістав серію куль в плече. Легко ранений був сотник „Боровий” . Опісля розвідка від чоти, що була відійшла з другом „Русланом”, ствердила, що на місці згинули також св’ященник , машиніста „Христя” і кількох стрільців з чоти, яка попала в засідку, правдоподібно около півтора роя. Всі прочі до трьох днів долучили до нашої чоти або до першої сотні”.
Цей репортаж не подав точно деякі справи. Сотенний першої сотні був хорунжий „Щит”, а не сотник „Щит”. Для охорони штабу була прикріплена одна чота другої сотні хорунжого „Коника”. В репортажі подано, що ад’ютант поручника „Поля” утікав, а він один з перших заляг, заховав архів, якого большевики не знайшли, з великим геройством відстрілювався та додавав духа іншим, а важко ранений віддав свою зброю нашому стрільцеві, щоб не попала у ворожі руки. Навіть ворог узнав його геройство і показував його трупа, бо витягнув з його наплічника хліб, яблука і кістки цукру та з цього всього зробив коло нього хрест у виді піраміди.
Трагедія, яка сталася в Глибокім (ліва притока ріки Мізунки) все мене інтригує. Може тому, що я був засновником та першим командиром „Оленів”, та з їх долею дальше духовно зв’язаний.
Заходить питання, хто поносить вину цієї трагедії?
В першій мірі поручник „Кацо”. Його дизерція, виявлення ворогові місця постою школи, та зв’язані з тим втрати чільних осіб УПА, кваліфікують „Каца” як воєнного злочинця, якому місце в Нюрбергському процесі. Коли я ще був командиром школи, то до мене часто заходили сотник „Боровий” та поручник „Поль” і говорили про німецький садизм і большевицько-азійську перфідію. Коли я підчеркував, що „Кацо” мені не подобається, був я кладений на лопатки їх аргументами про його геройство в боях з большевицькими партизанами на Волині, його інтелігенцію, військову освіту та педантизм.
– Вам, панове, не підозріло, що „Кацо” часто відбивається від відділу, та все з іншої сторони виходить на площу збірки?
– Це тому, пане поручнику, щоб він не заболотив собі чобіт.
– Ні панове, це є звичайне орієнтування в терені. Дай Боже, щоб з цього не було нам якого лиха.
– Ви до нього, поручнику, упереджені.
– Але ж ні. Я подивляю його геройство, інтелігенцію, бажаю щоб всі наші старшини УПА мали таку як він військову освіту, люблю дивитися на його фізичну красу, але мене інтуїція попереджає, що він принесе нам нещастя. Я своїй інтуїції вірю, бо вона мене ніколи не завела.
Але „Кацо” для них був дальше божищем аж до того часу, доки не здезертирував. „Кацо” за виявлення місця постою „Оленів” одержав від большевиків орден, та перебував в містечку Болехові. Потім зник. Є здогади, що наш атентатчик його застрілив. Це однак не потверджене.
Друга особа, яка поносить вину за трагедію в Глибокім є хорунжий „Шалений”. Він висланий поручником „Польом” в погоню за „Кацом”, застрілив в оборозі якогось чоловіка, та не провіривши трупа, зголосив у штабі, що „Кацо” убитий, тим самим небезпека усунена. Про „Шаленого” між мною та сотником „Боровим” і поручником „Польом” була також балачка. Поручник „Поль” його дуже хвалив. „Польові” імпонувала його одчайдушність. На це я так відповів:
– Я люблю направду відважних людей, але не шалених.
– Як ви це розумієте?
– А так, що кожний наш вчинок мусить бути наперед передуманий, бо не все що людина в афекті робить, це добре. Пізніші консеквенції можуть бути і для нього і для оточення катастрофальні.
– Поручнику, ви думаєте старими категоріями та відмовляєте молодим прогресу.
Хорунжий „Шалений” висланий з жандармерією, щоб зловити „Каца”, повинен був до цієї акції підготовитися, та забрати зі собою не тільки зброю, але також сірнички або запальничку. Коли „Шалений” застрілив чоловіка, який видався йому „Кацом”, треба було йому придивитися, провірити трупа, зробити ревізію, чи він не мав коло себе яких матеріялів, які могли б нам пошкодити. Чейже „Кацо” не простий стрілець, а старшина. Можна було зняти з трупа убрання, попороти шви, і це все докладно переглянути. Завдання виконане від руки пімстилося.
Третя особа, що поносить вину за трагедію в Глибокім, це поручник „Поль”. Цікавий був момент заскочення, коли большевики кричали: „Бий „Поля”, очевидно, большевики були докладно поінформовані про персонал штабу „Оленів”, але спеціяльну увагу звернули на командира школи поручника „Поля”. Був там вищий степенем і функцією від поручника „Поля” – сотник „Боровий”, були і інші старшини в рівнім степені з поручником „Польом”. Тут підозріваю інтригу або пімсту, а то тому, що поручник „Поль” не рівномірно трактував своїх підчинених, а сам в усіх справах хотів бути автократом. Большевики спеціально мали його на увазі та його першого застрілили. Партизанська тактика вимагала, щоб у випадку дезерції стрільця, зараз змінити місце постою, та податися кільканадцять кілометрів дальше. Поручник „Поль” знехтував цією засадою. І прецінь то не стрілець здезертирував але старшина, і до того бувший большевицький старшина, по національності осетинець. Заки „Шалений” вернувся до табору, „Олені” вже повинні були змінити попередній план маршрути та податися деінде. В часі вимаршу з табору, треба було вислати бічні розшуки і провірити терен.
Спільна могила в Глибокім криє багато таємниць, над якими історія нашого визвольного руху не раз задумається.
12.
Наш довший побут на Магасовім Верху був небезпечним. Тому ми перейшли на Федорів. Там зайняли стайню та обороги. Щоб позбутися вошей, які стали для нас плягою, ми постановили піти в село скупатися. Наперед пішли поручник „Ярема” з поручником „Крутим”, доктором „Кумом” і хорунжим „Щитом”. Потім пішов я з хорунжим „Чмеликом” і вістуном „Кармелюком” . На Бездежі ми стрінули таборову валку, яка вернулась з терену, та привела зі собою сім большевиків. Були це дезертири, які утікли з фронту та прямували на схід. Між ними був молодший лейтенант. Я мусів провірити большевиків, тому перша група з поручником „Яремою” відійшла скорше. Я наказав примістити большевиків в оборозі та добре їх пильнувати. Коли ми були на вузькоторовій дорозі до села Ілем’я, „Кармелюк” завважив перед нами якісь постаті, що подобали на большевиків і крикнувши: „большевики” побіг в ліс, за ним хорунжий „Чмелик”. Я був з другої сторони дороги, і також бачив якісь постаті, але я заляг за корч та обсервував, що буде дальше. По якімсь часі я завважив, як один чоловік ішов в мою сторону і кричав: „Друже командир не стріляйте, друже командир не стріляйте”! Був це ройовий зі сотні „Заморського”. Поручник „Ярема” сказав до чотового „Полянина”, якого зустрів по дорозі, що цею дорогою буде йти командир „Хмель”, який може взяти його стрільців за большевиків (майже всі стрільці тої чоти були в большевицьких одностроях), но і може бути стрілянина. Чотовий „Полянин” вислав напроти мене ройового, якого я знав особисто ще з часів мойого перебування на Гуцульщині. Тому ройовому, бувшому різунівцеві, я сам виписав посвідку, що він може перебувати в селі так довго, доки цілковито не вилікується. Цей ройовий зголосився потім до сотні „Заморського” і він то кричав: „Друже командир не стріляйте”. Небаром перейшла чота, яка везла на конях харчі і гнала кілька штук худоби. Чотовий „Полянин” передав мані почту. Я думав що хорунжий „Чмелик” і „Кармелюк” відбігли недалеко і зараз повернуть, і підемо зараз до Ілем’я. Я чекав на них довго, потім вернувся до табору. Там застав я всіх в строгому поготівлі. „Чмелик” чув стріли і думав що мене большевики застрілили. Скінчилося тим що група з поручником „Яремою” скупалася, а в таборі був непотрібний алярм.
На другий день ми ще раз переслухали большевицьких дезертирів. З них два були українці, два москалі, два грузини і один жид. Вони кинули [„]гвинтовки долой[”], бо їм надоїло вже воювати. У них не було захоплення до Радянського Союзу – їх ідеєю була горілка, гармошка та карти. Між ними був один майстер, що виробляв з гуми прецизні печатки госпіталів та різних військових установ. Таких як вони в тім часі було багато. Вони збиралися по кілька або кільканадцять чоловік, одного вибирали своїм отаманом та уникаючи головних шляхів і районних центрів, вертали в родинні сторони. Ми забрали їм наган та пустили їх на волю.
З Федорового поручник „Ярема” з інструкторським складом першої сотні „Оленів” пішли до Чорного Ліса. Там мав він стрінутися з вищими командирами та одержати від них дальші накази.
13.
Зорієнтувавшись в ситуації місцевих обставин поділив я Калуську Округу на дві полоси: полудневу – Карпати і північну – Болохівські ліси. В першій полосі мав діяти курінь „Промінь”, в склад якого входили сотні: „Летуни”, „Журавлі” і „Заграва”*. На чолі куреня „Промінь” стояв курінний „Журавель”. В північній частині, тобто в Болохівських лісах, мав діяти курінь „Заграва”, в склад якого входили сотні „Ромка”, „Ясьміна” і „Яструба”. Курінь „Заграву” очолив курінний „Ромко”. В тім часі в стадії організування були ще сотні „Бея” і „Опришків”. На чолі „Опришків” стояв „Карпенко”, який пізніше під час облави залишив відділ і утік. До часу перебрання відділу сотенним „Довбушем” сотнею командував „Граніт”.
Для удержання порядку в повстанчих відділах, для боротьби з ворожою агентурою і дизерцією та слідкування за повстанцями, щоб не робили в терені бешкетів – зорганізовано Окружну Військову Полеву Жандармерію (ОВПЖ), яка була підчинена хорунжому „Зміюці”.
До мене часто приходили зажалення зі сторони теренових чинників на відділи УПА, що вони на власну руку стягали харчі і військові речі. Щоб це не мало місце на будуче, щоб між цивільною сіткою і УПА була співпраця і взаємне довір’я, ми з провідником „Нечаєм” постановили:
а) кожне село виставляє варту та розпізнавчі знаки;
б) для відділів УПА видають харчі станичні, або уповноважені харчові;
в) при стяганні військових річей має бути присутним один з теренових працівників.
Для підсилення морального стану повстанчих відділів наполягав я, щоб теренові проводи прислали до відділів літературу, газети та висилали пропагандистів, які запізнавали б повстанців з найновішим міжнародним положенням. До Команди Воєнної Округи я віднісся з просьбою, щоб вислали до відділів здібних та ідейних політвиховників. В тім часі відділи мали багато новобранців, які не були обзнакомлені з нашою ідеологією, а в повстанчих лавах знайшлися тільки тому, щоб по-перше бути близько дому, по-друге що надіялися на скору зміну політичної конюктури.
14.
В тім часі лікарська опіка була незадовільна. По відділах лікарів не було, тільки санітарі з порожними сумками. В цій справі треба було перевести радикальну поправу. В разі захворювання або ранення повстанця, його залишалося в селі, де ним мали заопікуватися місцеві люди. Теренові проводи, щоб відтяжити села від хорих повстанців, наказали селянам копати по лісах бункери і там приміщувати хорих. Були це страшні нори, без світла, вогкі, воняючі, а глина і каміння падали хорим на обличчя. В цих норах лежали ранені і хорі на тиф повстанці. Лятрин не було, зате довкола бункеру була небезпека наступити на щось вонюче. Опіки не було. Дижурні зі села приносили їсти. Нераз підчас облав хорим приходилося і по кілька днів голодувати. І в дантейськім пеклі, здається, не було грішникам гірше, як нашим мученикам за Волю в опатентованих гуманітарних захистах. Пишу це яко очевидець, що в своїх рейдах або інспекціях мав бачити не одну таку „нірку” . Одна така „нірка” була коло села Суходола. В ній лежало шість хорих тифозників, а саме один чотовий з куреня „Ромка”, ройовий із сотні „Гонти” і чотири повстанці. Всі були подібні до трупів. Один повстанець в гарячці плакав як дитина, інші зривалися, виходили на двір. Опіки ніякої. До тої „нірки” зайшли ми оба з доктором „Кумом”. Таке, як ми там побачили, ані він ані я в житті не бачили. Ми зробили донесення до проводу та загрозили станичному. Вкоротці цивільна сітка побудувала новий шпиталь і прикріпила до нього санітарку.
В перших двох роках большевицької окупації тиф був сильно поширений по селах і в наших повстанчих рядах. Причиною захорувань були:
а) пересунення через Галичину великих мас війська;
б) брак гігієни і профілактичних середників;
в) голод.
Тиф десяткував людей по селах. Большевики наказали в кожному селі творити шпиталі та висилали там свої медсестри. Наразі боротьба з тифом не давала результатів. Від селян заражувалися наші повстанці. Дивне, що хорі повстанці перебуваючи у холодних та вогких бункрах, позбавлені опіки, ліків та харчів поборкали страшну недугу і виходили, правда дуже ослаблені, але здорові. Смертність у наших рядах виносила три проценти. Провід ОУН станувши перед фактом, що число ранених і тифозних чим раз збільшується провів радикальну протиакцію. Боротьбу з тифом та лікування ранених передав Українському Червоному Хрестові (УЧХ). УЧХ зорганізував санітарні курси, які провадили кваліфіковані лікарі; будував шпитальки, які були під постійною контролею лікарів, теренових провідників та командирів УПА; занявся закупном ліків та індивідуальних пакетів. Евіденція і хроніка шпитальок могла похвалитися гарними результатами. Хорі, маючи постійну лікарську опіку, відповідні ліки, та доволі поживних харчів, приходили скоро до здоровля. В наших шпитальках лікарі проводили важкі та скопліковані операції та ампутації. Лікарі докладали зусиль, щоб хорому як найменше справляти болю, щоб він себе добре морально почував. Це була дуже позитивна праця нашої Організації. Вона зміцнила особисті почування повстанців, що ними хтось журиться, що під час хороби або ранення знайде опіку і скоро видужає. Шпитальки були законспіровані, про них знали тільки втаємничені особи. Деякі шпитальки провадили свою роботу на одному місці більше року. В разі небезпеки шпитальку переношено в друге місце. Про шпитальку ворог довідувався припадково, коли робив генеральні облави та розстрільною переходив ту полосу ліса в якій містилася шпиталька, або через провокатора. Досі не занотовано такого випадку, щоб [хтось] з її персоналу або вилікуванців видали місце постою. Тими злочинцями були особи, яких большевики заставляли слідкувати де в ліс возять ранених, харчі, ліки. Большевики, натрапивши на шпитальку, хорих вбивали, а приміщення палили. Були і такі випадки, як під час облави в квітні 1944 р., коли Червона Мітла натрапивши на дві шпитальки одну під Сиглесом, другу на Зеленковім (коло Суходола), важко ранених повстанців спалили живцем.
