“Найбільш очікувана прем’єра осені”, ” В Івано-Франківську презентують фільм “Жива” про кохання й УПА, в якому знялися бійці АТО”,” Про жінку, яка воювала своїми почуттями”, – це тільки кілька із промовистих заголовків новинної стрічки про знакову подію, котра відбулася 28 листопада в стінах кінотеатру “Люм’єр”. Отже, презентація фільму “Жива”. Кіно, яке ми всі з нетерпінням чекали! Від себе особисто додам: чекала ще й тому, що про неймовірну історію життя Анни, про втрату руки, про те, як її викрали з лікарні з-під носа енкаведистів, про вирок: 25років заслання за участь в УПА і тд, я почула ще на початку 90х років. Саме тоді групою молодих хлопців-ентузіастів ( як тепер би сказали – волонтерів)з Франківська високо в горах Надвірнянщини на схилі г.Березовачка було відновлено знаменитий бункер, в якому в травні 1954 року трагічно загинули Микола Твердохліб та його дружина Ольга.
Микола Твердохліб – це легендарна особа в історії УПА, знаменитий полковник Грім, який в ті буремні роки спротиву очолював УПА-ЗАХІД. Під військовим керівництвом Грома перебували терени Станиславівської і Дрогобицької областей, Закарпаття і Буковина.
Очевидцем загибелі полковника Грома та його дружини була Анна Попович, котра дивом залишилася живою після того, як енкаведити оточили бункер та закидали його гранатами.

anna_popovich
Потім була тюрма, катування, заслання в Сибір. І нарешті – через тривалий час – повернення до рідного краю.Про це все, пригадую, пані Анна розказувала на велелюдному мітингу-панихиді за убієнними біля відновленого бункеру на горі Березовачці в травні 1992 року.

15253607_1194379463933112_3805875712202609284_n

 Фото із Березовачки із Анною Попович і Михайлом Зеленчуком. Воно зроблене фотокореспондентом Володимиром Миговичом 17 травня 1992 року на 38-у річницю загибелі Миколи Твердохліба і Ольги Герасимович. Олег Ониько теж є на цьому фото. Він був одним із тих активних патріотичних молодих хлопців з Івано-Франківська, які протягом 1991-92року неодноразово по суботах приїжджали високо в гори над селом Зелена, щоб відновити бункер, в якому загинув полковник Грім. Вперше сюди, на висоту 1300метрів на гору Березовачка, їх привів Михайло Зеленчук (Деркач) у квітні 1991року. Олег тримає мегафон в час виступу Анни Попович, оскільки через втрачену ліву руку вона не могла це зробити сама.


Хоч відтоді пройшло вже 25 років, але та подія залишилася в моїй пам”яті , ніби вчора.. Надто сильні емоції….
Наступні фото, сподіваюся, зуміють хоч трошки передати атмосферу загального пожвавлення та урочистості моменту перед офіційною презентацією фільму для франківського глядача.

15267914_1193884870649238_4627435422844695115_n 15317745_1193885280649197_5880364207539863261_n 15326552_1193889027315489_3423893437020667533_n 15337556_1193882503982808_5153207834809068525_n
Надзвичайно цікаво було безпосередньо спілкуватися з чудовими творчими людьми, які цей справді “український” фільм нам подарували. Щира подяка режисеру Тарасу Химичу, акторам Ользі Комановській, Ростиславу Держипільському, Володимиру Климуку та всім іншим акторам та учасникам проекту. Відчувалося , що в ” Живу” автори фільму вклали не тільки свої творчі сили, ідеї, професійні вміння та досвід, але й душу.
І ось цей “франківсько-львівський продукт”, як жартома охрестив своє “дітище” режисер Тарас Химич, вийшов на .екрани України. На мою думку, це ПОДІЯ , і вона є результатом великої подвижницької та жертовної праці всього творчого складу! – без перебільшень ! Велика подяка їм за це!
24223575
п.с.
А які там чудові пейзажі, які краєвиди Ґорґан, Шпиців! Я в захопленні від операторської роботи!!!
п.с.2.про Анну Попович стаття в газеті ” Галичина” від 26 травня 2015 року http://www.galychyna.if.ua/…/nezlamna-i-neskorena-povstank…/

Іван КМЕТЮК, заступник голови Надвірнянської райорганізації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса

Бурхливе і драматичне ХХ ст. докорінно змінило карту Європи і покликало до активного національного відродження і творення власної держави волелюбний український народ. Невдачею завершилися національно-визвольні змагання як в Наддніпрянській Україні, так і на західноукраїнських землях. Україну поділили між чотирма державами: на більшій частині встановила панування радянська влада і створила УРСР, Польща загарбала Галичину і Волинь, Румунія – Буковину і частину Бессарабії, Чехословаччина – Закарпаття. Та гордий український народ неможливо зламати і поставити на коліна, відчуття волі і власної гідності завжди горіли вогнем змін у серцях українців.

