Законом України “Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років” в Україні встановлено День пам’яті та примирення 8 травня. Таким чином, Україна розпочала нову традицію святкування 8 та 9 травня в європейському дусі пам’яті та примирення. Хоча якщо послухати ветеранів УПА, які також воювали проти фашистів, їм немає причини святкувати це свято. Але ми вирішили провідати легендарного ветерана УПА, Ільківа Василя Юрійовича (1922 р.н.), і все ж таки привітати його з цим святом і дізнатися його думку про цю дату.      

 

    Василь Юрійович  3 роки воював проти всіх окупантів, які в  той час шматували Україну, і характирезує тодішні події не чорно – білими кольорами. Він не ділить українських людей на своїх і чужих, адже більшість людей, особливо зі Східної України, були жертвами комуністичної пропоганди, і саме тому вороже ставились до справжніх патріотів України – воїнів УПА. Сам  Василь Юрійович немає ненависті до радянських ветеранів, навіть на колишніх солдатів НКВД, адже воїни УПА не ставили собі за мету вбити всіх солдатів, які носять червону зірку. А мета повстанців – була воювати з кровожерливою системою Радянського Союзу, розвал якої був запорукою утворення держави Україна. Своєю боротьбою і жертовністю показати іншим пригніченим народам, що можна давати відсіч таким монстрам як Радянський Союз.                                                                                                                              Про фронтовиків Радянської Армії, як недивно, у Василя Юрійовича збереглися позитивні спогади,  на відміну від солдатів НКВД, більшість фронтовиків не мали бажання воювати з бандерівцями. Отже, в принципі, може назвати  8-9 травня святом примиренням і пам’яті. На цю тему він поділився спогадом.  

 День за днем проходили, ми вели оборонні бої, завдяки талановитому  сотенному « Середному» ми виходили з боїв переможцями, але все більше ріділи наші ряди. І от як нині памятаю, це було в Болохівському лісі, дня 14 лютого пішов я на заставу. Змінили мене я ліг спати під смереку, і сниться мені сон, що я вдома в Сливках у своїй хаті у вишитій сорочці червоними нитками і тут до мене приходить мій сотенний і каже: «Друже «Козак» я на тебе лишаю сотню», аж тут мене розбудили стріли. Я часто думав про нашого сотенного, що означав цей сон? після війни я дізнався що наша героїчна сотня згинула вся, він лишив на мене сотню щоб я знайшов їх могили похоронив, і розповів нащадкам, про нашу невтомну сотню. Це було на світанку, ми схопилися, сотенний «Середний» крикнув «Розстрільною», бій тривав більше години, ми пішли в атаку став мій ройовий ранений, став ранений Богдан з Болехова і підложив собі гранату і розірвався, я ще хотів відкинути від нього гранату тому що він був легко ранений, але не встиг кров бризнула аж на мене, але осколки якось мене не зачепили, але через кілька хвилин і я став ранений в руку, розривна куля потрапила мені в долоню  і розірвала її. Подали наказ відступати, я не встиг піднятись, біжить «Сулим», Неборак Петро «Борлака» і Андрусів Федір, один ухопив мої набої, другий кріса, біжимо, за сотнею, але боком доріжкою і я на переді стиснув криваву руку і вибіг на ворожу заставу , було їх два фронтовики один з кулеметом, другий з папашкою думаю зараз посіче з кулемета і ми вбиті, кулеметник схопився від кулемета, крикнув  «Проході ребята», другий тоже папашку кинув у ліву руку. Бог нас врятував. Прийшла ніч, Боже, мене рука так болить, встав провідник поглянув на мене, я собі губи кусаю з болю, хлопці повставали, їсти варять, провідник ,говорить «Ми спали, але стрілець собі губи кусав з болю». Принесли їсти сотенному, сотенний мене закликав у свою колибу тай каже «Козак» іди поїмо разом ми зїли з одної мищини супа і встали він мене обняв і сказав: «Друже «Козак» ми більше не стрінемся», я був звичайним стрільцем і не розумів чого така повага до мене, я засмутився і відповів сотенному «Бажаю перемоги і ще нам обовязково зустрітись».

 

Сотенний тоді каже до всіх «Збирайтесь бо я зробив слід, зараз совіти будуть тут», ми завжди вводили в оману ворога, маневруючи на невеликій тереторії повз большевиків, часто йдучи задом кілометри, обманювали ворога, але не цього разу.  Збираємося, я загорнув шинель, оперезався паском, а чоботи обув без унучок, думаю може нікого не буде, аж тут стріли ми вискочили з колиби пішли розстрільною. Ввечері повернулись на місце, де була колиба усе зруйновано колиба  спалена, продукти порозкидувані, і на снігу тільки напис «Смерть бандерам». Кільце облавників звужувалось прориватись було дуже небезпечно,  чотовий «Сухий» сказав рзійтись по пару чоловік так ми порозходились , я пішов з провідником «Гамалією» до Болохова, вскочили до хати, провідник сказав би дали мені онучок, бо я цілий день у холобіських чоботах ходив, господиня розказала, що приходили два солдати казали: «Дай хозяйка поєсть, ми сегодня віделі, настоящих бандеровцев, вискочілі на нас, впереді ранений в руку, ми іх пропустіли, і ми осталісь в живи потому что сзаді нес  один «бандера» пулемет «дегтярьова» покосил би он и нас». Я кажу: « Це я той ранений бандерівець, фронтовики  правду сказали». Господиня нас нагодувала і ми пішли дальше до лісу, на другий день хотіли мене відправити у бункер- шпитальку у Раків, але я чув як говорили поміж себе, що там облави і у Ракові у двох бункерах розірвалися гранатами хлопці, тому я зібрався лікуватися вдома. Випав маленький сніжок, але мороз, ще тиснув, мої друзі Іван та Федір, наклали мені маленьку ватру, наломили  чатини з смерік, рука мене болить, санітар зробив мені перевязку, над ранок  дав ,мене і світлої памяті мого ройового «Муху», який також був ранений в руку  до медсестри Богданки родом з Ріпного ,там була і підрайонна повідниця Славця Семко «Тамара» з Перегінська. Славця взяла мою руку  і каже «Може ти друже «Козак» перебудеш то сповісти про нашу боротьбу і наше повстанське життя». Через місяць Славця  геройськи загинула, як і більшість моїх побратимів з сотні, але пам’ять про них буде вічна.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