Реасумуючи повище, стверджую, що під час німецької окупації санітарна справа по відділах була поставлена добре, зате по приході большевиків аж до кінця 1944 р. була дуже занедбана і треба було багато зусиль і праці, щоб її знова поставити на належний рівень. Цей стан оправдую обставинами, які настали по приході большевиків. Були ними: нечуваний терор нового ворога, облави, засідки, пенетрацї лісів, тотальна відповідальність, арештування, вивози, розстріли. Треба було деякого часу, щоб населення привикло до терору та навчилося ставити опір. Під час переходу фронту пропали наші аптечні бази. Те що залишилось, було нічим проти запотребувань, які тоді заіснували. Число наших відділів збільшувалось, а неустанні бої помножували також число ранених. Треба було шукати нових джерел здобуття ліків. З тим завданням УЧХ дав собі раду. Клич, що кинула Організація „в кожному відділі – кваліфікований санітар, в кожній шпитальці лікар” заставив теренові проводи мобілізувати лікарів, вести санітарні курси та писати популярні підручники з ділянки: військової гігієни, першої помочі в пораненнях, як боротися з понесеними недугами. Деякі підручники були написані дуже приступно. Зміст їх вичерпував найрізнородніші і часто трапляючіся хороби та приписи чим їх лікувати (специфіки і зела).
15.
По переході фронту Організація ОУН показала назовні, що вона існує, що ідея Самостійної України не пропала, що навіть тоді, коли падали могучі держави, горстка борців за волю не кинула зброю, але згуртувала коло себе великі маси та продовжувала боротьбу з новим окупантом. Відділи УПА більшими та меншими з’єднаннями переводили акції на райцентри, ворожі залоги, палили мости, нищили шляхи сполучення, робили засідки на переїзджаючі ешелони, не допускали енкаведистів в село робити арештування, відбивали вивожених на Сибір.
Нижче подаю деякі важніші акції з тих часів:
Дня 28/ 10. 1944 р. одна чота „Летунів” звела бій в селі Бережниці, де впало 7 большевиків, 14 ранених і вбито 3 собаки.
Дня 1/11. 1944 р. один рій „Журавлів” дістав завдання замінувати залізничний тор між Раковом і Надієвом. Коли наші заложили міну перейшла большевицька стежа зі світлом. Вона завважила шнур і дала знак червоним світлом, щоб поїзд задержався. Поїзд станув. З поїзду почали сходити большевики. В той час зірвано міну. Втрати ворога: 5 вбитих, кілька ранених. Тор знищено.
Дня 9/11. 1944 р. чота „Сокола” („Журавлі”) зробила засідку на шляху поміж Новоселицею та Вигодою. В тому часі енкаведисти провадили 18 арештованих з Вигоди. Чота відкрила вогонь, та звільнила арештованих. Вбито 3 большевиків (між ними старшого лейтенанта), а 2 ранено, які на другий день померли.
Дня 12/ 11. 1944 р. три рої із сотні „Журавлів” зробили акцію на військовий магазин в Ріпному. Забрали 230 кг. масла, 530 кг. харчів, 7 крісів, гранати і набої.
Дня 14/ 11. 1944 р. знищено залізничний тор між Креховичами і Надієвом. Охорона зложена з 6 большевиків була знищена.
Цього самого дня зроблено акцію на містечко Вигоду. Участь в акції брали сотні: „Верховинці”, „Журавлі” і дві чоти сотні „Заморського”. Акція тривала дві години. Підпалено тартак і хемічний завод. Здобуто 2 надавчі радія і около 1000 штук амуніції. Вбито 30 большевиків.
Дня 15/ 11. 1944 р. група „Летунів” зловила по дорозі з Перегінська большевицького капітана, який їхав до району на пост начальника райвоєнкомату, а спеціальним його завданням було проводити облави на воєнно-обов’язаних і бандеровців.
Відділ „Летунів” наскочив на відділ енкаведистів в селі Рожняте*. Вбили начальника НКГБ з Перегінська та 3 енкаведисти. Цей самий відділ в селі Сливках вбив 3 енкаведистів.
Дня 21/11. 1944 р. чота „Журавлів” здобула з Перегінської гарбарні 40 пар підошв, одну скіру на верхи, та 4 ходакові скіри.
Дня 23/11. 1944 р. чота „Журавлів” зірвала міст вузькоторової корейки під Монастириськами коло Рожнітова. Другого дня ця сама чота біля Струтина здобула 7 фір харчів.
Дня 24/11. 1944 р. чота „Сокола” зі сотні „Журавлів” зробила засідку між Жаклею та Людвиківкою. З Людвиківки до Вигоди переїзджали 17 енкаведистів. Чота вдарила по них, однак по короткій серії кулемет затявся, так що большевики заняли становища. Большевикам надїхала поміч. Втрати ворога 7 вбитих і 3 ранені. З нашої сторони один вбитий.
На інструкторську групу старшинської школи „Оленів” на чолі з поручником „Яремою” і члена штабу ВО поручника „Козака”, які дня 23/11. 1944 р. машерували зі сотнею „Олега” з Чорного Ліса в Калущину, наскочили большевики. В бою згинули поручник „Ярема” та поручник „Козак”.
Дня 17/12. 1944 р. відділ „Журавлів” знищив машину вузькоторової колейки на лінії Брошнів – Суходіл.
Дня 23/12. 1944 р. два рої сотні „Загроза” звели бій з большевиками, які наскочили на табір. Большевики здобули табір і наплічники стрільців, які були в тім часі в терені. День перед тим одна чота цієї сотні звела бій в селі Ціневі. Втрати ворога три вбиті та чотири ранені.
Дня 25/12. 1944 р. сотня „Журавлів” звела бій в селі Максимівці. Бій тривав від сьомої рано до сімнадцятої години. Втрати ворога 17 вбитих і много ранених. Втрати наші один вбитий і п’ять ранених.
16.
Вище я подав деякі репортажі з акцій тільки одного куріня „Проміня”. Подані комунікати коротенько з’ясовують: коли і де відбулася акція, який відділ брав участь, втрати ворога і наші втрати та здобутки. До деяких акцій відділи підготовлялися довше і залежно від розвідки та розташування ворога гуртувалися у більші з’єднання. Як у дійсності відбувалися акції УПА, подаю два описи: акції на Вигоду і бій у Максимівці.
Сотня „Верховинців” (Відтинок Чорного Ліса) робила великий рейд з Малиновищ (Гуцульщина) через Чортки, Оленицю на Лопушну, Ігровище, Заплату, Гриньків Верх, Великий і Малий Клим, Багрівку, Присліп, Майдан. Цю трасу сотня перейшла і чого не ївши в п’ятьох днях. Потім рейдувала з другої сторони Чорного Ліса – по Надвірнянщині, Товмаччині аж дійшла до Дністра. З північної сторони оминула Станіславів і попри Дністер дісталася Войнилівщини та Болохівські ліси. Звідтам завернула на полудне, перейшла недалеко Долини та задержалася на відпочинок в селі Грабові. Під час рейду, який мав найменше 500 кілометрів, „Верховинці” звели кілька великих боїв, знищили кільканадцять мостів, здобули кілька валок авт з харчами і військовим майном. Коли „Верховинці” овіяні авреолею геройства загостили в нашу округу, я написав до сотенного „Іскри” штафету, щоб він прийшов до мене. Рівно ж наказав я прибути курінному „Журавлеві” та сотенному „Заморському”. Я зробив з ними відправу, якої предметом було розпланування більшої спільної акції на дуже рухливий большевицький райцентр містечко Вигоду. На відправі обговорено всі справи зв’язані з нічним наскоком на Вигоду:
а) територіальне положення Вигоди;
б) розвідочні матеріяли (сили і розташування ворога);
в) свої сили і средства;
г) завдання для кожної сотні (чоти, роя);
д) забезпечення крил і дороги від Долини і Велдіжа;
е) розпізнавчі бойові знаки;
є) зв’язки між сотнями і командирами;
ж) санітарний пункт;
з) початок і закінчення акції;
і) командир і його заступник.
Акцію визначено на день 14/11. 1944 р. Збірний пункт для сотень в селі Грабові.
В означений день курінний „Журавель” поінформувавши ще раз сотенних і чотових про акцію на Вигоду, наказав куреневі відмашерувати до Максимівни. Там курінь розчленувався. „Журавлі” пішли через Велдіж, а „Верховинці” і „Загроза” через Пациків до Вигоди. Положення большевиків було дуже прикре, бо в містечку була мала залога, до того повстанці поперетинали телефонічні дроти. Сили большевиків були згуртовані в НКВД, НКГБ, воєнкоматі і райпарткомі. Тартак і хемічний завод стерегли істребітєльні отряди. Повстанці опанували тартак і хемічний завод, розброїли істребітєлів, заперли їх на станиці і підпалили завод. Ударна частина, яка вдерлася на станицю НКВД була стримана вогнем кулеметів. Повстанці кілька разів атакували станицю. Ще одна атака і повстанці були б заняли станицю НКВД та вночі опанували Вигоду, бо большевикам забракло амуніції. Про це пізніше розказував істребітєль П.І., який підслухав розмову енкаведистів, що їх положення безвихідне, бо їм забракло вже амуніції. Цілковитому опануванню Вигоди перешкодила також поміч, яка над’їхала большевикам з Долини. Приїхало кілька танкеток та кільканадцять авт війська. Курінний „Журавель” дав знак ракетою до відвороту. Наші сунцеси були малі. Ми здобули два надавчі радія та тисячу штук амуніції. Большевики мали мати до тридцять вбитими (так подавала цивільна розвідка). З нашої сторони не впав ані один повстанець. Заводи не згоріли, бо большевики вогонь загасили.
Реасумуючи наскок на Вигоду треба зазначити, що то була друга більша акція в Калуській Окрузі. Може вона не принесла матеріальних здобутків, але навчила командирів як треба переводити на заселені пункти більші акції, на що треба звертати увагу та що передбачувати.
Акція на Вигоду нагнала большевикам страху, повстанців підбадьорила, а населення переконалось, що УПА здібна бити ворога навіть у його укріплених барлогах, де він досі чувся безпечним.
Сотні „Журавлів” і „Летунів” дістали наказ вирушити в рейд по штафетній лінії довкола Калуської Округи. „Журавлі” мали обійти Калуську Округу зі західної, а „Летуни” зі східної сторони. „Журавлі” підготовились до рейду краще. Вони вирушили з Підсухого в напрямі села Пшеничника. Там мали задержатися на відпочинок. Але тому, що повстанці були перемучені, до Пшеничника не дійшли, а закватирували в Максимівці. Вже світало нім селяни примістили у себе повстанців та коней. Виставлено застави: одну від Велдіжа, другу від Лолина, третю від Лазів і алярмового в селі. Комендантам застав наказано, щоб до малої кількости большевиків не стріляли, але пустили їх в село. Побут сотні в селі мав бути законспірований. Трапилося, що в сьомій годині рано над’їхала підвода з шістьма енкаведистами. Застава пустила їх в село. Алярмовий побачивши большевиків, заалярмував сотню. Повстанці повибігали з хат, деякі з них були босі, розібрані. Большевики побачивши повстанців почали до них стріляти. В селі повстала паніка. Повстанці утікали до лісу. Сотенний і чотові не могли опанувати положення. Большевики вбили повстанця „Северина” та п’ятьох ранили. Ройовий „Високий” (абсольвент старшинської школи „Оленів”), хоч сам був ранений, опанував ситуацію, спрямував вогонь свого роя на енкаведистів та змусив їх до втечі.
Большевики мали шалене щастя. Їх шість знайшлися в середині бойової сотні, наробили великої паніки, убили одного, а ранили п’ятьох наших повстанців. Большевики змушені до втечі, оминули міст довгий на сто метрів, кинулися вплав через ріку і живі та цілі вийшли з опресії. Між тими большевиками був начальник НКВД – старший лейтенант Стариков Михайло Іванович. На Терені Вигодщини він всім знаний. Сам він по національності руський, роджений 1920 р. Стариков – це пострах населення, а передівсім арештованих, яких зі спеціальним садизмом тортурував. Мав він чортівське щастя, бо повстанці не раз робили на нього засідки, але він виходив ціло.
Коли врешті сотенний опанував ситуацію, вернувся з повстанцями в село, щоб забрати ранених, речі і коней та вицофав до лісу. За якийсь час над’їхали большевики, одні з Вигоди, другі з Людвиківки та почали наступати на повстанців, які заняли добрі становища під лісом в Гущі. Повстанці мали добре поле зорення і обстрілу та місце відвороту, чулися безпечні. Вони бачили всі рухи ворога що підсувався, як йому підвозили амуніцію. Хоч большевиків було кілька разів більше, то вони не відважилися до повстанців підступати, бо стрільці цільним вогнем їх убивали, або ранили. У вечір, о сімнадцятій годині сотня відступила.
Чого вчить нас бій у Максимівці?
Застава отримала наказ до малої кількости большевиків не стріляти, а пустити їх в село. Наказ не був каригідний. Я сам мав у своїй партизанській практиці такий випадок, що до села П. і З., де квартирував курінь „Гайдамаків”, заїхали три авта німців. Німці нічого не знали про наш побут. Правда, курінь заздалегідь був повідомлений. Кулемети та кріси були на поготові. Німці побули в кількох хатах (навіть в тій, де квартирували стрільці на стриху) та за годину від’їхали.
В Максимівці алярмовий розгубився в ситуації, а стрільці не були поінформовані що мали робити, коли б в село над’їхали большевики. Застава не донесла сотенному, що в село їде підвода з большевиками. Цього всього сотенний не передбачив. Виною сотенного було і те, що позволив повстанцям розібратися та скинути обув. Дальшою виною сотенного було те, що не далеко від села був Колпанів, польський порожній монастир, в якому сотня могла закватирувати. Великий мурований будинок близько ліса був вимріяним місцем на постій для війська. Часто причиною наших невдач було те, що командир не був зорієнтований в ситуації та не мав контакту з чотовими і військом. Спаніковане військо ніколи не буде боєздатне. І так, на прикладі бою в Максимівці ми бачили, що раз та сама сотня дала себе спанікувати шістьом большевикам, другий раз того самого дня була здібна вести десятигодинний бій з переважаючими силами ворога та покрити поле бою сімнадцятьма ворожими трупами і багато раненими, яких (як подала цивільна сітка) большевики возили цілу ніч на Вигоду.