У 1920-му полковник Євген Коновалець створює із вояків і старшин УСС Українську військову організацію, завданням якої стала боротьба за визволення рідної держави. У січні 1929-му у Відні Євген Коновалець створює ОУН, навколо якої гуртуються десятки тисяч патріотів. Центр визвольного руху переноситься у Галичину, що стає своєрідним українським П`ємонтом. Національно-свідома молодь вливається у ряди ОУН, готова віддати життя за кращу долю народу. Для керівництва визвольним рухом створюються районні, окружні і крайові проводи. Тодішнє покоління судилося увійти в історію когортою нескорених і залізних. Їх виховували на постулатах боротьби Шевченка і Франка, безстрашних усусів і легендарної УГА, героїв Крут і Базару.

Саме до цього покоління належала наша героїня Анна Попович, яка народилася 29 травня 1925-го в гірському селі Зелена Надвірнянського району. Це край вічнозелених смерек, грайливих потоків і полонин, волелюбного гуцульського дух. Таку слушну думку висловив краєзнавець Микола Сіщук у книжці «Неначе писанка, село Зелена». У сім’ї Поповичів зростало п’ятеро дітей – троє хлопці і двоє дівчат. Родина жило бідно, як і більшість сімей. З дитинства Анна відрізнялася від своїх однолітків, старші люди вбачали в ній щось надприродне. Її часто снилися страшні сни, ходила засмученою, мала почуття жалю до бідних дітей. Коли дівчинці було два роки вона впала у криницю, діти здійняли галас і родичі її врятували. Анна була дуже працьовитою, допомагала батькам по господарству.

Пізніше відвідувала курси крою і шиття, яке організував Василь Фицинець, який був членом ОУН і діяв за наказом проводу. Так само Анна Цапей (сестра районного провідника Івана Цапея «Мороз», який героїчно загинув у серпні 1948-го біля полонини Гавури у Бистриці), організувала вишкіл десятьох дівчат, серед яких була Анна Попович. Польська поліція дізнавшись про Фицинця і він змушений рятуватися втечею із Зелени.

Переслідують і дівчат, Анна не ночує вдома побоюючись арешту. Це тривало недовго, бо у 1 вересня 1939-го німці напали на Польщу. На західну Україну прийшли вже нові «червоні визволителі», які за не повні два роки залишили криваві рани на нашій землі. Юна гуцулка на власні очі бачила замордованих патріотів органами НКВС в урочищі Буковинка влітку 1941-го. Це залишило незгладимий слід в пам’яті і додало ще більшого бажаня боротися з окупантами рідної землі. З 1943 – в рядах УПА, саме тоді помирає її батько. Прихід других визволителів улітку 1944-го поставив перед вояками УПА нові завдання – побороти нового визволення. Анна з іншими дівчатами заготовляє продукти для повстанців, за що її заарештували. Спочатку тримали в гарнізоні Зелени, пізніше пішки повели у Надвірні, де два тижні допитували і били. Та нікого із п’ятнадцятьох людей не вдалося зламати. Анна на допиті назвала не своє прізвище і її відпустили.

Через два дні Анну хотіли знову арештувати, та Анна вступає у ряди куреня Луки Гринішака «Довбуша». В УПА воювали два рідні брати – Михайло і Василь (Василь «Вовк» був у курені «Довбуша», пізніше в СБ, загинув восени 1948-го у с. Маркова Богородчанського району, де похований достеменно не відомо, Михайло «Залізняк» загинув героїчною смертю 3 січня 1946-го у бункері в урочище Кедринець разом із шістьома повстанцями, дружина підрайонного провідника Дмитра Клюшти  «Чуприна» Марія «Чуприниха» чудом врятувалася). Коли Україна стала незалежною пані Анна з допомогою небайдужих краян, родичів та української діаспори з Канади (надіслали 300 доларів) перезахоронила брата на сільському цвинтарі, встановила пам’ятник і відправили панахиду.

