Перегінськ пов”язаний з ім”ям Василя Сидора -“Шелеста” (24.02.10 – 14.04.49) – полковником УПА, командиром УПА-Захід.

Псевдоніми: Шелест, Конрад, Кравс, Зов, Лісовик, Ростислав, Вишитий.

zsiapv1coko

Василь Сидор народився  24 лютого 1911 року в селі Спасів на Сокальщині (район на межі Львівської та Волинської областей). Від молодих років виховувався на самостійницьких ідеях і вже підлітком належав до української молоді Пласту й Організації Українських Націоналістів. У вищих клясах гімназії, хоч він був ще молодою людиною, був покликаний до Обласного Проводу ОУН. Тут він всеціло віддається революційній праці – широко та міцно розбудовує сітку ОУН на Сокальщині, прориває „Сокальський кордон” і поширює сітку ОУН на Волинь та Холмщину.

 

Тому що Сидор був активним в обстоюванні  прав української нації, польська влада не дозволила йому приступити до навчання в Сокалі. Сидор переїздить до Перемишля і тут закінчує гімназію з відзначаючим поступом. По закінченню гімназії Сидора покликають до польського війська. Сидор мав закінчену гімназію, тож за польським державним правом йому прислуговувало право навчатися у старшинській школі. Сидор кінчає польську старшинську школу з відзначенням. У польських документах у Варшаві, які сьогодні є доступними, сказано про Сидора: „кінчив підхорунжівку, як один з перших, і був поручником резерви польської армії”.

По закінченні військової служби Сидор вступає в Університет у Львові, але Сидора арештують вже на першому році його студій. Однак, не доказавши його приналежності до ОУН, випускають на волю. Сидора арештують знову на третьому році студій в Університеті, і знову, не доказавши його членства в ОУН, випускають на волю.

На 25-му році Сидорового життя його покликають до Проводу ОУН на північно-західних українських землях як одного із най здібніших організаторів та військовиків у рядах ОУН. На цьому пості Сидор розбудував сітку ОУН на Волині, Поліссі та Холмщині. Зі Сидором тоді працюють такі люди як Климів, Жарська, Ваврук, Кравчук та один із славних синів Волині, пізніший командир запілля УПА – Волошин-Павленко.

До того часу на Волині, Поліссі та Холмщині був великий вплив КПЗУ (Комуністичної партії Західної України), яка виступала облудно на цих землях як борець за „національні права” українського народу та за права „української Церкви”… Стрінувшись з ідеологією ОУН, населення цих земель переходить у ряди симпатиків ОУН.

У серпні 1936 року Сидор, як військовий референт ОУН на північно-західних українських землях, висунув плян організування спеціальних військових частин, які на взір колишніх відділів УВО рейдували б по Поліссі, Волині та Холмщині і були б ядром проти польської армії. З огляду на те, що поляки провели масові арешти української інтеліґенції у вересні 1936 року. А з найближчих співпрацівників Сидора попали в польські руки Галина Жарська, Василь Ваврук, Ґальошко, Бойко, Гроза, Моргало, Іван Кравчук та декілька інших, організування відділів було відложено на деякий час. Але в липні 1937 року таки створено групу „Вовки”. Ця група скаладлася з 32 вишколених військовиків, деякі зі старшинським вишколом, котрі вже раніше визначилися у різних операціях ОУН. Тут повстав, до речі, відомий повстанський марш „Гей гу, гей га, нас було тридцять два…” і тут треба шукати іскри – зародку майбутньої УПА.

 

У 1942 році Василь Сидор реорганізує „Вовків” та продовжує ними розпочате діло як перший й найкращий організатор Української Повстанської Армії.

Восени 1937 року Василь Сидор організує другу з черги групу „Вовків” – на Гороховщині. Зовсім не випадково, що під час Другої Світової війни на теренах Холмщини (так званої Третьої Округи Закерзонського Краю) на відтинку Данилів постають відділи „Вовків”. Це продовження тієї групи з 1937 року, а сама Третя Округа до 1945 року належала до північно-західних українських земель ОУН. Масові арешти в 1938 році – між арештованими був і Василь Сидор – перервали на деякий час діло „Вовків”, як і всіх бойових кадрів ОУН. У липні 1939 року, за дорученням Сидора, який був провідником в’язнів-членів ОУН у Бриґідках (польська тюрма), з неї втікають провідні члени ОУН Гроза й Вовківчак з дорученням відновити діяльність військовиків ОУН на північно-західних землях. „Вовки” знову зібралися на Поліссі і напередодні німецько-польської війни в околицях Янова постає „Поліська Січ”.