17.
Большевики занявши Галичину, говорили, що вони визволили західні області України від капіталістичного іга, а впровадили радісне соціалістичне життя під сонцем сталінської конституції. Від листопада 1944 р. почався в Галичині масовий вивіз на Сибір. Большевики вивозили переселенців тисячі кілометрів від родинних сторін, де пів року день і пів року ніч, де непроходима „страна” відмежована від світу колючим дротом, а енкаведист з готовим до стрілу кулеметом розганяє тугу за сухим, погідним і теплим небом України, де гігантоманія Сталіна висмоктує останні сили, де врешті „визволенці” знаходять спокій в могилі на далеких тайгах Сибіру.
Вивіз на Сибір відбувався так: енкаведисти вже звечора обкладали село заставами. Рано наказували тим, яких мали на списку, щоб за годину були готові до від’їзду зі села. Трагічна хвилина. Плач. Жінки мліли. Діти утікали від родичів. Вони ховалися де котре могло, забігали навіть до школи і там під лавками сиділи доти, доки сумна влада не виїхала з села. Большевики при тім побивали людей та крали що попало.
Трудящим всього світу большевики не говорять про те, що в СССР на каторжних роботах працює понад двадцять мільйонів людей, себто десять процентів всього населення, де життя людини – це довгий ланцюг найбільших знущань і праці понад сили.
Для орієнтування подаю кілька прикладів кого і за що большевики вивозять на Сибір.
В селі Л. жили спокійні, побожні люди. Мали двох синів, старшого більшенького – „синка” та молодшого – „опришка” (так їх мама називала). Старший був юнаком, за приналежність до ОУН поляки засудили його на рік тюрми. За німецької окупації він вступив до повстанчого відділу „Сіроманців”. Молодшого „опришка” большевики змобілізували та вислали в передову, де за „родіну і Сталіна” поклав голову. А родичі з виснаження та з журби за синами на Сибірі поумирали.
З того самого села большевики вивезли одну вагітну жінку з чотирма малими дітьми. По дорозі молодиця заслабла на тиф і народила дитину, яка зараз померла. Крім тої дитини померло ще двоє дітей, четверте хоре большевики забрали до шпиталю. З п’ятеро дітей залишився їй тільки один хлопчина. Що сталося з залишеною в шпиталю сімлітньою дівчинкою – ані мама, ані рідня не знають, хоч в цій справі писали кілька разів до управи шпиталю. На Сибірі не відомо за що молодицю заарештували, а двадцятьлітній хлопчина залишився без опіки.
Інший випадок. В селі Н. була повна селянська родина – старенькі родичі та четверо дітей. Один син як радист-легіонер ОУН згинув на Великій Україні. Другий, молодший, висланий Проводом ОУН на Велику Україну як пропагандист – пропав безвісти. Дочка була віддана за поважного та статечного чоловіка – довголітнього члена ОУН. Молодята мали одну донечку, яку дуже любили. Большевики вивезли старих родичів і дочку з дитиною на Сибір. Десятилітний хлопчик по дорозі втік. Обоє старі на засланні померли. Жінка була хоровита. Вона – це зразковий тип матері-українки, тип страждальної матері. Скільки вона перетерпіла, коли поляки тортурували її двох старших синів. Старшого засудили на рік, а середущого на вісім літ в’язниці. Як терпіло бідне материнське серце, коли вона довідалася про смерть найстаршого сина Василя, що загинув від большевиків при форсуванні ріки. Але то ще не кінець її хресної дороги. Вона мусіла змірити своїми старечими ногами сибірські тундри. Там наперед померла вона, а потім її чоловік. Він хоч звичайний селянин, хоч самоук, але яка інтелігентна людина, який зразковий патріот, як гарно виховав своїх синів. Знав він англійську, німецьку і російську мову, знав напам’ять більшу частину Шевченкового „Кобзаря”. Їх дочка із сімлітньою донечкою утікли з Сибіру. Молодиця ще не відпочила по довгій дорозі, ще не надихалась карпатського повітря, а вже злі про її втечу донесли ворогові. Большевики знова її арештували (дитини тоді в хаті не було), та вивезли на Сибір.
З цього самого села вивезли родину: чоловіка-каліку, жінку та дві старші дочки. Третя наймолодша сховалася, так що родина без неї виїхала на Сибір. По дорозі чоловік помер на тиф. Мати і дочки на засланні мусіли важко працювати, щоб заробити на денний пайок. Жінка часто писала до рідні в краю. В листах виливала вона свою тугу за рідними сторонами, за наймолодшою дочкою, а найбільше за сином, який був вістуном в УПА. Коли повстанцеві [приносили] листи від матері, він задумувався, не плакав, бо був мужчиною. Його гризло сумління, що через нього батько, який його над життя любив, помер, а мама і сестри марно пропадають на Сибірі. Він написав до них листа, в якім просив, щоб на нього не гнівались, бо він мусів так зробити як інші його друзі – збройно виступити проти ворога, який обезталанив Україну. По кількох тижнях він одержав відповідь. Мама писала: „Мій найдорожчий сину! Хай тебе не журить, що ми через тебе бідуємо, таких як ми – тут багато… Поздорови свою родину! (Повстанців)”. Це писала мати-селянка. Яка любов до сина, яка горда що її одинак борець за волю. Однак цей лист вже її син не читав, бо згинув, а читали лиш його друзі.
Він був урядником. Здібний був з нього чоловік. Не чуже йому і ремесло. Знав він і столярство і шевство, вмів і коня підкувати. Сам і радіо зробив. Мав троє дітей. Найстарший син був в УПА. Большевики хотіли зробити батька конфідентом, але він волів Сибір, як бути для своїх юдою. В листах до рідні він писав, щоб син був добрим та не сплямив його чести. Слова батька були добрим посівом для молодого повстанця. В одній засідці тяжко ранений син, щоб не попасти живим в руки ворога, з папашки прострілив собі серце, котре так рвалось до життя. Його маленька сестричка, яку большевики вивезли на Сибір ще дитиною, все питає мами: „Мамо, як виглядав наш Василь, чому він нічого не пише, чи ми коли вернемо на Україну та чи ще побачимо Василя?”
Про ті родини, що їх історію вивозів на Сибір я описав вище, большевики горлали, що то бандити, бандьори, які хотіли розбити дружбу радянських народів.
Візмім інші приміри:
Чоловік не пішов до Червоної армії, бо був політичним спекулянтом. Крився в лісі. Хотів перечекати непевний час і відповідно до конюктури перейти на наш або на інший бік. За це його жінку та троє дітей большевики вивезли на Сибір.
Люди косили на полі траву. Большевики вертали з облави. Щоб надолужити невдалу облаву, почали стріляти до невинних людей. Вони убили чотирьох чоловіків. Не досить, що жінки стратили мужів, а діти батьків, ще їх за співучасть з „бандитами” вивезли на Сибір.
Через дорогу їхало особове авто. На полі працювали жінки. Нараз з авта впав стріл. Одна з жінок упала важко ранена. Нім донесли її додому, по дорозі померла. ЇЇ діти, як діти „бандерівки” вивезені.
До школи прийшли два большевики-енкаведисти. Вони говорили дуже чемно. Випитували вчителя про давніше життя та просили показати їм портрет польського президента Мосціцького. Учитель знайшовши в старій польській читанці портрет президента, показав його большевикам. На другий день учителя заарештували, тому що він переховуючи у себе портрети ворогів СССР надається ворогом Радянського Союзу.
Були і такі випадки, що мати померла скорше, батька вбили, а дітей прилучили до інших людей і вивезли на Сибір.
В селі Л. большевики заарештували одного чоловіка. На нього провокатор зробив донос. Цей чоловік мав жінку і четверо дітей. Большевики приїхали щоб вивезти його родину. Жінка вперлася і сказала большевикам, що з хати не рушиться, хіба її з дітьми перенесуть на авто. Большевики послали до неї сусіду, щоб він уговорив жінку збиратися в дорогу. Жінка користаючи, що енкаведисти були перед хатою і задними дверима втікла, залишаючи в хаті малі діти. Большевики побачивши втікаючу жінку, почали за нею стріляти. Енкаведисти, набивши сусіду, зліквідували майно і від’їхали до райцентру.
До кінця 1944 р. большевики вивезли: з Блюдник – 4, Белейова – 7, Войникова – 8, Крехович – 9, Новошина – 21, Підгірок – 7, Перегінська – 20, Студеньки – 2, Сваричева – 5, Струтина Вижнього – 14, Ціневи – 22, Турі – 2 родини. Цей список не повний, бо вивіз відбувався і по новім році. З однієї місцевості вивозили кілька разів і досі вивозять, так що нема села в якім не бракувало б кільканадцять родин. В багатьох випадках большевиків стрінула несподіванка, бо призначені до вивозу родини перед тим, зліквідувавши своє господарство опустили свої села. Большевики заставали тільки порожні хати.
Кромі вивозів відбувалися ще масові арештування. В деяких селах прибрало це катастрофальні розміри. Щоб з тим лихом боротися, Провід ОУН наказав відділам УПА:
а) відбивати переселенців в час їх конвоювання;
б) робити по селах засідки на большевицькі спецвідділи, яких завданням було займатися справою вивозів цивільного населення;
в) зривати залізничні рейки та мости на шляхах якими вивозили на Сибір.
18.
По приході большевиків Калуська Округа зароїлася повстанчими відділами. Хто чувся більш проворним збирав довкола себе охотників (о зброю було не трудно). Це все було хаотичне, нескоординоване. Щоб повстанчим відділам, які з причини переходу фронту втратили зв’язки зі штабом ВО, дати військове керівництво, провідник „Нечай” на власну руку назначив дня 9/9. 1944 р. друга „Вуха” командиром повстанчих відділів Калуської Округи. Командир „Вухо”, хорунжий „Клименко” і провідник „Нечай” зараз перевели реорганізацію повстанчих відділів. Такими відділами як „Малини”, „Скорого”, „Кармелюка” і інших доповнили старі повстанчі відділи „Ясьміна” і „Ромка”, та зорганізували нові – „Яструба” і „Бея” в Болохівських лісах, „Заморського”, „Летуна” і „Карпенка” в Карпатах.
Існування деяких відділів було дуже коротке, передівсім тих, що оперували в Болохівських лісах.
В Калуську Округу прибув я на початку листопада 1944 р. Дня 19/11. 1944 р. видав я наказ Ч.7, в якому поділив я призначений мені терен на дві полоси. В північній полосі назначив курінним сотенного „Ромка”. З тим наказом вислав я члена штабу ВО 4 хорунжого „Чмелика” і оргмоба хорунжого „Клименка”, щоб сотенному „Ромкові” передали курінь „Заграву” і перевели інспекцію відділів в північній полосі Калуської Округи. Оба старшини дійшли тільки до села Чолган. Від дня 11/11. 1944 р. Болохівські ліси були заблоковані большевиками, які там переводили генеральну облаву. В тій облаві вдалося большевикам підступом підсунутись до табору „Заграви”. Ворожі війська, які брали участь в наступі на табір „Заграви”, мали на собі убрання подібне до повстанчих. Вони подаючи себе за відділ УПА, дісталися без перешкод до табору і там важко ранили курінного „Ромка”, убили бувшого інтенданта „Гайдамаків” і „Оленів” „Війта”, чотового „Завірюху” та багато інших. В подібний спосіб большевики розбили сотню „Яструба”. Сотенний „Ясьмін”, щоб оминути облаву, перейшов з своїм відділом за Дністер, де і залишився. Сотенний „Бей” зі своїми „Хортами” подався в полудневу Болехівщину і оперував в сусідстві „Опришків”.
Сотня „Ромка” і розбитки зі сотні „Яструба” були зародком для нових сотень „Гонти”, „Крука”, „Грабенка” і „Тютюнника” .
Про курінь „Ромка” „Заграва” не залишилися ніякі матеріали, а велика шкода, бо це був бойовий курінь, який в перших місяцях большевицької окупації виказував багато активності і добре в’ївся в шкіру большевикам.
19.
Білянс моєї праці на відтинку Калуської Округи за останні два місяці 1944 р.:
1). Змонтування двох бойових куренів: куреня „Промінь” з курінним „Журавлем” і куреня „Заграва” з курінним „Ромком”, який пізніше очолив сотенний „Летун”.
2). Визначення полос бойових дій для кожного куреня, а саме: для „Проміня” – Карпати, для „Заграви” – Болохівські ліси.
3). Унормування господарки по відділах.
4). Інтервенція в компетентних чинників в справі опіки над хорими та раненими повстанцями.
5). Зорганізування окружного ВПЖ для гальмування доступу ворожої агентури та розкладкової роботи в рядах УПА.
6). Тісна співпраця УПА з тереновим Проводом та виміна спільних думок стали основою буйного розвитку повстанчого руху в Калуській Окрузі.
До точки 3. Траплялися випадки, що по селах самі повстанці стягали харчі і виряд. Щоб не було нарікань, що УПА творить бешкети та не підпорядковується тереновим чинникам, погодився я на пропозицію члена обласного проводу ОУН друга „Нечая”, щоб в справах військового постачання назначити з рамени окружного проводу друга „Чмолу” окружним військовим інтендантом. Його завданням було б підібрати собі апарат, потворити бази і магазини, з яких теренові інтенданти видавали б для повстанчих відділів харчі та виряд. Цю справу детально обговорено і закцентовано на відправі теренових чинників (провідник „Нечай”, „Орленко” , „Комар” , „Чмола”) – з одної сторони і військових командирів (я, хорунжий „Чмелик”, хорунжий „Клименко”, курінний „Журавель”) – з другої сторони. Дерективи, які нормували і стабілізували військову господарку і постачання були поміщені в наказах „Магури” Ч.9 з дня 14/11. 1944 р. і в наказі Ч.11 з дня 17/1. 1945 р.
Перебуваючи в рядах УПА від початків заснування УНС-у, був я докладно обзнайомлений, що постачання повстанчим відділам харчів і виряду належало до теренових чинників. Принцип порядку і залежності УПА від Проводу ОУН, а тим самим і тісна співпраця УПА з ОУН в моїх наказах була завсіди підчеркнута. Тому не знаю чому в кілька місяців пізніше справа інтендантури наробила багато галасу, мов би військо хотіло забрати від сітки ітендантуру, а мені наказано два рази позвітувати як мається справа військової господарки Калуської Округи. Вищі мої зверхники підчеркували в своїх письмах, що інтендантура належить всеціло до сітки, яка має забезпечувати військо у все потрібне.