До 1948-го відважна повстянка була зв’язковою у курені «Довбуша», долала не один десяток кілометрів гірськими плаями і зворами. У 1947-му облавники після жорстоких катувань вбили маму Анни, пустивши чергу з автомата в груди. З братом Василем дівчина знайшла під камінням тіло матері, побачивши шматок червоної спідниці. Уночі забравши тіло попрямували до цвинтаря, та де само похована мама Анна не запам’ятала. Брат Микола народжений в 1914-му був інформатором в ОУН, переховував членів підпілля. У 1953-му засудили до 25 років каторги і п’ять років позбавлення прав, загинув в радянській тюрмі у 1957-му.

У 1948-му сотні перестали існувати, одних знищили вороги, інші рейдували за кордон. Провід ОУН зважаючи на ситуацію, яка склалася приймає рішення щодо переходу боротьби групами з 8-10 людей. Анна потрапляє у боївку над районного провідника СБ «Довбуша», де виконує обов’язки секретар-друкарки і господині бункера. Зиму 1949-1950-го перезимувала з десятьма людьми у бункері біля гори Синячка, на чолі з командиром 4 ВО «Говерля», крайовим провідником СБ Карпатського краю Миколою Твердхлібом. У квітні 1950-го «Грім відпустив хлопців у село за продуктами і паскою, бо наближався Великдень. Та зрадник це доніс чекістам. Хлопці врятувалися втечею і намагалися не залишати слідів. Наступного дня повстанець, який був на стійці, помітив що біля гори Синячка з’явилися чекісти. Повстанці на чолі з «Громом» і «Довбушем» залишивши бункер попрямували у село Луг Яремчанського району. Опісля перейшли на полонину Мерешора, яка розташована неподалік села Пасічни у напрямку гори Підсмерічок, де зробили колибу і перебували там два тижні. Після цього повстанці, серед яких і Анна, перейшли у лісовий масив лівої сторони хутора Брицька, де зробили колибу, в якій і перебували.

Повстанці на чолі з «Громом» пішли в Пасічну, а жінка Ольга Твердохліб залишилася разом із Анною, харчі їм приносили «Козак» і «Верещак». Майже місяць жінки проживали у колибі, після чого повстанці «Козак» (Дмитро Лопатчук) і «Верещак» «Василь Онуфрак» взяли жінку «Грома» на нове місце постою, Анна провела у колибі ціле літо 1950-го. До неї зрідка навідувалися командир «Довбуш», «Козак» і «Верещак». Боротьба проти окупантів триває не на життя а на смерть, у рядах залишилися найвідданіші повстанці, які вирішили йти до кінця.

Восени 1950-го повстанці «Козак» і Верещак з лівої сторони потока Прилуки біля с. Зелениці побудували бункер для п’ятьох людей. Перед Різдвяними святами до укриття прийшли ще п’ять людей на чолі з «Громом», оскільки їхній бункер знаходився на території лісосіки (вирубка лісу) у с. Бистриця і міг бути викритий. Оскільки схрон біля Зелениці був невеликий за розмірами, то перша черга із п’ятьох людей сиділа, а інші стояли. Харчувалися дуже скупо, бо розраховували на п’ятьох – згадувала п. Анна. У січні 1951-го під час відлиги «Довбуш» із трьома повстанцями ходив у Бистрицю, звідти приніс смалець, цукор і сигарети. Навесні всі покинули бункер і пішли в терен.

Анна залишилася у сховку сама, де й друкувала звіти. Минали дні, тижні, пізніше повстанці «Довбуш», «Козак» і «Верещак» прийшли знову у бункер, а 12-го червня його покинули. Як стало відомо пізніше «Довбуш» отримав донесення, що повстанці «Козак» і «Карпенко» при виконанні бойового завдання 14 червня 1951-го потрапили у засідку. У нерівному бою із опергрупою «Козак» героїчно загинув, а важкопоранений «Карпенко» Михайло Березицький із Журак Богородчанського району потрапив у полон. Під час допиту не витримавши катування вказав на місцерозташування бункера. «Довбуш» перебував в іншому районі, дорога до схрону забрала в нього три дні. До бункера він прийшов 16 червня, випередивши чекістів на декілька хвилин, встиг забрати сумку із частиною документів, автомат і пістолет і кинувся навтьоки. Анна прикрила собою командира фактично врятувавши йому життя. Розривна куля понівечила м’язи і кістки лівої руки, відважна повстанка хотіла застрелитися, та пістолет дав осічку. Та Анна розуміла, краще смерть, зубами витягнула чеку із гранати і кинула. Прийшла до тями в ямі, ноги побиті осколками, почала тікати, щоб її вбили. Прекрасно усвідомлювала, що її чекає на допитах, якщо її захоплять живою. Солдати побачивши що вона жива, то за нею кинувся той, хто її поранив.

