11 грудня 2016 року члени Перегінського осередоку Братства УПА відвідали село Маняву, де діяв загін УПА під командуванням командира Іскри. Сьогодні ж, у центрі села біля пам’ятника, де перезахоронені останки дванадцяти партизан загону «Іскра» вшанували пам”ять курінного та інших, які загинули за волю України.
«Іскра» (1916 – 8 жовтня 1946)
Народився у Сколівському районі Львівської області . Від квітня 1941 р. до 1 грудня 1942 р. служив у батальоні «Нахтігаль» ДУН та 201-му шуцманшафт батальйоні в Білорусії . Влітку 1943 р. призначений командиром вишкільної сотні куреня УНС «Гайдамаки» у Долинському районі. Працював інструктором на різних військових вишколах . Впродовж 1944 р. формував нові сотні УПА . Восени 1944 р. сформував курінь «Сивуля» 22 ТВ «Чорний Ліс» . За бойові заслуги отримав звання старшого булавного. Підвищений ГВШ до хорунжого з датою старшинства від 15 квітня 1945 р. Відзначений КВШ Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги з дня 14 січня 1945 р. . Наказом ГВШ ч. 3/45 від 10 жовтня 1945 р. підвищений до звання поручника з дня 31 серпня 1945 р. Наказом ГВШ ч. 1/46 від 15 лютого 1946 р. підвищений до звання сотника з дня 22 січня 1946 р. та відзначений Срібним Хрестом Бойової Заслуги ІІ класу за хоробрість та вміле командування куренем у боях. Загинув на х. Бойки с. Манява Богородчанського району . Тіло «Іскри» бійці НКВС забрали до смт. Солотвино Богородчанського району .
Манявський Скит – український Афон
Манявський скит – одна з найпопулярніших історичних та культурних пам’яток села. Він був заснований Йовом (Іваном) Княгиницьким у 1606 році, який був одним із служителів церкви, письменником та іконописцем. Мандруючи по карпатських лісах, опинився Йов поблизу Маняви й вирішив збудувати собі курінь, оскільки місцевість йому дуже сподобалась і мала якусь незвичайну силу. Тривалий час він жив сам, проводячи час в молитвах. Одного разу до нього завітали Іван Вишенський та Захарій Копистенський, які теж були аскетами. Після їхньої зустрічі було покладено початок новому чоловічому монастирю східного чернецтва, якому було надано автономію Константинопольським патріархом.
Ченці притримувались суворого статуту. Їм не можна було виходити за межі монастиря без дозволу ігумена, заборонялося розмовляти з жінками, які на той час не мали права входити на територію монастиря. Також був контроль за вживанням їжі: заборонено було м’ясо, молоко, масло. Їли двічі на добу, але були дні, коли вони зовсім нічого не споживали. Ченці займались землеребством, мали досить велику територію, де вирощували овочі та фрукти. Монастир також виконував оборонну функцію під час турецько-татарських вторгнень – жителі села переховувались за його мурами. Досить довго Скит отримував допомогу від Богдана Хмельницького, який виділяв кошти на задоволення потреб монастиря.
І по нині Скит залишається православним, зберігаючи традиції закладені ще Йовом Княгиницьким. Жінки можуть заходити на територію монастиря, оскільки тут проводиться богослужіння в новозбудованій церкві. З 1970 року монастир вважається історико-архітектурним музеєм, але вже у 2000 році він набув статусу діючого чоловічого монастиря. Ця територія вважається святою, оскільки тут двічі з’являлася Пресвята Діва Марія.
За останні роки відбулася досить глобальна реставрація монастиря, заново збудували церкву Воздвиження Чесного Хреста (2003р.). Церква має гуцульський стиль, всередині – надгробна плита ігуменів Йова та Теодозія. Місцеві жителі вважають, що якщо вмитись краплями з плити, то можна вилікуватись від різних хвороб.
На стінах башт можна побачити розписи, які відновили та переклали із церковнослов’янської мови. Окрім церкви Воздвиження Чесного Хреста, у Скиті є ще підземна церква, названа Богородичною. На жаль, про неї немає ніяких записів. Як стверджують ченці, вона була історично першою у монастирі. Зараз, над підземною частиною церкви збудована каплиця. У самій церковці розташована ікона Божої Матері, яка «кровоточить».