Від часу стабілізування військової господарки повстанчих відділів в Калуській Окрузі минуло кілька літ, а вона і по сьогодні актуальна і добра.
20.
Різдво я відсвяткував в свойому осередку. На Свят-Вечір сталася у нас пригода. Мої повстанці принесли від сотенного „Заморського” сушених сливок. При вечері кожному з нас дісталася гарна порція компоту. Компот був солодкий, а сливи великі і м’ясисті, тільки в смаку трохи терпкаві. Я з’їв кілька сливок і мені нічого не пошкодило, але хорунжий „Чмелик” і повстанці, які з’їли сливок по дві порції зараз розхорувались, заболіла їх голова і почали […]* і до нині не знаю, чи сливи не були затроєні чотовим сотні „Загрози” „Ненаситцем” . Сливки запсували нам святочний настрій. Перший день Різдва також не був веселим. Рано пішов хорунжий „Чмелик” до сотні „Загрози”, де чекали кур’єри від командира „Грома”. Вони принесли штафети, в яких командир „Грім” писав, що поручник „Степовий” організував на Гуцульщині підстаршинську школу, до якої мав відійти в характері інструктора хорунжий „Чмелик” з двадцять п’ятьма кращими стрільцями Калуської Округи. Ця відомість засмутила мене і хорунжого „Чмелика”. Ми оба були зі собою знані, в УПА працювали ще від заснування УНС-у. „Чмелика” знав я з дитячих часів, як він був ще маленьким та грубеньким гімназистом і щодня біг попри мою вулицю Рутовського до Народного Дому. Але наказ – наказом. Треба було йому готовитись в дорогу. Другий день Різдвяних свят також не був приємним, бо недалеко від нас большевики робили облаву.
Моє прощання з „Чмеликом” було сумне. Ми розцілувалися і, вибачте, прослезилися. Не думайте, що партизани – це люди без серця. Як би ви знали як вони себе люблять і тішаться коли по довгім часі знова побачаться! При прощанні один одному бажає „до побачення”. Дуже багато побратимів по зброї і по революційній праці вже вдруге не побачились. Тому і наші очі зросились. „Чмелика” я вже більше не побачив. Він передчував, що на Гуцульщині згине.
„Чмелик” був то свого рода оригінал, але в позитивному значінні. Військо дуже любив. Нераз говорив, що по революції залишиться при війську. Його мрією було домашне вогнище, де міністром домашніх справ була б маленька дружина (сам був грубо по тридцятці), яка власноручно вишивала б йому сорочки, цирувала шкарпетки та варила б з біленької муки маленькі вареники. Не судилося ані йому, ані двом іншим старшинам пережити революції. Під час великої весняної облави Чорної Рубахи на Гуцульщині всі три згинули геройською смертю.
Славної пам’яти поручник „Степовий” – командир куреня „Перемога”, член штабу відтинку „Гуцульщина”, був дуже надійною одиницею. Всі його хвалили та підчеркували його військову ерудицію. Був він один зі здібніших командирів УПА. Шкода тільки, що так коротко служив справі визволення України.
Третім був славної пам’яті поручник „Беркут”, бувший старшина УГА, з професії гімназійний учитель. Поручник „Беркут” – то сенсор нашої Повстанчої Армії – дуже поважний, тактовний і авторитетний старшина. Він хоч старший віком, зголосився в наші ряди, щоб і своїм слабим здоровлям служити Великій Справі. Для неї пожертвував і свого сина.
Всі три старшини упали дня 21 квітня 1945 р. Хорунжий „Чмелик” знайшов гідну компанію. Вічна Слава Упавшим Героям!
21.
По Різдвяних Святах 1945 р. наші повстанчі відділи зросли ще до одного куреня. На терені Калуської Округи були три курені:
курінь „Промінь” курінний „Журавель”
сотня „Журавлі” сотенний „Грізний”
– // – „Загроза” – // – „Заморський”
– // – „Опришки” – // – „Довбуш”

курінь „Заграва” курінний „Летун”
сотня „Летуни” сотенний „Середний”
– // – „Каменярі” – // – „Крук”
– // – „Вітрогони” – // – „Тютюнник”

курінь „Луна” курінний „Гонта”
сотня „Тигри” сотенний „Гонта”
– // – „Снігурі” – // – „Яструб”
– // – „Хорти” – // – „Бей”
Щоб брати пересічно стан сотні по 150 чоловік, до того додати окружну ВПЖ, то стан війська в Калуській Окрузі виносив понад півтора тисячі крісів. Це була поважна сила, з якою і ворог числився. Ми могли б були ще більше зорганізувати повстанчих відділів, зброї і амуніції ми мали доволі, а охотників також не бракувало – за це бракувало нам старшин і підстаршин. А треба числитися з тим, що партизанський старшина – це не синонім лінійного, який діє за планом вищого штабу, який має за собою постачання, якого спомагає допоміжна зброя. Партизанський старшина мусить відзначатися організаційним хистом, очайдушною відвагою, спритом, скорою децизією та великим авторитетом. Партизанське ремесло має свою романтику, але воно важке і небезпечне. Одиниці ідейно невиховані або не міцні характером скоро знеохочуються та дезертирують. Партизанський командир мусить військо тримати в залізній дисципліні, а рівночасно його любити і ним дорожити.
Повстанчих відділів можна було зорганізувати багато, лиш як я зазначив бракувало нам командирів. Також не всі повстанці надавались до партизанки. Коли большевики проголосили мобілізацію до сорок п’ять років життя, то великий процент новобранців УПА становили старші дядьки. Ця категорія людей – майже всі жонаті, літні, воліла крутитися коло дому, як піти далеко до Червоної армії. Але форсовні марші, неустанні бої, несподіванні засідки і заскочення скоро змучили дядьків. Треба було відділи від них звільнити й доповнити молодими. Дядьки залишили по собі добру пам’ять. Майже ніхто з них не зголосився до ворога з повинною та не зрадив повстанчих відділів.
По Різдві – це час буйного розвитку наших збройних сил. Старі, бойово заправлені сотні подавалися на доли і там рейдували, робили наскоки на большевицькі станиці, засідки на переїзджаючі колони авт, зривали мости і рейки на залізничних шляхах, відбивали арештованих і вивожуваних на Сибір. Жалую, що з того періоду нашого повстанчого руху залишилося так мало матеріялу. Одні пропали враз із командирами і політвиховниками; другі забункровані, а тих що їх заховали між живими немає; інші знищили час і вогкість, вони покрились чорним грибком – відчитати такого архівального документу дуже трудно. Це що залишилось має велику історичну вартість. Колись історик, що його заінтересує наш визвольний рух, буде складати ті куски паперу, писані зараз же по бою на дворі на морозі, коли зіштивнілі пальці ледве тримали олівець, або в темному бункері при світлі смерекової скілки.
22.
Команда УПА наказала провести по відділах присягу. Текст присяги був зредагований Головним Військовим Штабом. Церемоніял присяги був устійнений окремим наказом.
По відділах політвиховники вивчали та виконували кожне речення присяги. Коли сотні були готові до присяги, я наказав сотням прибути на Магасовий Верх недалеко табору „Загрози”. Повстанчі відділи уставились в каре. По середині був полевий вівтар. Сотнями командував курінний „Журавель”. Коли я з хорунжим „Климентом” підійшов до сотень, залунала лунка команда курінного „Журавля”: „Струнко”, „На плече кріс”, „Почесть дай”, „Вправо глянь”. Курінний „Журавель” зголосив готові сотні до присяги. Я обійшов сотні в асисті хорунжого „Клименка”, поздоровив та перебрав сотні під свою команду. Потім в короткій промові я з’ясував суть і вагу присяги – присягу, яку повстанчі відділи за хвилю зложать перед Великим Українським народом, перед Святою Українською Землею, перед пролитою кров’ю всіх найкращих синів України та перед найвищим Політичним Проводом Українського Народу. При кінці промови згадав я, що закон революції суворий, а ще більша зневага Українського Народу, яка спадає на порушників та відступників цієї присяги. По промові дав я наказ: „Увага”, „Струнко”, „На плече кріс”, „Почесть дай”, „Почет з тризубом виступи”, „Сотні на тризуб глянь”. Я салютуванням віддав також почесть Тризубові. Почет з Тризубом станув недалеко вівтаря на середині каре. По церемонії віддання почесті Тризубові, казав я виступити делегатам кожної сотні до Тризуба. На приказ: „До присяги” повстанці зняли шапки, кріси переложили з правої до лівої руки, два пальці правої руки піднесли на висоту очей. Делегати поклали пальці правої руки на Тризуб. Я читав поволі текст присяги, а повстанці повторювали за мною кожне слово. По присязі св’ященник відправив Молебень і Панахиду по упавши Героях. По відправі Молебня і Панахиди співав хор під батутом курінного ад’ютанта „Малини”. Свято присяги закінчено відмашеруванням почету Тризубу і відспіванням „Ще не вмерла Україна”. Церемонія присяги випала гарно. На лісовій поляні стояли переняті важністю хвилини повстанчі сотні. Хоч січневий мороз добирався до костей, повстанці вправно орудували зброєю. Тло поляни було біле, на ньому темна пляма чотирикутника, яка за голосом команди порушувалася в один такт. Сонце крилось за горами, коли повстанці виголошували останні слова присяги: „…Коли я порушу… хай на мене спаде зневага Українського Народу”. Страшне закінчення присяги. Чи ще щось може бути підліше на землі, як бути спадкоємцем діла Юди? Чи може бути більша кара на відступника та зрадника Української Державності, як кара зневаги цілого Українського Народу. І сонце, яке було свідком не одної хвилини крилося за горами, щоб не чути, що зневага народу триває вічно, переходить з покоління на покоління. Вже панував сумерк, коли лунали далеко до Києва, може аж до Кавказу слова: „Згинуть наші воріженьки як роса на сонці, Запануєм і ми браття у своїй сторонці”. По присязі сотні скоро та тихо відійшли. Це вже були заприсяжені повстанці, які перед хвилиною, перед Святими Символами України клялися зірвати кайдани, якими ворог закував Україну, та вибороти для неї світле Воскресення.
Від дати зложення присяги минуло багато часу. В між часі повстанці звели багато боїв, досвідчили на собі страшні облави Червоних Мітел, Чорних Рубах, Сталінських Дітей. Не раз находились в скрученні, не раз ворог творив шахівниці, та скільки треба було сприту, відваги та віри, щоб з такої пастки можна було ціло видертися. Нині між живими нема: хорунжого „Клименка”; курінних: „Журавля”, „Ромка”, „Гонти”; сотенних: „Середнього”, „Ревая”, „Крука”, „Бея”, „Довбуша”, „Грабенка”, „Тютюнника”, „Яструба”, „Ханенка” , „Морозенка” , „Волиняка” ; багато чотових, а ще більше ройових, а найбільше стрільців.
Між повстанцями, які осталися живі, живе традиція, пам’ятають важні моменти своїх відділів. При ватрі, чи в тіні смереки або ялиці згадують та розказують молодшим про недавньо минуле.
23.
По присязі відбулася відправа в хаті селянина В., який записався золотими буквами в історії нашого визвольного руху. Селянин В. був вже старий дідо. Під час Першої світової війни він боровся на Північному фронті з москалями, потім на Полудневому з італійцями. Пам’ятав Конте-Куку і П’яву. Коли недалеко його дому закватирувала „Трембіта”, в нього був зв’язковий пункт. Цілою душею він був з „Трембітою”. Знав він її сотенних, чотових, ройових і багато стрільців. Як болів він, коли німці ішли айнзацом на Стовбу, та як радів, коли на десятому кілометрі на ріці Ілемці наші дали німцям доброго прочухана. По приході большевиків, він в своїй хаті не раз гостинно принимав повстанців. Не маючи сам що їсти, відбирав від маленького онука Миколи горнятко молока та давав нашим повстанцям.
Відправу ми відбули в його хаті. Коли хорунжий „Клименко” зголосив мані збірку старшин, то селянин В. також станув в лаві на струнко. Смішно це виглядало, але він мав таку святошну міну, так був перейнятий важністю хвилини, що здавалося що він перший посвятив би себе і свої діти за успіхи нашої боротьби. Нема вже діда В. і його дочки Анни. Наперед большевики спалили його хату, а йому наказали замешкати в селі. Коли дідо В. затужив за лісом, вернув на Б., побудував з оборога хату та примістився там з родиною. Недавно розказував мені один повстанець, що большевики, заставши в хаті діда В. кількох повстанців, убили його й дочку Анну.
На відправі було до полагодження багато справ. Крім обговорення відбутих акцій та розпланування на найближчий час нових, були ще службові справи. До пекучих справ належали:
1). Скоротити сваволю ВПЖ, яка в терені творила бешкети, чим компрометувала УПА;
2). Повстанчі відділи не придержувались партизанської тактики.
Ад 1. Комендант курінної жандармерії вістун „Вівчар” , сповняючи свої обов’язки, побивав до тої міри цивільне населення, що треба було вислати комісію, яка на місці перевела б в цій справі слідство. Слідство виявило страшні картини непочитальності коменданта курінної жандармерії вістуна „Вівчаря”. Його поставлено перед військовий суд. (Курінний „Журавель” потрапив так обороняти „Вівчаря”, що він залишився без вини та дальше на функції коменданта курінної жандармерії).
Жандармерія так роззухвалилася, що одного разу і мене хотіла обезоружити і заарештувати. Коли йшов я з двома повстанцями на відправу сотенних, мене затримала групка озброєних людей в товаристві дівчат:
– Стій, хто йде?
– Свій.
– Що за свій?
– А ви що за одні?
– ВПЖ!
– Я не знаю що таке ВПЖ.
– Не грайте мармуліка. ВПЖ то Військова Жандармерія. Складайте зброю, ви арештовані.
– Зброї не складаю, а хто до мене підійде, того стріляю.
Чую як один жандармерист каже до другого: „Лиши його, то якийсь провідник”. Я мав охоту дати себе арештувати, щоб ближче пізнати місцевого коменданта ВПЖ та повчити його „жандармерію”, але не мав часу, бо квапився на відправу. Раз треба було зробити порядок з жандармерією. В цій справі написав я до командира „Грома”, щоб розпустив жандармерію, або її агенди віддав в другі руки. Місяць пізніше прийшов наказ „Говерлі”, в якому справу ВПЖ полагоджено в цей спосіб, що при кожнім курені мало бути по чотири жандармеристи. Курінний, висилаючи їх в терен був зобов’язаний знати куди, за чим та на як довго пішли, і сам дисциплінарно відповідав за їх поступовування. Всякі сільські і підрайонні і районні агенди були знесені.