Анна бігла близько 500 метрів, солдати стріляли з автоматів, кулі порвали одяг, але вона залишалася живою. Упала зі скали, солдати з розгону зачепившись за неї також упав. Він схопив її за поранену руку, вона захрускотіла, тоді ж витягнув за другу. Повстанка була вся у крові, лікар нашвидкоруч зробив перев’язку. На дорозі на неї чекали 3 офіцери-чекісти, зібралося багато людей, які ремонтували дорогу. ЇЇ впізнали, та виду не подали. Хлопець-однокласник і лікар вели секретар-друкарку три кілометри пішки, лікар уводив знеболюючі уколи і послаблював джгути. У Чернику Анну посадивши на коня везли ще шість кілометрів, опісля пересадили на автомашину, якою і повезли у Надвірну.

Повстанка втратила багато крові, у лікарні зробили операцію, ліву руку довелося ампутувати. Коли Анна отямилася то двічі-тричі на добу до неї приходили сліді НКВС. Оперативники розуміли, хто потрапив в їхні руки, це й усвідомлювали повстанські командири. Молодий повстанець Мирон Свідрук «Вільшенко» із Надвірни запропонував Гринішаку сміливий план, як визволити Анну з лікарні. Напевно «Довбуш» не міг зважитися на таке відповідальне рішення, він звертається до окружних провідників «Куряву» і «Жара», які схвалили його план. Безпосередньою визволяв із чекістських лабет Анну Мирон Свідрук разом із Петром Хоптою й Іваном Савчуком. 10 липня Анну з боєм відбивали у чекістів із боєм, вбили двох солдатів, забрали їхні автомати. Петро Хопта виніс Анну по сходах із лікарні, далі повстанці Свідрук і Савчук попрямували у сторону сіл Пнів і Пасічна. Петро Хопта стріляючи із автомата відволікав чекістів на себе, дававши змогу повстанцям і Анні втекти від переслідувачів. Мирона Свідрука за героїчне врятування Анни Попович нагородили Срібним Хрестом заслуги 1 кляси; він загинув героїчною смертю у нерівному бою із чекістами 20 лютого 1952-го біля нафтопереробного заводу. Операцію підготували дуже ретельно, про це свідчить те, що упівці благополучно дісталися до своїх. Перед цим два дні переховувалися у лісі біля річки Бистриця. Третього дня вони перейшли на гору Бзовач, яка розташована між селами Пасічна і Любіжня, де їх зустрів Надвірнянський районний провідник «Тарас» Юрко Гуменюк із Білих Ослав. Далі вони попрямували у село Луг,там знаходився кущовий «Зенко» Михайло Крайлюк із Білих Ослав, який й привів Анну на постій «Довбуша біля гори Яблуниця неподалік с. Луг.

Такий зухвалий напад повстанців на міжрайонну лікарню в Надвірній викликав широкий резонанс як в місті, так і в області. Тому 13 липня обком КП(б) У обговорював цю подію. «За проявлення безпечності і  відсутність більшовицької пильності, – говориться у звіті Станіславського обкому КП(б)У №0287секретаря ЦК КП(б)У Мельникова Л.Г., – слабку агентурно-оперативну роботу, в результаті чого допущено банд прояв, начальник райвідділу МДБ тов. Штепа заслужив виключення із лав ВКП(б), але обком КП(Б)У врахував його роботу в минулому в Косівському районі, де він проявив себе як комуніст і чекіст і був за це нагороджений, виніс йому сувору догану з попередженням і зняв з роботи, як нездатного виправити стан справ у районі.

Бюро обкому КП(б)У доручив начальнику політвідділу 82-ої дивізії військ МДБ тов.. Куценку і командуванню дивізії розглянути питання про командира батальйону військ МДБ тов. Кондратенка та інших винних осіб, які допустили бандпрояв, і притягнути їх до суворої партійної і дисциплінарної відповідальності.

Своїм рішенням обком КП(б)У зобов’язав начальника управління МДБ тов. Шевченка надати дієву допомогу Надвірнянському району в ліквідації оунівського підпілля і оздоровлення роботи райвідділу МДБ.