З приходом московської окупації „Поліська Січ” не розвалилась, а 1940 року збройно виступила проти цих нових загарбників. Нам всім був відомий московський суд над Лось-Адамським та його друзями.

З розвалом польської влади вийшов на волю і Василь Сидор. І коли більшість провідних членів ОУН переїхали на незайняті більшовиками землі, він залишався в Україні під московською окупацією, продовжуючи боротьбу за святу ідею волі, у підпіллі, разом із страждаючим народом.

У лютому 1940 року Сидора викликають за кордон на нараду Революційної ОУН, але зараз же він повертається на рідну землю, до праці, до бойових кадр, інакше це не є Провід. Не можна „забувати” Україну і керувати боротьбою з теплого готелю на еміґрації, тоді як вояки вмирають голодні і холодні в завзятій боротьбі з ворогом на рідних землях.

Навесні 1942 року Провід ОУН Революційної – до речі, Сидор був його членом – висилає Сидора на Волинь, де вже почали діяти повстанські групи, часто ніким не координовані, нікому не підлеглі. Сидор був тим, хто мав створити з цих анархічних груп Українську армію. Отже, він творить бойові відділи УПА, назначаючи командирами визначних старшин: Остапа (Сергій Кочинський) та Довбенка (Перегійняк). Вкоротці Сидор організує ще більше відділів: „Дорош”, „Крук”, „Ґонта”. 1942 рік не був легким ані спокійним. Під тиском німецьких нацистів та їх помічників, народ не видержував, бунтувався, і тому, що провід реаґував заповільно, творились повстанські відділи по всій Україні на власну руку. Ці відділи треба було підпорядкувати одній команді, інакше грозив хаос-отаманщина, як за часів 1919-1921 років, а можливо, й гірше: ці відділи могли використати більшовики на користь московській стратегії і погрому українського народу. Це бачив Провід військової референтури на чолі з Романом Шухевичем. Шухевич, щоб мати контроль цілої ОУН, втягнув у військову референтуру всіх крайових провідників Організації, й цим самим міг творити Повстанську Армію.

У той самий час і провідник Подільщини Крилатий (Михальчук) оформив підвідділи „Шаблюка”, „Андрій” і „Буревій”. Половину цих вояків (на наказ Шухевич) висилають на Волинь, половина залишається на Поділлі, – і це вже були початки УПА-Південь. Під кінець 1942 року УПА-Волинь уже нараховувала понад 2 000 вояків. Цілістю дій на Волині керував Василь Сидор, що прибрав собі псевдо Зов. Тут він створив Команду УПА-Волинь, домінуючи командиром Провідника ОУН на північно-західних землях Дмитра Клячківського – Клима Савура. Сидор був першим шефом штабу УПА-Волинь. Під кінець 1943 року цей відділ нараховував вже понад 8 000 вояків. Сидор передає обов’язок шефа штабу полковникові Ступнинцькому, а сам повертається до праці в Голвному Проводі ОУН. Восени 1943 року Сидор реорганізує відділи УПА-Захід і з доручення Шухевич стає головним командиром УПА-Захід. Тепер його псевдо – Шелест.

Велику увагу Сидор приділяв старшинським школам. Знаючи, що без добрих старшин армія мало варта, він творить такі старшинські школи: Школу Дружинників літом 1942 року (ця школа дала для УПА 120 старшин з початком 1943 року), другу школу на Волині, що випустила 180 старшин, третю старшинську школу в Карпатах „Школу Хмеля” – її провадив Олекса Гасин-Лицар. Пізніше була ще школа „Олені” в Карпатах. Ці школи виховали не тільки добрих старшин, ці школи виховали героїчних старшин, які вмирали на полі бою зі словами „Здобуду Українську Державу, або загину у боротьбі за неї!”

Була старшинська школа і на Поділлі: це „Школа Крилатих”.