Ад 2. Помимо кількамісячного побуту большевиків, повстанчі відділи не вивчали ворога та не придержувались партизанської тактики:
а) не вели боїв в спеціальних умовинах: ліс, непрохідний терен, ніч, мрака, сніговії;
б) не примінювали спеціальних форм боїв: забезпечення маршу, постоїв, підхід, напад, маневровка, засідки і заскочення;
в) командир не виказував ініціативи, не підвищував ідейно-політичного стану відділу. В скрутних ситуаціях губився або суперечив – хто мав вести бойову акцію;
г) відділи не придержувалися конспірації. Про місце постою відділу знали мешканці довколишніх сіл. Втечу повстанця легковажено.
Всякі інструкції і відправи мало помагали. Треба було аж більших втрат, щоб повстанчі командири ввійшли в рейки партизанської тактики.
Кілька днів перед Різдвом відділ „Журавлів” приступив до будови зимового табору. Різдво святкували вже в новозбудованих бараках. По святах з відділу втік один повстанець, який навів на табір большевиків. Коли стежа донесла, що від сторони Підсухого підсуваються большевики, в таборі в то не дуже вірили. Бунчужний „Глинка” для певності вислав ще раз стежу. В між часі вислано три чоти на застави: одну від Підсухого, другу від Мелецини, третю від Дубшари. В таборі залишилася тільки одна чота. В тому часі в таборі „Журавлів” [був] курінний „Журавель”. Між ним та сотенним „Грізним” прийшло до суперечки на тлі: чи евакувати табір, чи його обороняти, хто мав провадити оборону табору. Ще цієї справи не рішено, як далися чути стріли. Большевики дісталися в терен табору не з тієї сторони з якої їх сподівалися, лиш зайшли люкою між заставами. Кулеметник „Забудько” замість стримати їх вогнем свойого кулемета, мусів опустити своє становище, бо кулемет затявся. Большевики з криком „ура” вдерлися до табору. Чота, яка обороняла табір відступила. Большевики почали бити шиби та палити бараки. Може були б побули в таборі і довше, але чота, яка відступила отворила по них вогонь і змусила їх до відступу. З нашої сторони були втрати: чотири повстанці вбиті і один ройовий важко ранений. Які втрати були по ворожій стороні не знати, бо большевики своїх трупів і ранених забрали. Також і цивільні не бачили, бо большевики вертали через села ніччю.
24.
Сотні що перебували в Карпатах дістали наказ перейти рейдом в північну Калущину. По великих облавах на Чорний і Болохівські ліси, тамошне населення було спаніковане. Рейд карпатських сотень мав підняти його на дусі та показати, що ми з облав вийшли ціло, що ми живемо та дальше боремося.
До важніших епізодів УПА на початку 1945 р. належить збірна акція сотень: „Хортів”, „Загрози” і „Журавлів” на село Збору в Калузькому повіті. Шкода тільки, що справоздання, звіти-описи бою пропали. В бою під Зборою відзначилися сотні „Хорти” і „Загроза”. Сотня „Журавлів”, маючи охоронне завдання, була розположена на заставах, щоб ворогові не наспіла поміч з сусідних районів. В тому бою впав абсольвент „Оленів”, дуже відважний чотовий „Струна” зі сотні „Хортів”. Наша побіда під Зборою підбадьорила населення, большевикам нагнала такого страху, що зробили вдруге велику облаву на Кадобнянські ліси.
Тоді то „Журавлі” попали в нефортунну пастку. Сотня не мала повного стану, бо чота „Ревая” як охорона провідника „Косаря” відмашерувала до Чорного Ліса. День перед боєм „Журавлі” пішли вечером в село Тростянець на вечеру. Нараз розвідка донесла, що до сіл наїхало багато большевиків, які вислали стежі до ліса. Сотня замість скоро по вечері дальше відмашерувати, доперва коло третьої години рано вийшла з села до ліса. За слідом сотні посувалися розстрільною большевики. В лісі большевики змусили „Журавлів” до бою. „Журавлі” занявши добрі становища, відперли наступ. Але ворог вдруге заатакував сотню з двох сторін. Щоб не дати себе окружити, сотня почала відступати. Зв’язок між чотами порвався. Рої на власну руку пробивалися через ворожі застави. Що продерлися через одну заставу, попадали під вогонь другої, третьої та четвертої лінії. В тому бою впав цілий рій „Гука”. Ратуючи ранених: чотового „Сокола”, ройового „Кармелюка” та інших, рій дістався в таку […]*, якої історія УПА не пам’ятає. Ворог окружив рій довкола. Присипані снігом дерева обмежували поле зорення. Зі всіх сторін з криком „ура” підсувалися большевики. Повстанці прикладами проривали вороже кільце. Число оборонців маліло. Хоч большевики кричали: „Здайсь Бадьора”, цілий рій як один поляг в бою, щоб виратувати чотового „Сокола” та інших ранених. Дивна річ! Всі здорові повстанці попадали, а ранені виратувалися. В Кадобнянському бою „Журавлі” мали дев’ятнадцять вбитих та кілька ранених. Про Кадобнянський бій санітар „Чорноморець” уложив пісню. В пісні представив бій, геройську смерть повстанців та як сотня
В горах Карпатах
В глибоких ярах
Там лічиться сотня з ран.
Вона піде ще помститись
За упавших партизан.
Чотовий „Сокіл” то старий український партизан. Він в рядах УПА ще від заснування УНС-у, наперед в „Трембіті” потім у „Гайдамаків”. Коли „Гайдамаки” перейшли на доли, його призначено на інструктора кущів. На весні 1945 р. до новозорганізованої сотні „Журавлів” як чотового – інструктора. Так як дуже активний, підприємливий та відважний чотовий, перебув він до Кадобнянського бою, де його важко ранено в обі ноги. Коли вже підлічився, що міг власними ногами ходити, большевики наскочили на нього. Щоб не дати себе взяти в руки ворога, застрілився з пістоля. Свою чоту учив він так, як його навчили ще в УНС-і – військо тримати в залізній дисципліні, його любити, вишколювати і виховувати на відважних борців та на повновартісних громадян. Хоч чотовий „Сокіл” не згинув в Кадобнянському лісі, однак треба зазначити, що цей бій був початком його кінця.
Сотня „Хортів”, яка в той час знаходилася в Кадобнянському лісі, перейшла щасливо поміж ворожими заставами, потім слідом який зробили большевики видісталася з небезпечної полоси і удалася в Карпати.
25.
В північній Калущині є великий, понад двісті квадратних кілометрів, масив лісу – Болохівські ліси. Його перетинають дороги: Долина – Тур’я Велика – Стрий, Тур’я Велика – Болохів – Войнилів, вузькоторова дорога Долина – Збора. Крім тих доріг є ще там сотки дукт, ліній і стежок. Довкола вінцем розложились села: Слобода Долинська і Болехівська, Тростянець, Белеїв, Тур’я Велика, Баличі, Сулятичі, Корчівка, Чертіж, Кулинки, Збора, Болохів, Степанівка, Кадовбна, Голинь, Креховичі, Надіїв, Рахиня. З північної сторони обрамовує його ріка Свіча, яка перед Журавном впадає до Дністра. Зі стратегічної сторони надається цей ліс як база для партизанських відділів. Близькість сіл уможливлює прохарчування відділів, близькість Карпат дає змогу відв’язатись від ворога і там відпочити та набрати сил до нових боїв. Але в тій полосі можуть оперувати відділи вже заправлені до партизанки. Густа мережа шляхів улекшує доступ до лісу і блокаду його ревірів.
Тому старі сотні дістали наказ перейти рейдом північну полосу Калуської Округи по Войнилівщині, Галицькому і Журавенському районах. Новозорганізовані сотні мали в Карпатах вишколюватися. По бою під Зборою сотня „Заграва” вернула до свойого табору в Карпатах, щоб дати цивільній сітці таборовий інвентар та щоб повстанці направили свій виряд, а передівсім обув.
А процес обуви. Партизан – це піший вояк, який робить дальші марші по найгірших теренах і то переважно ніччю (по партизанській девізі: „ліс і ніч наша”). Ворог за всяку ціну старається довідатись про партизанські шляхи, щоб на них робити засідки. Партизан мусить часто змінювати свої шляхи, вишукувати якнайгірші, найдовші, досі нерозконспіровані, щоб міг безпечно ними порушуватись. З партизанського виряду найбільше нищиться обув. Щоб взуття було зроблене із найліпшого матеріалу, довго йому не послужить, то розідре, то розпоре, там о сук відірве підошву. Тому в партизанській сумці можна часто знайти молоток, дратву, шило та колки. Це все партизан робить собі власноручно: шило з цвяха; колки робить в цей спосіб, що ріже з берези на півтора цантиметра завгрубшки колісцята, які коле на тонкі дощинки, кожну дощинку загострює та коле з них колки, які сушить при ватрі і вживає коли треба.
Зима ускладнює життя повстанця, робить його залежним від вогня і даху. Коли мороз дошкулює, пальці відмовляють послушенства, а при ватрі з конспіративних взглядів не можна нагрітися, тоді обов’язком командира є подбати, щоб партизан один або два рази на тиждень міг виспатися під дахом, щоб там нагрівся та допровадив до порядку свій виряд.
Фатарляндом „Загрози” (популярний жаргон повстанців) були околиці села Суходола. Табір „Загрози” не був довго на одному місці, бо як пізніше виявилося, большевики наставили своїх людей, які мали доносити про кожночасне місце постою. Раз сотня таборувала в околицях Мелецина, іншим разом в Каменічках або на Бездежі. Відділ очолював сотенний „Заморський”. Він був інтелігентний мущина по гімназійній матурі. Військовий вишкіл здобув в СС-ах. Вдачу мав лагідну, для повстанців був лагідний та поблажливий. До вояцького ремесла надавався менше, зате в цивільній праці міг бути дуже корисний. В сотні було трьох чотових: „Скиба”, „Жбурай” та „Полянин”. Чотові були не согірші, в менших акціях вив’язували добре. В сотні був ще хорунжий „Ненаситець” (степень не признаний через УПА). „Ненаситець” оповідав, що степень хорунжого здобув в СС-ах. До табору „Загрози” заходила часто підрайонна провідниця жіноцтва „Доля”. Вона приносила до сотні білля, медикаменти і почту. „Доля” і „Ненаситець” (Ріжко з села Лугів) – це двійка яка працювала для большевиків. Сотня „Загроза” ще добре не розтаборилася, ще не відпочила по рейдах, а вже большевики, знаючи про місце її таборування, наскакували на сотню.
Дня 22/2. 1945 р. „Загроза” вернула з рейду в Карпати. В три дні пізніше стежа донесла, що недалеко табору переходила большевицька розстрільна. Сотня відступила до Суходола. На другий день вислана до табору стежа, звідомила сотенного, що большевиків в таборі не було. Сотня вернулася до табору. Того дня сотенний вислав дві чоти „Жбурая” і „Скиби” в терен, а сам залишився з одною чотою „Полянина”. В дві години по відході чот заалярмовано сотенного, що з Ілем’я і з Суходола розстрільною йдуть большевики в напрямі табору. Сотенний з чотою „Полянина” опустили табір. Він мав плян перейти за ріку Черву до Мелецина. Через міст переходити було небезпечно, тому чота подалася нижче Суходола, щоб перейти ріку коло Вировитого. Там большевики зробили засідку.
В кілька днів пізніше сотенний „Заморський” розказав мені як то було під Вировитим. Коли чота, вислизнувшись від большевиків машерувала стрілецьким рядом в сторону Мелецина і вже була недалеко під Вировитим, нараз із-за ріки затарахкотів скоростріл. Повстало страшне замішання. Місце було таке, що не було де схоронитися. З одної сторони ріка, дорога, високий беріг, з другої – млаковиння, лісова стіна, з якої большевики парили скорострілами по наших. Нігде ані корчика, ані заглибини, щоб можна було схоронитися. Большевики бачили повстанців як на долоні. Хто куди – туди утікав. Більша частина повстанців продерлася в сторону села Луги, а сотенний з кількома стрільцями відправився на високий, стрімкий беріг, щоб скритися в лісі. Треба було лізти рачки, бо ворожі скоростріли косили. Чотовий „Полянин” схоронився в полонці під ледом, та там пересидів дві години. Бачив він, як по бою большевики виповзши зі своїх становищ, реготалися, та як при здиранні одягів з трупів сварилися. Скільки страху наївся, а як намерзся цей малий гарний різунівець. (Одного разу прийшов я до хати селянина В., де квартирував сотенний почет „Загрози”. Між „штабовцями” побачив я одного малого в білому кожушку партизана, якого взяв я за перебрану дівчину. Присутні почали сміятися, а малий партизан голосився як чотовий „Полянин”). На побоєвищі сотня „Загроза” залишила дев’ять трупів та кулемет. Сотенний „Заморський” з рештою повстанців перейшов через гору Стовба на Мечище. До нього долучився чотовий „Ненаситець”. Там знова на „Заморського” наскочили большевики. На вузькоторовій дорозі він згубив слід та перейшов в Мелецин[у], де застав чотового „Полянина”. „Заморський” наказав „Полянинові” перейти зі сотнею (Тридцять чоловік) в Лецівку та стягати розбитків, а сам пішов до Суходола, щоб сконтактувати зі мною. Сотенного „Заморського” знав я ще з німецької окупації, коли був він чотовим в сотні „Журавля”. Нераз курінний „Козак” приїздив з ним до мене. Також з-за большевицької окупації мав я нагоду часто стрічатися. Був він гарячий та добре вихований мущина. По облаві – то був вже інший „Заморський”. Лице обдряпане, одяг на нім подертий, ноги в колінах попухли як коновки, без палиці не міг ходити. По оголошенні свойого приходу, перші його слова були: „Друже командир, застрільте, або робіть що хочете, я відділу дальше не можу провадити. Я боюся, я маю пеха, я духово розбитий і мушу відпочити”. Засідки, вічне гонення, розбиття сотні, втрати в людях, так його зломили, що в тому часі на становище командира сотні він цілком не надавався. Я дав йому відпустку, щоб підлічився та відпочив. На час його відпустки сотню перебрав чотовий „Скиба”. Незавидна доля була і нового сотенного „Скиби”. Чотовий „Полянин” пішов зі „сотнею” в Лецівку, щоб її наново організувати. Тим часом в Лецівці здезертирували всі повстанці з Перегінська. Там також большевики зловили „Ненаситця”, який тоді явно водив большевиків. В Лецівці большевики наскочили на „Полянина” та вбили йому чотирьох стрільців.