Обком КП(б)У одночасно вимагав від секретаря Надвірнянського райкому КП(б)У тов. Гордієвича посилити контроль і підвищити вимогливість до працівників МДБ , повести рішучу боротьбу з фактами неорганізованості, безпечності, в роботі райвідділу МДБ, а також посилити масово-політичну роботу серед населення, а також посилити масово-політичну роботу серед населення, спрямувавши її на розкриття і викорінення бандитизму в районі.

Згодом, 27 липня 1951 року, ще й вище керівництво республіки прийняло з цього приводу постанову політбюро ЦК КП(б)У під назвою «Про факти політичної байдужості і злочинного ставлення до виконання службових обов’язків з боку деяких працівників МДБ Західних областей УРСР».

До речі, як пише М.Сіщук, розголос про визволення 10 липня 1951 року повстанцями УПА із чекістського полону легендарної зв’язкової-машиністки надрайонового проводу ОУНАнни Попович розлетівся мало не по всій Україні. Тоді позачергово зібралися найвищі комуністичні чини соціалістичної республіки і прийняли постанову Політбюро ЦК КП(б)У (за № 142 від 27 липня 1951 року), в якій ішлося:

ЦК КП(б)У устанавливает, что в западньіх областях УССР в результате проявления политической беспечности і преступного отношения к исполнению служебник обязаностей со сторони отельних работников Министерства госбезопасности и внутренней охраньі МГБ имели место нагльіє террористичиские акті оуновських бандитов над работниками партийно-советського актива і сотрудниками МГБ:

В Надворнянском районе Станиславской области 10 ию-ля 1951 г., в результате беспечности оуновцами убиты солдаты вооруженной охраны МГБ и уведена из-под стражи находив-шаяся на излечении в районной больнице, машинистка надра-йонного «провода» ОУН. 2 июля с. г. в этом же районе имел место побег из райотдела МГБ арестованного бандита, о чем начальник райотдела тов. Штепа пытался скрыть. (Про цей випадок мова йтиме далі у спогадах Михайла Юркевича. – прим, авт.).

Эти и другие, подобные им, факты являются следствием слабой воинской дисциплины во внутренней охране МГБ, плохо поставленной воспитательной и агентурно-осведомительной работе, несоблюдения элементарных оперативно-чекистских правил в борьбе с оуновцами.

ЦК КП(б)У постановляет:

1.      Обязать министра государственной безопасности

УССР тов. Ковальчука, начальника внутренней охраны МГБ

Украинского округа тов. Фадеева, начальника управления МГБ

по Станиславской области тов. Шевченко…, принять

немедленно меры по ликвидации бандитов, допустивших

террористические акты…

2.      Потребовать от Министерства госбезопасности УССР, командования внутренней охраны МГБ Украинского округа, начальников областных управлений МГБ повысить политическую бдительность и усилить политико-воспитательную работу и воинскую дисциплину в подчиненных им подразделениях и райотделах.

3.      Обязать министра государственной безопасности тов. Ковальчука провести расследование по фактам, указанным в настоящем постановлении, и виновных привлечь к строгой ответственности ».

Ця постанова ЦК КП(б)У мала трагічні наслідки для начальника Надвірнянського райвідділу МДБ майора Штепи. Обласні «емгебешники», виконуючи цю постанову щодо «злочинного ставлення до своїх службових обов’язків», явно перестаралися, оскільки за втечу бандерівця на волю з райвідділу МДБ і викрадення повстанки Анни Попович товариша Штепу розстріляли без суду і слідства. А потім розповсюдили плітки, що він сам укоротив собі життя, усвідомлюючи свою провину. 

Теренами краю йшла страшна зрада – майже втілилася у життя розпочата наприкінці зими 1951-го управлінням МДБ Станіславської області і затверджена міністром держбезпеки УРСР генерал-лейтенантом М. Ковальчуком цілком таємна агентурна справа «Переправа». Суть її зводилася до того, щоб знищити український національно-визвольний рух руками самих українців, зокрема, із числа колишніх повстанців, створивши легендовані проводи під керівництвом офіцерів МДБ і агентурно-бойові групи.

Трясовина чорної зради докотилася і до Надвірнянщини, заарештували чільних провідників «Куряву» і «Шварна». 15 серпня 1951-го на провокативному зв’язку схопили керівника Надвірнянського надрайонного проводу «Хмару», 15 вересня цього ж року біля Чорного Потоку Печеніжинського району попалися чекістам референт СБ цього надрайону «Довбуш», провідник Яремчанського проводу Антон Вадюк «Дуб», керівник кущової ОУН Антон Жолобчук «Галайда», знищили референта СБ Надвірнянщини «Ромка» та його охоронця.