357478_original

У 1944 році УПА зросла до неймовірної величини: тільки в УПА-Захід нараховувалось біля 40 000 вояків. У час амністій, у час поворотів із Німеччини, у час переселення зі Закерзоння, Шелест розпустив велику частину цих людей. В УПА-Захід залишаються тепер тільки 12 тисяч вояків, з того на Закерзонні понад 2 000 осібю від 1944 по 1947 рік УПА-Захід зводила тяжкі бої з військами НКВД, польською Армією Крайовою. Немало далося нищити і „стрибків” – це були перевертні-яничари, які служили кожному за тридцять срібняків. В час німецької окупації ці люди були в „шуцполіції” – служили Гітлерові, в час московської окупації ці самі люди були в „стрибках”. Часто під плащиком УПА ці „стрибки” стріляли в червоноармійців, щоб удавати, що це „бандерівці” й спровокувати „відплатні акції”. УПА мала великі втрати, але окупанти платили стократно. Тільки з 1944 по 1946 рік Москва мала кільканадцять тисяч убитих і сорок сім тисяч раненими з військ НКВД (дані з архіву НКВД в Івано-Франківську, який ми забрали літом 1946 року разом із полковником НКВД Дорофєєвим). І це тільки в боротьбі УПА-Захід, значить у Галичині. Дорофєєв підкреслив, що ці дані є засекречені, і про це знає тільки „хахол” Строкач, але він (Строкач) заборонив про це говорити Сталінові та Хрущову.

У численних боях падали воїни УПА. Воїнів Української Повстанської Армії ставало щораз менше, але наші дії не меншали. В 1945-1947 роках наше командо не раз ходило в Івано-Франківськ, у Львів та в інші міста України. Де тільки було потрібно, ми там були.

У 1947 році ми „їздили в гості” до НКВД при вулиці Короленка, 33 у Києві, і виконали завдання, призначене Шелестом, бо всі поїздки нашої групи були апробовані, часто опрацьовані самим Василем Сидором.

У лютому 1948 року я по причині хвороби був висланий на Захід на лікування. Однак я старався, по змозі, держати зв’язок із Краєм.

1958 року я одержав листа від Зірки – зв’язкової Шелеста. Читаю: „…17 квітня 1949 року, раннім ранком, над рікою Лімницею біля села Ясень НКВД оточило приміщення Шелеста. При Сидорові був тільки його син Зенко. Якщо б Зірка не запізнилась на кілька хвилин, то вона попала б у оточення. Оба кинулись в сторону ріки – в кущі. Зенкові йшов чотирнадцятий рік життя. Хоч Зенко пройшов багато вишколу, то все таки він був ще дитина. Обидва прочищають собі дорогу автоматами. За хвилину Зенка прошила куля. Щоб не попасти живим у руки більшовиків-енкаведистів, Зенко кидає гранату в рубашників, а другою себе розриває. Посіпаки з НКВД біжать до Шелеста, щоб схопити його живим (мабуть такий наказ), та він їх косить з автомата. В ту хвилину кулі з ворожого автомата прошили Шелеста…”

16681858_1084097638361556_523318239349080729_n

Сидор-Шелест загинув так, як нас вчив вмирати – на першій лінії в бою. Про його загибель Зірка повідомила телефонним дзвінком у Львів, що в неї перестала працювати електрика – так було конспіративно домовлено.

Ті, котрі віддали своє життя за нашу волю, не сміють бути забутими. Без їх посвяти не було б сьогодні Вільної України. Воля не прийшла даром.

Богдан МАК,

ветеран визвольних змагань

Зрозуміло, дехто ставив під сумнів ймовірність того, що саме в Перегінському покоїться прах відважного командира, оскільки офіційного підтвердження цьому факту не було. Але у 1997 році у світ вийшов двотомник «Літопис нескореної України» – видання науково-дослідного центру історії національно-визвольних змагань України, в якому опубліковано цікавий матеріал з архіву КДБ: донесення під грифом «Цілком таємно» секретаря Станіславського обкому КП(б)У Першому секретареві ЦК КП(б)У М.С.Хрущову «Про загибель керівника крайового проводу ОУН-УПА «Карпати» (насправді ж командира групи «Захід» – авт.) Василя Сидора». Ось про що в ньому йшлося (подаємо мовою ори-гіналу): «6 марта с.г. в селе Сваричив Рожнятовского района был убит руководитель СБ краевого провода ОУН «Денис». В убитого «Дениса» в личном бумажнике была найдена бумажка размером 10 кв. см, на которой грубо от руки нанесена местность со знаком «крестик» и точка, а также с указанием чисел 8 и 18. Указанный документ был сопоставлен с картой местности. На карте было действительно найдено место ныне не существующего поселка Рыжарня и ручья Петрас.