Рій, який із засідки під Вировитим вийшов ціло, подався на Лоп’янку. В селі Ілем’ю наткнувся він на большевицьку засідку. Повстанці залягли та отворили вогонь до наступаючих большевиків. В тім бою приходило до макабрачних сцен. Большевики лавою сунули на нашу горстку повстанців. Цільний вогонь наших робив люки у ворожій першій лаві. Тоді большевики з другої лави прискакували, хватали під рамена поцілених товаришів і так за мертвою заслоною посувалися вперед. Другий цільний стріл валив на землю мертвих і живих. Тоді підбігали з третьої лави хватали убитих і дальше наступали. Це було страшне. Наші повстанці поклали багато большевиків трупом, але упав там і цілий геройський рій „Загрози”.
Тоді в селі Ілем’ю притрапився і такий випадок. Того самого вечора, коли упав рій „Загрози”, до хати в якій були большевики зайшов не знаючи про облаву інтендант сотні „Снігурів”. Він попав живий в руки ворога. Большевики били та змушували його, щоб він вів їх по хатах звідки брав харчі, але інтендант нічого не виявив. Що з ним сталося, невідомо.
В справі розбиття сотні „Загроза” велося слідство. Курінний „Журавель” твердив, що дозволив „Заморському” вернути на два дні до табору, а „Заморський” – що на тиждень. Хто з них обох мав рацію, не знаю, бо курінний переконував „Заморського” про два дні, а „Заморський” попирався.
Чи „Заморський” був винний за втрату людей і розбиття сотні?
Винен був тому:
а) не підчинився і злегковажив собі наказ курінного „Журавля”;
б) замало інтересувався сотнею. Кожну вільну хвилину використовував, щоб піти до села Суходола;
в) дав себе окружити агентами;
г) не придержувався партизанської тактики;
е) в скрутних хвилинах не потрапив себе опанувати.
Вину „Заморського” збільшує і те, що він використавши моє довір’я, продовжив свою відпустку в нескінченність.
Не винен тому, бо:
а) на пост командира сотні не надавався;
б) вдачу мав лагідну, був легковірний;
в) більшість стрільців його сотні була мало ідейно вироблена, по перших невдачах розбіглася додому (перегінці);
г) замало визнавався на людях.
Сотня „Загроза” вже не довго існувала. Новий сотенний „Скиба” старався доповнити сотню, але прийшли великі весняні облави і число повстанців ще більше змаліло, так що останки сотні прилучено до сотні „Опришків” і „Вітрогонів”.
Відділ „Загроза” повстав по переході фронту. Повстанці „Загрози” походили з сіл: Суходола, Липовиці, Лугів, Дубшари, а найбільше з Перегінська. Ідейно-політичний стан відділу був низький, зате бойово-моральний був добрий. Чолові особи сотні мало звертали уваги на ідейне вироблення вояцтва. При більшому натиску ворога, сотня танула, так що треба було її останки прилучити до інших відділів. „Загроза” має і світлі картини в історії УПА. Взяти б бій в Панськім (присілок Перегінська), під Зборою, в Ілем’ю, геройську смерть бунчужного.
В осені 1944 р. большевики схопили живим бунчужного сотні „Загроза”, якого дуже скатованого примусили в Перегінську з трибуни публічно говорити до багато соток людей. Бунчужний, сам родом з Перегінська, не сплямив ані чести українського повстанця, ані перегінця. Він замість виявити покаяння та п’ятнувати УПА і ОУН – противно гльоряфікував. Розлючені большевики убили його таки на місці на очах людей.
Півтора чоти „Загрози”, вертаючи до табору, задержалося в Панськім. Чота виставила застави від сторони Вільхівки, Рожнятого і алярмового, який мав обсервувати гостинець з Перегінська. Большевики, повідомлені „Ненаситцем”, підсунулись скрито лугами, які є над рікою Лімницею, і заатакували повстанців. В тому бою відзначилася кулеметна ланка, яка отворивши вогонь, поклала відразу п’ять большевиків трупом. Большевики запальними набоями запалили хату присілка. Геройська кулеметна ланка залягла між горючою хатою й купою гною і вогнем свойого кулемета уможливила відступ „Загрозі”. Як довго горіла хата большевики не могли нічого зробити кулеметній ланці, доперва коли вогонь почав пригасати, знищили цю геройську кулеметну ланку. В тому бою по стороні „Загрози” було дев’ять вбитих.
26.
В околицях села Ясеня квартирувала сотня „Летунів”. Кілька слів характеристики сотенного „Летуна”. Молодий, вродливий мущина по гімназійній матурі. Військовий вишкіл як летун-лейтенант здобув в німецькій армії. Коли в 1944 р. організувалися повстанчі відділи, дано йому функцію курінного інструктора. В тім часі й здобув він німецький літак-винищувач. Він підібрав собі ще кілька фахівців та занявся направою літака. Літак відремонтовано, на крилах вимальовано тризуби – УПА мала вже свій літак з українським державним гербом. В червні 1944 р. „Летун” зробив на ньому пробний лет. З Кадобнянських лісів перелетів понад містом Долиною та за Витвицею опустився на землю. „Летун” був бравурно відважний. Перебраний в однострій німецького старшини, затримував переїзджаючі дорогою лімузини, в яких їхали німецькі штабовці. По короткій розмові витягав пістоль та всіх німецьких старшин роззброював і арештовував. В цей спосіб здобув він кілька лімузин і тягарових авт. Коли повстанчі відділи закватирували в Розтоці, він як курінний інструктор перебував у всіх сотнях куреня. Пізніше як сотенний „Летунів” був він енергійний, бравурний та господарний. Під час переходу фронту „Летун” здобув багато військового німецького і мадярського майна, потім з розбитої большевицької дивізії вище Ясеня стягнув увесь виряд. „Летун” не міг погодитися з курінним „Журавлем”. Він узнавав свою вищість, тому нерадо підчинявся наказам „Журавля”. „Летун” був тяжкий до писання. Звіти не висилав на час. Так що по них треба було спеціального посланця висилати.
Дня 12/2. 1945 р. „Летун” зі своєю сотнею вирушив в рейд в північну Калущину. Він перейшов Липовицю, Суходіл, Підсухе, Спас, Струтин та в Ракові закватирував. На другий день большевики більшими силами окружили село. Але сотня вирвалась з кільця. При тому згинув один повстанець. В селі Кропивнику (де є копальня поташової солі), сотня запалила на стації великий склад дерева.
Дня 22/2. 1945 р. „Летун” в селі Голинь висадив у повітря великий потяг, який тягли дві машини. Повстанці заложили під рейки кілька німецьких талєрмін та большевицькі солянки. Вибух був страшний. Около тисячі большевиків, що їхали на фронт, були убиті і ранені. Одна чота „Летунів” під командою чотового „Мрії” наткнулась в селі Довпотові на п’ятдесять большевиків. Повстанці з криком „Слава” кинулись на ворога. В бою згинув двадцять один большевик, з нашої сторони були легко ранені чотовий „Мрія” і один повстанець. В часі рейду по Калущині ранено в ногу сотенного „Летуна”. Його сотню перебрав „Середний”. „Летун” як ново назначений курінний куреня „Заграва” вернув в Карпати щоб лікувати ногу.
27.
„Летун” перебравши курінь „Заграву”, вислав свойого бунчужного „Грабенка” з кількома підстаршинами з бувшого куреня „Ромка” до старого табору „Летунів”, щоб в околиці Ясеня зорганізувати новий відділ. В старому таборі „Летун” залишив кільканадцять повстанців для охорони ранених і табору. Ті залишені повстанці і командна обсада, яка прийшла з бунчужним „Грабенком” була зародком нового відділу. „Грабенко” за короткий час зібрав новобранців, зорганізував нову сотню та побудував новий табір (старий табір „Летуна” большевики спалили). Новий відділ вишколювався і робив акції. До важніших належали: висадження в повітря двох колейок, одну на Забережжі, другу на осьмому кілометрі від села Небилова. Коротко перед рейдом у сотні викрито ворожу агентуру. Причиною агентури було це, що „Грабенко” приймав до відділу новобранців без провірки Служби Безпеки і рекомендації сітки.
Під час одного маршу сотні „Заграва” повстанці стрінули двох хлопців. Старший мав двадцять, а молодший сімнадцять років. Вони казали, що большевики вивезли їх родичів на Сибір і вони не мають де подітися. „Грабенко” забрав хлопців до сотні. Про агентурну роботу хлопців в сотні довідалися принагідно. Одного разу чота „Грабенка” верталася з акції до табору. Молодший брат залишився для власної потреби. Коли його довго не було, старший брат пішов по його. Чота задержалася та мала на оці старшого. О чверть години старший вернув та сказав, що брата знайти не міг, бо в тому напрямі, куди пішов брат сліди розходились і він не знав де його шукати. На другий день цивільні люди, що крилися перед большевиками, зголосили сотенному, що зловили якогось молодого стрільця. Молодший брат приведений перед курінного „Летуна” і сотенного „Грабенка” признався, що хотів утечи з відділу і то саме хотів зробити його старший брат, тільки не мав нагоди. Запитаний чому утік зі сотні, відповів, що його з братом большевики зробили агентами, наказали їм зголоситися до відділу „Заграви”, там нав’язати собі сітку, намовляти повстанців до дизерції, а при нагоді застрілити курінного і сотенного. За це большевики обіцяли їм гроші і мануфактуру. Старший не признавався до нічого, ще сварив молодшого, що його всипав. Молодший виявив ще третього агента, який перед вступом до УПА викопав собі в лісі бункер, де скривався перед большевиками. Тим часом до його бункеру заходили большевики по інформації про наші рухи: хто вночі заходив до села, в чиїй хаті світилося, з чиєї хати курилося, де гавкали пси. Полевий суд засудив всіх трьох на кару смерти. Старший брат та третий провокатор не виявили жодної скрухи, а молодший перед смертю просив щоб міг помолитися. Батько третого провокатора – гайовий, був також провокатором. Через нього упали три повстанці із сотні „Журавлів”. Доперва по році удалося нашим виявити агентурну роботу гайового.
Два тижні перед приходом Червоної Мітли сотня „Заграва” вирушила в рейд. (Облава Червоної Мітли почалася при кінці березня). В селі Липовиці до сотні „Заграви” долучила чота „Пирога” з куреня „Скажених” . В тім часі на Чорний Ліс большевики робили велику облаву. Сотня „Грабенка” перейшла через Суходіл, Ілем’я, Лоп’янку, Підсухе до Ясенівця, де задержалася на відпочинок. Того самого дня зараз по обіді на заставу сотні наскочили большевики. Застава вицофала до села, а большевики занявши корисне становище на дзвінниці, почали стріляти з Максимів до вибігаючих з хат повстанців. Положення сотні було дуже прикре, тому що большевики мали з дзвінниці добре поле зорення і обстрілу. На щастя чота „Пирога”, яка закватирувала в нижньому кінці села, дісталася скорше до ліса та вогнем зі своїх кулеметів уможливила відступ сотні із села. В наскоці большевиків на Ясиновець по нашій стороні були втрати: десять вбитих та кільканадцять відбилось від відділу. Сотня „Заграва” з чотою „Пирога” відступили через Ціневу, де долучилися зі сотнею „Гонти”. Сотні перебули в Петранці до півтора тижня. Там до сотні „Грабенка” долучили повстанці, які відбилися під час бою в Ясинівци. Звідтам „Заграва” відмашерувала до Небилівської Слободи, де стрінулась з куренем „Промінь”. По трьох днях сотня „Грабенка” вернула через Закерничне (присілок Перегінська) до свого табору в Карпатах.
Курінь „Промінь” із села Прислопа подався до Мелецина, де розчленувався на сотні. На сотню „Журавлів”, яка подалася до села Липовиці наскочили большевики. По короткому бою „Журавлі” відступили до ліса, де натрапили на якийсь слід на снігу, зайшли ним до табору „Заграви”. Обі сотні зараз опустили табір, та через село Ясень помашерували до Чорного Ліса. Большевики в погоні за „Журавлями” натрапивши на кілька слідів, пішли не тим що зробили „Журавлі”, але тим який вмішали цивільні люди, що скривалися перед призовом в Червону армію. Большевики не знайшли табору „Грабенка”, лиш вбили в селі Липовиці двох цивільних людей.
28.
Недалеко села Суходола перебувала сотня „Вітрогони” очолювана сотенним „Тютюнником”. Історія її народження та перших місяців така. Дня 5/1. 1945 р. припоручено „Тютюнникові” зорганізувати відділ „Вітрогони”. Основою сотні мали бути повстанці з відділу „Ромка” і „Яструба”. До місяця „Тютюнник” зібрав з Галицького району сімдесять повстанців, але там не міг дальше перебувати, бо терен був дуже насичений большевиками. З наказу провідника „Нечая” він доповнив відділ новобранцями зі сіл Болохова і Завадки. Змобілізовані з двох останніх сіл люди не надавалися до військової служби з причини старшого віку (понад сорок п’ять років), та багато було реконвалесцентів по тифі. Вже в часі організування відділу, повстанці брали участь в спільній акції зі сотнею „Середного” „Летуни” на районний центр Войнилів. В наскоці згинуло десять большевиків, здобуто медикаменти і скіру. З нашої сторони були три ранені з відділу „Середного”. В другій декаді лютого „Вітрогони” вирушили в Карпати, щоб там зв’язатися з курінним „Летуном” і перевести вишкіл. Вишкіл сотні переводив хорунжий „Щит” рейдуючим способом.
До важніших бойових акцій „Вітрогонів” належить бій в Липовиці. Дня 23/2. 1945 р. до села Липовиці прибула сотня большевицьких пограничників. На них наскочили „Вітрогони”, убиваючи в селі старшину лейтенанта і п’ять рядових пограничників. Большевики відступили з села. „Вітрогони” випередили пограничників та зробили на них в лісі за селом засідку, в якій впало двадцять большевиків. Сотня втрат не мала.
Дня 2/4. 1945 р. „Вітрогони” вирушили в рейд на доли. Стан сотні через причини захорувань на тиф зменшився на п’ятдесять процент. Були смертні випадки. Померли чотири ройові та чотири стрільці. Два хорі чотові з причини виснаження не долучили до відділу. На долах „Тютюнник” перевів новий набір до відділу, та до травня вишколював новобранців.
29.