З керівних чільників на волі залишилися «Гомон» і «Грім», зв’язки, як такі, перервані, у лапах ворога десятки патріотів. Тепер кожна боївка діяла на власний розсуд, Михайло Деркач «Зеленчук» й інші повстанці ходили в терен і принесли страшні звістки: «Хмару» захопили живим», «Довбуш» у визначений час не прийшов на пункт зв’язку. Керівник Надвірнянського районного проводу «Тарас» і керівник пропаганди «Голуб», бойовик «Василько» із Переросля відійшли в терен. Пізніше «Тарас» пішов на зустріч, як виявилося провокативну, де й загинув 3 жовтня 1951-го біля гори Рокита, разом із субреферентом пропаганди Коломийського окружного проводу «Берестом» і його охоронцями.

«Деркач», «Дуб» (Верхоляк Михайло) і Анна покинули бункер і збудували примітивну криївку на схилі гори Полянський у верхів`ї річки Сітний. «Голуб» і «Василько» від них відділися і зимували окремо. Дров наносили із сухостою, воду носили у бочівці з під бринзи, як випав сніг – топили його і пили. Хлопці залишили Анну, оскільки треба було поповнити запаси харчів і дізнатися останні новини. Повстанка лишилася одна, їла раз на день і так вижила. Незабаром прийшли повстанці на чолі з «Громом» і забрали її. «Грім» пізніше відходить на свій командний пункт біля Осмолоди, ворог і далі підсилає зрадників і провокаторів, намагаючись вийти на слід «Довбуша», який втік 3 січня 1952-го і з його допомогою захопити «Грома». Водночас кільце для знищення останніх повстанців і їхніх провідників замикається, це прекрасно розуміли. Тому повстанці рейдують теренами, улітку 1953-го Микола Твердохліб переходить із Рожнятівського району у Надвірнянський. На схилі гори Березовачка будують бункер, де й зимувало шість осіб на чолі з «Громом». «Довбуш» восени 1953-го разом із Анною ходив до «Остапа» (Степан Іванців) де й обговорювали питання зимівлі і зв’язки. Оскільки місця в бункер «Остапа» не було, то Анна повертається з «Довбушем» на Березовачку. «Довбуш» домовився про зустріч із «Остапом» 5 травня 1954-го. Перезимувавши зиму повстанці на початку травня пішли в терен; «Довбуш» до «Остапа», який не прийшов на зустріч, після чого провідник йде у Лоєву Надвірнянського району, де його 12 травня захопили живим, застосувавши снодійний газ «Нептун».

«Довбуш» на допитах тримався стійко, пам’ятаючи домовленість про повернення до бункеру до 16 травня, якщо цього не станеться – негайно покинути схованку. «Яркий» (Ярослав Обрубанський) пішов на зв’язок у Делятин», «Грім» із «Деркачем» попрямували у терен і повернулися 14 травня, принесли дві буханки хліба і 15-20 кілограмів картоплі. Весь цей час Анна знаходилася в бункері із дружиною «Грома» Ольгою. 16 травня «Деркач» після обіду пішов у розвідку, оскільки треба було встановити зв’язок з «Горлісом», бо напередодні, 4 травня, зустріч зірвалася через сніг. Цього ж дня «Довбуш» під посиленою охороною чекістів, куди входили п’ять спецагентів із числа зрадників п’ять оперативників МДБ, пішли до бункера, провідник сподівався, що там вже нікого немає.

Та «Грім» не покинув бункер очікуючи повернення «Довбуша». З іншої сторони, всі зв’язки із підпіллям йшли через «Довбуша», якого «Грім повністю довіряв. Зранку 17 травня бункер блокували чекісти, Анна Попович, яка не спала, почула, що хтось ходить по ньому. Відкривши дучку, побачила шинелю і кирзові чоботи, зрозумівши ситуацію розбудила «Грома», який оцінивши небезпеку сказав: «Що Попович, ми готові», на що Анна кивнула головою.  Вона передала командиру і його дружині вишиванки, Ольга не повіривши відкрила дучку, над її головою просвистіли кулі, вона впала, але була живою. Через певний час дружина провідника застрілилася, хоч перед цим командир заборонив їм стрілятися. «Грім» відкрив дучку, коли привели «Довбуша» і запитав «Це ви пане сотнику. Як ви почуваєтеся?». На що «Довбуш» відповів «Як баран у палатці зарізаний. Завидую Вам». Більше не дали сказати нічого, «Грім» все зрозумів. Завидує їм – бо не може змінити ситуацію і застрілитися, а вони ще мають шанс.

