Дмитришак Євдокія Пилипівна (19.02.1922), с.Ловаги
В ОУН – з 1941р., в УПА – з 1943 р.
Псевда – «Немидора», санітарка – «Сміхованка», станична господарча і зв’язкова – «Калина».
В 1941 р. Євдокія Пилипівна стала організатором осередку ОУН на рідних теренах разом з Мельником Кирилом, Мельником Іваном, Вацко Анною. В підпіллі виконувала різні доручення, міняючи псевдо. Проте в результаті тортур однієї із підпільниць, яка виказала інших, Євдокію заарештували 15 грудня 1945 р. Її відправили в Перегінськ на слідство, потім – Станіславська тюрма, нелюдські катування і вирок 10 років позбавлення волі й 5 років виселень.
Найбільш болючі спогади про мордування в Станіславській тюрмі, де били до втрати свідомості, вибили зуби, били батогами, ставили на електричний стілець. Вона мовчала, бо давала присягу, яку боялася зламати.
Після повернення з виселки, скиталась без житла, над нею знущались і цькували. Змушена була працювати в колгоспі, щоб якось вижити.
В часи незалежності України Євдокія Дмитришак була активною громадською і політичною активісткою. У свої 84 роки проходила 7 км, щоб вшанувати пам’ять про загиблих героїв. Знала багато повстанських пісень. Все життя пам’ятала пісню, яку навчив її в тюрмі з камери смертників Василь Кузьмич з Іванівки.
Моя рана розцвіла ся, як пахучі квіти,
Та не для нас розцвіли українські діти,
Для нас тюрми і роботи у тяжкій неволі,
А кати в нас відібрали все щастя та долю.
Щастя, долю відібрали, на смерть засудили,
Під штиками, наче левів, пильно сторожили.
В смертну камеру вони нас, мов псів, замикали,
З дня на день судьби своєї ми там дожидали.
Ані місяць там не світить, ні сонце не гріє,
Тільки світло електрики дуже блідо сіє.
Опівночі нас виводять: «Прощай Україно!»,
Чути уже глухий вистріл, і знов – тихо, німо…
Повій, вітре, повій, буйний, по всій Україні,
Та рознеси тії вісті повстанчій родині,
Щоби вони не плакали та не сумували,
Їхні сини з Вкраїну своє життя дали.
Не плач, мамо, не плач, тату, не плач, не журіться,
Підіть в церкву, найміть службу, Богу помоліться.