Сотенного „Середного” я знав ще з Магури. В старшинській школі „Оленів” був він бунчужний в сотні „Коника”. Був він спокійний та добрий хлопець. Всі його любили. „Середний” назначений сотенним відділу „Летунів” оперував переважно на долах. Карпат не любив. Його „гайматом” була північна Калущина. Там виказував він великий сприт в лявіруванні поміж большевицькими гарнізонами, залогами, заставами та засідками. Повстанці любили молодого командира, вірили в його командирський талант. Хоч часто обставини довгих маршів без їдження, серед безнастанних боїв, засідок, заскочень, то в його сотні майже не було дизерції. Як зле було в його сотні з прохарчуванням, хай послужить відпис з його звіту: „Через цілий час відділ прохарчовувався власними силами або через голови сільрад. Прохарчування виглядало в цей спосіб, що через цілий день відділ їв один раз на добу (вечером), а весь час був без їди. На залізну порцію на день не можна було нічого зібрати, тому що хліба майже нігде не було, а варити що небудь у лісі не можливо через рейд”. З тих часів маю тільки один звіт сотенного „Середного”, в якому подає важніші акції за час від 1 до 15 березня 1945 р.
Дня 6/3. 1945 р. сотня зробила скок на большевицький млин у селі Мельниці у Журавенщині. Здобуто шістдесять п’ять корців збіжжа, муки, круп, два кожухи, папашку*.
В Цагтовій сотенні „Середний” і „Гонта” зробили спільну акцію. В бою згинуло 50 большевиків, з нашої сторони втрат не було.
Дня 15/3. 1945 р. в селі Дуброва півтора чоти „Середнього” зробили акцію на десять фір большевиків. Ворог розтікся, замаскувавши своїх 11 трупів і кулемет максим. З нашої сторони впав виховник „Марко”. До сотні прислав його перед двома днями командир „Демид”. Виховник „Марко”, тяжко ранений в ногу, добився з пістолі.
30.
В полудневій Калущині (Болехівщина) квартирувала сотня „Хорти”. Її сотенним був славний, майже легендарний „Бей”. Військовий вишкіл він здобув в легіоні ОУН. Коли в Галичині організовано перші відділи УНС-у, вислано його як чотового – інструктора до сотні „Кривоносців”. Разом з куренем „Гайдамаків” він перейшов на доли, та працював там в характері кущового інструктора. Своє завдання інструктора виконував більше практично як теоретично, так що німці в своїх таємних повідомленнях наказували місцевим зондердінстам, жандармерії і українській поліції „фраулайн Бей знищити”. В одній акції з німцями був він важко ранений. Під час інспекції шпитальки в Розтоці я стрінув „Бея”. Хоч рана йому дошкулювала, але „Бей” був в доброму настрою, тільки денервувався, що такий пригожий для нас час мусів пролежати в шпитальці. За большевицької окупації „Бей” очолив відділ „Хорти”. Влучна назва відділу, бо він зі своїми повстанцями – хортами все був в русі, все наскакував на ворога. В осені 1944 р. „Бей” зробив спільну акцію із сотнею „Шума” на досить великий відділ большевиків в північній Калущині. Акція була добре розпланована, так що большевики втратили більше пів сотки вбитими, а валка з автами, арматами та іншими трофеями дісталася в руки повстанців. Большевики не чулися безпечно навіть в таких районних центрах як Калуш, Болехів, де було по кілька тисяч війська. Для „Бея” було нічим піти перебраним до районного міста, та на мокро кропнути якогось визначного партійця, або енкаведиста. Або довідавшися, що гастроля московського театру, в той вечер зробити скок на гарбарню або якусь іншу установу. Тоді в театрі на крики „Бей” повставала страшна паніка. Жінки, партійці, військові кидалися до дверей. В стиску одні других душили. В місті була стрілянина і були ракети, а „Бей” був вже далеко.
Були бої, в яких большевики теребили ряди „Бея”. Тоді „Бей” був страшний. За свойого упавшого стрільця клав десятками большевиків. „Бей” тримав військо залізною рукою. В його сотні не було боягузів та слабодухів. Де найнебезпечніше, де місце найслабше – там „Бей”. Амбіцією „Бея” було щоб всі його повстанці були добрими стрільцями. Казав він прив’язувати на вершку дерева якийсь предмет та влучним стрілом його скидати. Тіло „Бея” позначено кулями. Він одинокий в цілій УПА нагороджений найбільшою кількістю „зірок за рани”, а за хоробрість відзначений „Хрестом Бойової Заслуги”.
31.
В полуднево-західній частині Калуської Округи, з лівої сторони Лімниці розложилось велике село Бойківщини – Перегінсько. Воно лежить на шляху, яким переїздили багаті купці, і яким переганяли рогату худобу з Галичини на Мадярщину. Вже у першій половині XVIII століття Перегінсько мусіло бути розбудовано і багате, бо як історія подає, робив на нього наскок гуцульський опришок Олекса Довбуш. Околиці Перегінська мальовничі, багаті ліси, в яких виступають рідкі ґатунки дерев: кедри, ільми і тиси. В надрах знаходиться нафтова ропа. Грунти Перегінська урожайні – виступає порічина, на якій сіють озиме жито, овес, лен та садять бараболю. Село поділене на дванадцять дворищ (дільниці). Повстання дворищ зв’язане з різними переказами. В Перегінську міститься заряд митрополичих дібр. Мешканці села – українці. Перед Другою світовою війною великий відсоток мешканців становили жиди. Люди занимаються рільництвом, скотарством, лісорубством і гірництвом. Жінки виробляють гарно очковане полотно, може найкраще на цілу Україну (коли взяти під увагу домашній виріб). Вдача перегінців чисто мужицька – здібні, проворні і практичні – що до національних почувань свідомі але не витривалі. В першому пориві здібні до великих жертв, а опісля запал їх скоро стигне, та вертають до своєї буденщини. Під час перших визвольних [змагань] Перегінсько дало мало УСС-ів і вояків УГА. В часі другого визвольного зриву наші відділи зароїлися перегінцями. Були добрі, відважні вояки, але коли побачили, що партизанка протягується на довшу меру, почали масово дезертирувати. Всіх перегінців не можна ототожнювати. Були з них і прекрасні націоналісти: як діти Зенона Патрія: Володимир, Константин і Галина. Першого вбили большевики в Ясени в 1940 р., а Константина і Галину – німці. Під час другої большевицької окупації згинули геройською смертю: „Косенко”, „Тамара” , „Армада”, „Верховий”, „Семирозум”, „Морозенко”, „Співак”, „Ханенко” (Богдан Римик), „Довбуш” (Володимир Депутат), „Ревай” та інші. Перегінсько дало також добрих сотенних, які високо тримали прапор наших визвольних змагань. Але Перегінсько дало і зрадників як: Йосифа Мізуна, через якого німці розстріляли шість наших націоналістів; за другої большевицької окупації – „Шіцер” (Лев Кравчук), „Грім” (Василь Солончак), „Сталевий”, „Доброволець”, „Розбійник”, Шутка Павло і його сестра, „Скиталець” (Іваницький) . Я дещо зупинився на Перегінську, тому що це найбільше село Калуської Округи дало і ідейних, повної посвяти патріотів, але багато дезертирів та зрадників. Бажаним було б, щоб хтось з місцевої інтелігенції заінтересувався ближче тим найбільшим селом Бойківщини та опрацював його монографію і ролю, яку відограло воно в наших визвольних змаганнях.
Сотенний „Довбуш” походив із села Перегінська з родини середньо заможних селян. Коли організувалися повстанчі відділи, він зголосився до сотні „Журавлів” як чотовий – інструктор. Під час хороби сотенного „Журавля” він заступав його місце. За большевицької окупації припоручено йому зорганізувати нову сотню „Опришків”. „Довбуш” як сотенний виказував не тільки організаційний, але більш бойовий хист. Що до бойовості, то його сотня стояла на третому місці. Терен його операцій – це ціла Калуська Округа. Його псевдо знало також і Закарпаття. Коли в одному місці наробив большевикам пакости, переходив у друге. Було так, що сотні які на одному місці засиділися та спокійно консумували харчі, боялися „Довбуша” як вогню, щоб він на новому терені знова не зробив якусь акцію, чим викликав би реакцію зі сторони большевиків. Останні в погоні за „Довбушем” натрапляли на постої неактивних відділів, – а „Довбуш” з „Опришками” був уже далеко.
Пригадую собі одну відправу, на якій були сотенні та бунчужні відділів: „Опришків”, „Журавлів”, „Загрози” і „Снігурів”. Кожний сотенний здавав звіт з переведених акцій. З черги здавав звіт сотенний „Довбуш”. По звіті я запитав його:
– Друже „Довбуш”, скільки виносить стан вашої сотні?
– 118 повстанців.
– Друже „Довбуш”, чи вас в школі вчили рахунків?
– Но так.
– То помножіть пересічні ваші щомісячні втрати 15 повстанців через 12 місяців.
„Довбуш” подав число 180.
– Бачите, до вісім місяців ваша сотня перестане існувати.
– Друже командир, як я маю розуміти ваші слова?
– А так, щоб повстанчі відділи мали як найменші втрати, а ворог як найбільші.
Правдоподібно „Довбуш” взяв собі мої слова до серця, бо від того часу мав менші втрати, хоч його сотня виказувала більше активності.
Як кожна людина і „Довбуш” не був без гріха. Залюбився в одній санітарці. Він не знав і навіть не припускав, що його гарна „Оленка” то крупний большевицький провокатор. Нераз інші звертали йому увагу, що поступування „Оленки” є підозріле, щоб не говорив з нею про службові справи. „Оленка” – це був фатум „Довбуша” і „Опришків”. Куди б „Довбуш” не пішов, всюди його стрічали большевики, всюди робили засідки. Наша Служба Безпеки заінтересувалася гарною „Оленкою”. Виявилося, що „Оленка” – то злий демон „Довбуша”, яка чигала не тільки на „Довбуша”, але і на інших командирів та сотень згубу. Одного разу „Оленка” навела большевиків на табір „Опришків” на гору Люту. Коли „Довбуш” припертий до стіни (стрімкий спад гори), зі жертвами в людях проривався з кільця большевиків, в тім часі його „Оленка” кілька сот метрів дальше уживала любощів з енкаведистом… Вістка, що його „Оленка” – це большевицький агент, потрясла ним глибоко. „Довбуш” – це чесний хлопець, не міг пережити, що його особисті почування до „Оленки” могли наробити тільки лиха йому, „Опришкам” та УПА. Зі встиду хотів застрілитися, але його повстанці, які свого командира любили, потрапили його розрадити.
В 1946 р. бачив я „Довбуша” два рази. Раз весною, коли в мене була велика біда, осередок був розконспірований, два мої добрі повстанці з почоту упали, не було харчів. Другий раз я його стрінув в осені. То вже було по смерти „Оленки”. „Довбуш” висповідався перед мною як перед батьком, як сильно потрясла ним відомість, що його „Оленка” була агенткою, як було йому стидно, що особа яку любив так низько морально впала. Я його розрадив, та наказав, щоб цей гріх, який плямив його чесне ім’я, змазав пімстою на большевиках і в той спосіб себе регабілітував. Більше я його не бачив. Цього самого місяця, в вересні 1946 р., „Довбуш” враз з трьома повстанцями згинув у селі Підсухім. Його трупа большевики привезли до Перегінська. Там лежав він як цінна добич ворога через кілька днів. Повстанці дуже жалували за своїм командиром, доказом того є уложена ними пісня:
Зайшов „Довбуш” на кватиру, став кватирувати,
І тут стали комуністи хату обступати.
„Довбуш” не знав що на нього комуна готує,
Він у хаті преспокійно з почотом жартує.
По вечері „Довбуш” каже: „Будем відходити,
Бо на серці мені важко, не можу сидіти”.
І почали славні хлопці з хати виходити,
Як почали скоростріли сумно гомоніти.
Тут почався батько – „Довбуш” славно відбивати,
Та почало його хлопців у бою меншати.
І закричав славний „Бульба”, на землю схилившись,
„Умираю за Вкраїну, а ще не нажився”!
А ранений „Дорошенко” стався відбивати,
Може вдасться командира хоч уратувати.
Малий „Юрчик” повалився, та став промовляти:
„Слава ненці Україні”… тай став умирати.
А комуна заміряє „Довбуша” зловити,
Та він став їх цільним стрілом на землю валити.
Далі бачить, що вороги його окружили,
„Ще добитись… бо ранений”… Ледви стало сили…
Лежить „Довбуш” у поросі із своїм почотом,
Пращає мати сльозами, а ворог – реготом.
Його життя коротке, бурхливе, як пристало на карпатського легеня – героя. Як у XVIII столітті гуцульський ватажок опришків Олекса Довбуш був пострахом ворогів, так і сучасний „Довбуш” зі своїми „Опришками” гуляв по Бойківщині та Закарпатській Україні. У відношенні до своїх зверхників був він бездоганний, до підлеглих – лагідний і поблажливий, до ворогів – безоглядний, в серцевих справах – чесний.
Про партизанські подвиги „Довбуша” подаю у другій частині спогадів.
В сотні „Опришків” було трьох чотових: „Ханенко” (Богдан Римик родом з Перегінська), „Галайда” (Володимир Горбай) , „Наливайко”. Всі три були абсольвентами „Оленів”. Чотовий „Ханенко” був до бравури відважний, він пішов би був і в пекло, а за ним повстанці. „Ханенко” робив удалі акції, був пострахом большевиків. Коли „Довбуш” захорував на тиф сотню „Опришків” перебрав „Ханенко”. Під час рейду по Стрийщині „Ханенко” побачивши большевиків, поклав свойого снайпера на п’яст та стріляв з нього до большевиків в ухо. Всі його стріли були влучні. Тим часом один з большевиків підсунувся скрито і пустив серію у груди „Ханенкові”. Сотенний „Ханенко” смертельно ранений звалився на землю. Умирав притомно. Закликував повстанців пімстити його смерть. Останні його слова були: „Слава Україні”. Серед граду куль повстанці його забрали та поховали в селі.
Історія багато розписується про Термопілі, грецьких героїв ставить як взір вояцької чесноти. А скільки героїв знає наша історія? Кожна доба показує нам героїчні постаті. В сучасному змагу їх дуже багато. Скільки то відважних людей, здібних провідників, командирів дала хоча б мала частина України – Галичина. Для українських повстанців не має іншого кредо як: „Здобути Українську Державу, або згинути в боротьбі за неї”. І не тільки провідники та командири, але члени ОУН на низьких організаційних постах і молоденькі бійці УПА, щоб не попасти живими в руки ворога, стріляють або розривають себе гранатою. Історія УПА знає і такий випадок:
Бувший гранатомеччик зі сотні „Опришків”, повстанець „Зірка” (Василь Рошпа з Новошина) при розмінуванні терену стратив праву руку. До сотні був вже не здібний. Організація дала йому працю в станиці Н. Під час ворожого наскоку на районного провідника СБ „Лісового”, ранено і „Зірку” в ногу. „Зірка”, щоб не попасти живим в руки ворога, розбезпечив зубами гранату і себе розірвав.