Переговори про здачу тривали цілий день, чекісти казали відпустити жінок, на що «Грім» відповів «в мене жінки мужні». Облавники час від часу закривали люфтівник, через який до бункера надходило повітря. Хотіли використати снодійний спецпрепарат «Нептун» та він не спрацював. Заступник начальника Станіславського управління МДБ підполковник Костенко, так і не зміг переконати «Грома» здатися. Микола Твердохліб і Анна знаходилися на межі людських сил, оскільки переговори нічого не дали, а вже було після обіду Костенко наказав штурмувати бункер, побоюючись, що настанням темряви повстанці спробують прорватися або є таємний хід. «Грім» поклавши пістолет на стіл взяв у руки автомат, відкривши дучку вистрілив декілька разів у чекістів. Останній патрон залишив для себе, однак постріл виявився не зовсім вдалим. Провідник повз долівкою, з рота текла кров, просив Анну добити його. Виконуючи наказ Анна Попович тричі стріляла у командира, та патронник заклинило. Провідник згасаючим голосом попросив дати йому пістолет…

Проте він вже не рухався, сама повстанка знепритомніла. Тоді ж у бункер заскочив солдат і витягнув її нагору. Хапнула свіжого повітря і отямилася. Облавники запитали чи живий «Грім», на що Анна відповіла, що не знає. ЇЇ послали в бункер, наказавши це перевірити і викинути наверх зброю. Повернувшись туди, Анна побачила, що командир лежав нерухомо. Розповідаючи про події більш як півстолітньої давності «Рожа» ніби знову опинялася у тому просторі і часі. Свого часу, на п’ятдесятиріччя трагічної загибелі «Грома» і його дружини Ольги, 17 травня 2004-го, колишній повстанець куреня «Благого» Василь Момот «Невмирущий» показував документ із СБУ, в якому мовилося, що «Грома» вилікували у Києві, пропонували співпрацю, та він відмовився і його через рік розстріляли. Повстанка в це особисто не вірила, але дива можуть траплятися…

Душу Анну Попович ятрило душу, що вона не виконала останнього наказу застрелити його. Зрештою «Грім» заборонив Анні стріляти себе, ти повинна залишитися жити, щоб з часом розказати людям, про героїчну боротьбу повстанців, бо чекісти збрешуть. Уже пізніше на допитах один із слідчих напевно здогадуючись про її душевний біль ненароком натякнув «Він ще прожив трохи, та недовго. Ти позбавила його фізичних мук, а нас зайвого клопоту…».

Два роки Анну допитували і вдень, і вночі. На основі архівних матеріалів постає образ нескореної повстанки і всього українського народу. Наприклад на запитання слідчого, хто допомагав у заготівлі продуктів для повстанців, хто давав накази, Анна відповідала, що станичний «Орел» (загинув у січні 1946-го, він особисто казав Анні, де заховані продукти), а людей не знає, бо кожний носив окремо. Як «Довбуш» вийшов на «Грома» навесні 1952-го – через довірених людей вона їх не знає… Чи зможе вона написати записки через довірених осіб до «Деркача» і «Горліса», так само нічого не знає, повстанці про це її не говорили. Твердила, що була сувора конспірація, це фактично відповідало дійсності. Не дає відповіді на запитання слідчого, хто саме, із місцевих жителів Пасічни, брав продукти із магазина. Більше того постійно пояснює, що була ніч, між собою не розмовляли, навіть місцеві не називали імен. Підводу використали до певного пункту у горах, а далі повстанці несли харчі на своїх плечах до бункера. Не дає чіткої відповіді на запитання, де саме знаходилися бункери, в яких зимував «Грім», називає гори і околиці, каже, що точно не може знати. Наприклад, де зимували зиму 1950-1951-го, то «Рожа» каже біля с. Зелениці. Також слідчий запитував, чи не чула вона розмов «Грома» із Довбушом, вона відповіла, що чула. Зокрема, «Довбуш» казав «Грому», що він був на тому місці де був «Грім». А де це місце Анна не знала.

У лютому 1956-му військовий трибунал Прикарпатського військового округу в Станіславі оголосив вирок Анні Попович – 10 років таборів із конфіскацією майна. «Довбуша», «Деркача», «Яркого» і «Дуба» – до розстрілу. Та розстріляли лише «Довбуша» 15 вересня 1956-го, який відмовився писати прохання про помилування. Іншим розстріл замінили на 25 років таборів.