16722461_1547051515322266_4333831424318033033_o 16938663_1547050888655662_958507105998153981_n16939642_1084098841694769_8631075721457018686_n

На основании того было разработано оперативно-чекистское мероприятие по поискам  означенного на карте места. Эта операция была поручена Перегинскому райотделу МГБ. Поиски продолжались до 14 апреля 1949 года.
В 13 часов 14 апреля группа бойцов в количестве 11 человек и тремя офицерами под руководством заместителя начальника Перегинского МГБ ст. лейтенанта Сенькина, тихо продвигаясь по лесу, услышала шум работающей пилы, а когда подползли ближе, то заметили строение типа землянки с окнами. Сразу же она была окружена отрядом. Бандиты, сидевшие в ней, оказали вооруженное сопротивление. В результате завязавшегося боя все шесть бандитов были убиты. В их числе оказались: руководитель краевого провода ОУН «Запад-Карпаты» Сидор Василий, уроженец Сокальского района Львовской области, по кличке Шелест, он же Кондрат, Кровс и Зоб; жена Шелеста Сушко София Васильевна, 1920 г.р. по кличке Наталка, она же Тырса.
Кроме того убито четыре бандита, два с личной охраны Шелеста и два трупа неопознаны.
Секретарь Станиславского обкома  КП(б)У М.Слонь»

21801032

Як засвідчили очевидці, колишні їздовий та лісоруб Перегінського ліспромгоспу Я.Сорохман і В.Коцулим, на Різарнянську лісодільницю прийшли солдати з опергрупи старшого лейтенанта Сенькіна і наказали дати їм трьох коней, якими невдовзі притягнули шість понівечених трупів, завантажили на платформу і вузькоколійкою відправили у Перегінське. Там їх і поховали на території поблизу місцевого НКВС.

Отож, на схилі гори Яйко в урочищі Яла поблизу Різарні було ліквідовано тимчасовий табір (окрім штабу, там знаходився склад зі зброєю та провізією, а також дві цегляні печі для випічки хліба, який постачали всім навколишнім сотням і боївкам УПА).
Довгий час не вдавалося встановити точне місцезнаходження тимчасового табору, який після ліквідації Шелеста і його бойових побратимів чекісти підірвати і стерли з лиця землі. За пошуки взявся голова районного Братства вояків УПА Богдан Соломчак. Врешті-решт він таки виявив, де розміщувалися землянка і печі (знайшов цеглу, а також батареї до рації). На тому місці в урочистій обстановці встановили і освятили скромний кам’яний хрест.

%d0%bd%d0%be%d0%b2%d1%8b%d0%b9-%d1%80%d0%b8%d1%81%d1%83%d0%bd%d0%be%d0%ba-4

Останки ж Василя Сидора-Шелеста, його дружини і чотирьох повстанців перепоховали у братську могилу на перегінському цвинтарів 1993 році активісти «Меморіалу»  знайти місце, де упокоїлися славні герої, і провести розкопки. Рештки тіл убитих при чималому велелюдді перепоховали у братській могилі, на так званому Горішному цвинтарі в Перегінському.

14 жовтня 2014 року на тому місці члени Перегінського осередку УПА  відкрили новозбудовану хату-музей. ЇЇ спорудили всього за п’ять місяців. Цікавим є те, що вона майже копія колишньої оселі, у якій і загинули партизани. Свято було багатолюдне, з участю колективів художньої самодіяльності, представників влади, громадських і політичних організацій та жителів району. В цей день в урочистостях взяли участь делегації із Сокальщини та Косівщини – родичі загиблих воїнів УПА із села Спасів Сокальського району, що на Львівщині та із села Верхній Вербіж Косівського району.

006%d0%bd%d0%be%d0%b2%d1%8b%d0%b9-%d1%80%d0%b8%d1%81%d1%83%d0%bd%d0%be%d0%ba-7

%d0%bd%d0%be%d0%b2%d1%8b%d0%b9-%d1%80%d0%b8%d1%81%d1%83%d0%bd%d0%be%d0%ba-520151008_121228

 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