В липні 1929 року газета “Діло” опублікувала лист Володимира Чолія, такий собі “крик душі” про нелегке життя Небилова і Перегінська, які щороку потерпають від повеней. Автор наголошує що повені кожного року стають все потужнішими і приносять щораз більше збитків. Можливо словами “Прийде час, коли голі хребти плодитимуть саме гадя” В.Чолій має на увазі збільшення лісових вирубок, що є однією з причин такого лиха? Якщо так, то чи чекатиме і нас така доля?

І знову повінь. І знову праця гірського й підгірського населення пропала. Двадцять п’ять літ дивлюся на ту стихію, яка рік-річно між Іваном і Петром навіщає наше Підгір’я… Рік-річно з математичною точністю серед літа, в часі, коли трави, копанки покошені, коли бульба цвіте, коли збіжжя колосяться, прибуває старий гість і нівечить працю та руйнує той скупий варстат праці нашого селянина. Чомусь дивно й лячно за повну байдужість громадянства! За яку вину так карається вже з природи бідне й голодне населення? Чому сльози й зойки не зворушать спокійних громадян, які заїжджають до нас любуватися чудовою природою?

Ви скажете: це не наше діло. Ми йдемо відпочивати і втягати в себе смерековий подув ліса. Не на довго стане того подуву! Прийде час, коли голі хребти плодитимуть саме гадя. Як не заговорить кожний, у кого є хоч дрібка людського серця, тоді скажемо: Прощайте гори, ліси й долини!… У нас життя просто загибає. Щороку сотки морґів управної землі перемінюються в зарінки. Чи знаєте, що у нас, у краю полонин і сіножатей, молоко коштує 40 сот. літра, а фірчина сіна 100 до 150 зол., або 1 сотнар від 30 —35 зол. ? Ви знаєте, що це значить ? У країні, де годівля худоби є основою життя, є голод на пашу…

Ви мабуть також не знаєте, що серед чудової природи, де ви йдете своє тіло нагрівати ультрафіолетами, автохтонів зїдають сухоти і пранці… Може б наші статистики або лікарі віджалували трохи труду і зробили малу статистику : скільки хворих серед нашого гірського населення засуджені на смерть. А чи знаєте, що наш гірняк цілий божий рік їсть бульбу і киселицю? Не дивуйтеся дуже, що коршма у нас твердо стоїть, бо як зіпруть болячки від киселиці, то зрозумієте хоч до деякої міри вагу коршми-аптики…

Пощо описувати, як напакостила теперішня повінь, скільки сіна забрала з собою, скільки замулила жовтою глиною, скільки натворила нових зарінків, скільки хат, мостів і доріг сплило! Люди кажуть, що не багато менше є шкоди, як в осени перед двома роками, коли то тяжкий хмаролім навістив наше Підгіря… У нас повінь не новина. Вона стара лишень тепер що-рік то моторошніша. Давніми роками вона приходила поводи, була отяжіла а тепер мчить мов стріла, як зміюка і лишає за собою тільки страшний слід. Вона тепер не стає на розмову з предковічним бором, зі смереками та ялицями, але гонить мов скажена за ними.

Мужик вже й не нарікає : воля Божа, кара Божа ! Хіба ночею чути зойк матери, плач Дітей та рев худоби, змішаний з шумом води. Люди не топляться, привчені досвідом. Як хмаринка укажеться на заході, вже ніхто не спить: надслухує челядь, а тати й сини бродять берегами… За тиждень-два вже не буде й видно. Сонце засвітить, сльози пообсихають, тато веде коровицю на ярмарок, а церковний дзвін працюватиме пильніше. Природа й люди вже подбають, аби нещасні лекше перезимували. За рік будемо оглядати знову те саме.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