Гарні приклади геройства стрічаємо у відділі „Опришків”. Дня 25 березня 1945 р. одна чота „Опришків” зробила акцію в селі Кропивнику. В часі стрілянини був важко ранений чотовий „Наливайко” і повстанець „Луна”. Перший добив себе з пістолі, а другий розірвав себе гранатою. По ворожій стороні було трьох вбитих, в тому числі начальника Вигодського МГБ. Абсольвента другого турнусу „Оленів”, чотового „Наливайка”, знав я особисто. Був він не тільки гарний з обличча, але також ходяча доброта. До своїх зверхників – прив’язаний і послушний, до підчинених – авторитетний і привітний, до ворогів – відважний і запальчивий.
Це ж не є безприкладні геройства, подібні приклади знайдемо в хроніках кожного повстанчого відділу, шпитальки, осередка, станиці.
32.
Мій осередок був коло села Суходола. Дня 28/2. 1945 р. рано о 7-мій годині почули ми з двох сторін сильну стрілянину, одну від Бездежі, другу від ілемської ріки. Ми опустили колибу. Нараз недалеко перед нами від сторони гори Стовби затарахкотіли скоростріли. Ми забули про мороз та побігли в противну сторону. Повстанці хотіли бічи на Федорів, але я наказав перебічи Бездезьку дорогу та скритися в лісі на Колобках. Бічи не мав я сили, повстанці мене просили: „Скорше друже командир”. На Бездезькій дорозі ми затерли сліди. До нас долучили ще два абсольвенти „Оленів” з осередка хорунжого „Щита”, які вислані на стежу, наткнулись на нас. З вершка гори ми обсервували як по Бездежі ходили большевики. На Колобках ми перебули до вечера. Вечером вислано стежу з двох повстанців в напрямі нашого осередка, яка донесла, що в колибі не було нікого. Абсольвенти вернули до свойого, а ми до свойого осередка.
Що було причиною алярму?
Того дня рано большевики зробили дві облави, одну на табір „Заморського”, а другу на новозорганізовану сотню „Снігурів”, яка квартирувала над рікою Ілемкою у підніжжі гори Стовби. „Снігурів” очолював бувший чотовий „Гайдамаків” сотенний „Яструб”. Сотня була в стадії організації. Стан її виносив не цілих 100 крісів. Того дня в таборі було 54 повстанці. В часі руханки стійковий завважив відділ большевиків, який розстрільною посувався в сторону табору. Стійковий вистрілом заалярмував табір. „Снігурі”, залишивши ранених, утікали граничною дуктою Суходільських і Ілемських лісів. За ними крок у крок гналися большевики і парили з кулеметів. Повстанці утікали через Ілем’я до Лоп’янки, де прибули коло півночі. „Снігурі” не приняли бою тому, що це була новозорганізована сотня, яка ще тільки вишколювалась. Большевики заняли табір, забрали хорих і ранених. По дорозі вбили одного стрільця.
Стріли на дукті заалярмували не тільки нас, але також і сотенний почот „Журавлів”. Почет утівав в напрямі Ілем’я. Большевики наткнувшись на сотенний почот, побачили двох старих бородатих повстанців на гарних конях, думали що один з них є командир „Чміль” (так большевики називали мене), а другий командир „Чмелик”. Большевики наважились схопити командирів живими і дуже за ними гнались. Але бородачі були на добрих конях та зуміли утечи від піших большевиків. На другий день большевики оповідали по селах, що вони мало не захопили двох визначних бандеровських командирів. З конспіративних причин оба бородачі, а саме курінний ад’ютант „Малина” та сотенний бунчужний „Глинка” збривали свої бороди.
33.
З кінцем лютого 1945 р. курінний „Журавель” одержав наказ вирушити з чотирма відділами: з „Журавлями”, „Загрозою”, „Опришками” і „Хортами” в рейд по Стрийщині. Перед рейдом „Журавлі” понесли в Кадовбнянському лісі великі втрати, так що в Карпатах мусіли гоїти рани. В тім часі большевики зробили облаву на відділ „Загрозу”, якої стан так змалів, що до рейду не надавалася. Треба було занятися набором нових повстанців до двох потерпілих відділів. Тому курінний „Журавель” вирушив в рейд в Стрийщину лиш з двома відділами: „Опришками” і „Хортами”. Перший відділ очолював сотенний „Довбуш”, другий чотовий „Ханенко” в заступництві сотенного „Бея”. Півкурінь дійшовши до села Брязи, наткнувся на велику облаву, яку большевики започаткували в березні 1945 р. в Дрогобиччині і Самбірщині. Облавові війська Червоної Мітли посувалися в Стрийщині з другими облавовими військами – Сталінськими Дітьми і Червоної Рубахи. Курінний „Журавель” наказав півкуреневі завернути. Він мав замір перебути облаву в Карпатах, або дістатися до Чорного Ліса і там з іншими повстанчими відділами боротися з облавовими військами.
Дня 31 березня 1945 р. півкурінь і чота „Пирога”, перебуваючи під горою Лисою, недалеко села Новошина, одержала розвідку, що кількасот большевиків підсуваються в сторону гори Лисої, щоб окружити наших. Положення півкуреня було прикре. З двох сторін ворог, а ззаду засніжене мінне поле. Курінний дав наказ відступати. Старший вістун „Коцур” розмінував кілька мін на горі Лисій, і тою люкою перейшли сотні. На Погорілому прилучився один сотенний, який прийшов із села Вишкова. Всі разом перейшли дорогу Вигода – Вишків, ріку Свічу, та в зворі під горою Ясенівцем закватирували. Рано о четвертій годині вислано стежу в напрямі села Ілем’я, яка мала наготовити вечеру для відділів. В три години пізніше наші застави завважили большевиків, які з трьох сторін намагалися окружити півкурінь. Одна частина большевиків дісталася поміж заставами до табору „Опришків”, де кватирував почот курінного. Курінний наказав „Опришкам” заняти становища на горі та прийняти бій. Ворог зібрав всі сили та вдарив на „Опришків”, але коли сотня отворила сильний вогонь, большевики маневруючи, почали обходити її праве крило. Тоді чота „Хортів” ударила по крилі большевиків. На щастя літаки, які співдіяли з ворогом, почали скидати бомби таки на самих большевиків. Сотні скориставши зі замішання, що повстало поміж большевиками, відв’язалися від ворога. З нашої сторони впало п’ять повстанців та шість було ранених. Большевики мали більше як шістдесять убитих. Курінь подався лісами далеко на схід. Нашим було трудно продиратися, бо в лісі був ще сніг, військо було перемучене і голодне. На Федоровім півкурінь стрінувся зі сотнею „Журавлів”. Півкурінь залишив ранених в бувшому осередку поручника „Хмеля”. Стежа що вернула з Ілем’я донесла, що вечері для війська не заготувала, бо село заблокували облавні частини. На другий [день] на Дощичках (коло Суходола) сотні мали бій, в якому втратили коня. Курінь минаючи село Липовиці, через присілок Кам’янець прийшов рано дня 7 квітня 1945 р. до села Прислопа. Курінний „Журавель” розставивши застави, скликав сотенних на відправу. Нараз на заставі від села Порогів далися чути стріли. То 260 большевиків ідучи з Порогів до Прислопа, наткнулися на нашу заставу. Частина большевиків старалася вогнем знищити заставу, а решта почала наступати на ту частину села, де квартирували „Опришки”. Положення „Опришків” було безнадійне. Ворог заняв на горі вигідні вогневі становища, звідки бачив як на долоні вибігаючих із хат повстанців з відділу „Опришків”, та стріляв до них з кулеметів. Тоді то сотня „Журавлів” ударила з лівого крила та змусила ворога опустити добрі вогневі становища. В тім часі „Хорти” заняли ззаду край ліса та уможливили „Опришкам” відступ без втрат. Ворог відступивши почав бити з мінометів калібер 81. Стрільна падали вбік і нашим не шкодили. Курінь відступив в напрямі села Майдану, залишаючи 12 ворожих трупів. З нашої сторони були 3 вбиті, 2 ранені та 2 залапані.
Реасумуючи облаву Червоної Мітли, мушу зазначити, що вона як і облави Сталінських дітей і Чорної Рубахи, що одночасно переводились по цілій Галичині. Найбільше потерпіло цивільне населення, передівсім ті, що крилися перед призовом до Червоної армії. Взявши глобально число большевиків, вивінованих в модерну зброю, зі співдіянням авіації, танків, телефонами та надавчими радіями, то наші відділи мали мінімальні втрати. Правда, Організацію і УПА облава заскочила. Повстанці з браку харчів змушені іти в села натрапляти на ворожі сили, які гнались за ними десятки кілометрів. Найбільше дошкулювали нам голод і холод та довгі марші по засніжених бездоріжжях. А що ми мали втрати було це виною нас самих, бо ми або не забезпечувались або не конспірувались. Взявши історію півкуреня за час від 31 березня до 7 квітня 1945 р., бачили ми, що він найшовся в дуже невідрадному положенні: ворог ззаду, спереду сніг, міни, засідки, та до того холод і голод та майже смертельне виснаження повстанців. Такі принципіяльні прийоми повстанської тактики, як забезпечення постою були легковажені.
Взяти:
1) виставлення застави коло моста на ріці Свічі;
2) читання карти на головній дорозі Вигода – Вишків при світлі електричної лампки, сірників і запальничок без найменшої обережности;
3) палення великих ватр в таких місцях, з яких було видно далеко луну.
Це все робило то, що не провокатор, але ми самі себе провокували. Хіба курінний і сотенні могли знати, що большевики наказали на нас уряджувати генеральну облаву, то сотки ворожих людей обсервували дороги, стежки, броди і переправи. На шпилях гір большевики виставляли обсервації, чи не завважать де вогні, або диму з ватр. Це впрост каригідне, з північної сторони гори Лисої навпрост дуже активного районного центру Вигоди, відділи розпалили такі вогні, що здалека виглядало гейби на горі розволожене було якесь місто. Не дивота, що ворог знаючи де розположені наші відділи, збирав сили та гонив наших до повного виснаження. Що в Прислопі ми мали втрати, хоч прикро мені це писати, але, нажаль, так було: що коли відбувалась відправа курінного з сотенними, в тім часі курінний почет підхмелився. Фініш був сумний. Команданта курінної жандармерії большевики вбили, а курінного інтенданта захопили живим.
34.
Облава закінчилася. Червона Мітла діяла в полудневій, а Чорна Рубаха і Сталінські Діти в північній частині Калуської Округи. Помимо розплянованої на великий масштаб – облава не дала большевикам сподіванного результату. Правда, були по нашій стороні втрати, але не такі , як про це горлала большевицька пропаганда. Весняна облава була для нас іспитом політичної зрілости, стійкости та видержливості. Ті, що не були певні, яких перестрашували методи ворога в поборюванні нашого визвольного руху, ті від нас відійшли. Провірка і селекція членських кадрів і УПА оздоровила Організацію і УПА. Цей елемент, що залишився – це були найбільш ідейні та готові в кожній хвилині до найбільшої посвяти.
Большевики, щоб зломити наш рух уживали різних метод:
1. Великі облави зі співучастю Червоної армії. Цей метод для большевиків був найменше рентовний, тому, що Червона армія в свойому наступі на захід бачила інше ліпше життя, та переконалася, що західна культура не така гнила, як це представляла большевицька пропаганда. Червона армія симпатизувала з нашим рухом, та деколи навіть перестерігала нас перед небезпекою, нпр.;
Під час облави на Чорний ліс один повстанець заліз під корч. Большевики переходили ліс кількома облавами. Якийсь солдат побачивши ноги повстанця, копнув та сказав: „Бандьоро, сховай ноги”.
В селі У. большевики переводили ревізії. В одній хаті старший лейтенант завважив на стриху кілька підпільників. Удав що нікого не бачив та ще насварив на других большевиків, які хотіли лізти на стрих. По їх відході лейтенант сказав до домашніх, щоб ліпше скривали Бандьорів.
2. Агентура і провокація. Большевики взялись за іншу тактику. Вони хотіли знищити нас з нутра. Вони почали монтувати місцеву сітку сексотів (секретних сотрудників НКВД). А большевики в ці галузі мистці. Перед Другою світовою війною кожний десятий громадянин СССР був сексотом. По Другій світовій війні, коли загроза капіталістичного окруження дальше актуальна, коли всякі Черчілі, Вандерберги і інші „пажії війни” живуть, большевики ще збільшили свою тайну армію. Існування активної та прогресивної Організації ОУН, яка співпрацює з іншими народами СССР, яка має зв’язки із закордоном, є поважною небезпекою для Радянського Союзу, тому Сталін і партія стараються її знищити. Сталін не довіряючи Хрущову, вислав на Україну Кагановича, щоб він там впровадив порядок. Радянська верхівка України прибрала космополітичний характер. На чолі української комуністичної партії станув чистокровний жид – Лазор Мойсеєвич Каганович, головою українського уряду чистокровний москаль – Микита Сергійович Хрущов. Це означає для нас острий курс, а для світової пропаганди – що партія піклується Україною. Большевики побачивши, що силою не зможуть нас знищити, старалися розложити Організацію з нутра. Знайшлися Юди, що одні спонукані страхом, другі задля спокійного життя, інші заманені матеріальними благами далися спокусити ворогові та видавали борців за Волю. Але ОУН – це передовий загін, що за собою мав довгий стан існування і практики. Не один ворог старався її знищити, але це йому не вдалося. Організації прийшлось воювати на два фронти. Зі зовнішнім та ше гіршим, внутрішнім ворогом. До боротьби станула ціла Організація. Ворожу агентуру викрито та знищено. І цей метод не вдався большевикам. Не поміг Сталінові і острий курс Кагановича. Організація дальше живе та дальше є [для] большевиків твердим горіхом.
35.
Дня 9 травня 1945 р. з районного центру Вигоди ми почули сильну стрілянину з гранатометів, кулеметів і крісів. З кулеметів були серії з цілого диска. Ми не знали про причину цієї стрілянини. Около полудня ми довідались, що то большевики стріляли так з радости, бо Червона армія заняла Берлін, а Німеччина скапітулювала. Нас цікавило питання, що буде дальше, чи Антанта таки завтра, чи по короткім передчасі виступить з війною проти СССР, чи прийде між ними до довготривалого миру. Всім було ясно, що західні держави, які свій устрій і міць будували на капіталі, довго не знесуть такого грізного контрагента як Радянський Союз. Скорше чи пізніше мусить прийти між ними до зудару. Покищо большевики празнували та п’яніли побідою над Німеччиною. По містах і селах уряджували паради і походи.
А ми тим часом свою визвольну боротьбу проводимо дальше.