Покарання відбувала в таборах Кемеровської й Іркутської областей, Мордовії, де лютували 40-50 градусні морози, а влітку надокучала мошка. Але навіть там в нелюдських умовах вона зберегла в серці глибоку віру і любов до Бога. Анна завжди відзначала Святвечір, Різдво Христове і Великдень. Ще під час слідства, слідчий намагався похитнути її віру та схиляв її до атеїзму, та вона відповідала, що Бог таки існує, і немає в світі такої сили, щоб змогла переконати відмовитися від віри в нього. Протягом десятьох років у таборах Анну двічі на тиждень викликали на допити і змушували покаятися – обіцяли зменшити термін покарання, але вона не піддалася на вмовляння. Заявляла, що немає ї там немає волі у тоталітарному суспільстві.

Для мене особисто волі не нема, воля – це незалежна Україна. Як я можу дивитися в мертві очі своє матері-мучениці та трьох братів, які віддали життя за Україну. На волю Анна Попович вийшла в травні 1964-му. Своє життя пов’язала з Павлом Матвейком, також учасником національно-визвольної боротьби. Своє родинне гніздечко звили у селі Залісся на Львівщині. До самого розвалу СРСР Анна Попович перебувала під наглядом стукачів. У важкі життєві хвилини, як казала сама Анна Попович з нею були Господь Бог і Пречиста Діва.

Знаний на теренах краю, краєзнавець, дослідник національно-визвольної боротьби 40-50-х років, автор книг «Мовою сердець і документів» і «Неначе писанка, село Зелена» Микола Сіщук, стверджує, що повстанка Анна Попович виконала до кінця заповідь з Декалогу українського націоналіста «Здобудеш Українську державу, або згинеш в боротьбі за неї».

Висловлюю щиру вдячність Миколі Дмитровичу за допомогу у підготовці цієї публікації. До речі, батьки Сіщуки активно допомагали повстанцям одягом і харчами, не раз ходив до лісу малий Миколка, де й розповідали дані розвідувального характеру. Оскільки батько працював головою споживчої кооперації у Зелені. Неодноразово заходив «Довбуш», дізнаючись про останні події . Також Сіщуки передали повстанцям радіоприймач. Батька Дмитра Сіщука у 1951-му військовий трибунал військ МВС Станіславської області засудив до 25 років позбавлення волі із конфіскацією майна і на п’ять років позбавив прав; маму Олену Сіщук – до 10 років позбавлення волі із конфіскацією майна і на п’ять років позбавили прав.

Плин часу невблаганно бере своє, відходять у інші світи хто в 40-50-і роки зі зброєю в руки боровся за Українську державу. Ось і цього річ 12 березня відійшла у вічність легендарна повстанка «Рожа» Анна Попович, яка часто в розмовах говорила з болем про байдужість вищих ешелонів влади щодо визнання ОУН-УПА борцями за волю України. Пані Анна часто бувала в учнівських і трудових колективах Львова, Золочівщини і Надвірнянщини. Бувала у Зелені, разом із побратимами крокувала Хрещатиком на честь шістдесятиріччя ОУН-УПА.

Аж в цьому році Верховна рада прийняла пакет законів, один з яких визнає вояків ОУН-УПА борцями за волю України, нещодавно цей нормативний акт завізував і Президент України. Петро Порошенко на урочистостях з нагоди відзначення 70 річчя перемоги над нацизмом, виокремив значну роль повстанців.

Ім’я Анни Попович золотими літерами вписано в історію визвольних змагань, поряд з такими постатями як «Грім», «Різун», «Довбуш» та багато інших. Смислом їхнього життя стала справа здобуття волі для української держави і щоб кирзові чобота окупанта не топтали батьківську землю.

Молоде покоління знає про історію УПА із розповідей, пісень, книг, кінофільмів. Відвідуючи Зелену, яка є однією із повстанських столиць Карпат, зустрічаю добродушних і щирих горян. Більше як триста зеленчан разом із сільським головою пройшли горнило Революції Гідності, восьмеро воюють в зоні АТО. Для підтримки Майдану і хлопців в зоні АТО зібрали близько 30 тисяч гривень, багато харчів та одягу. Учнівський і вчительський колективи пожертвували 7 тис. грн. і два мікроавтобуси із допомогою. Віримо, що ми тепер зможемо здолати російського ворога і не дати плюндрувати українську землю.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